Розділ третій. Життя колоністське

Чим була Боровіна? Колонією, яка лише мала виникнути. Але назву їй придумали заздалегідь, виходячи, мабуть, з того принципу, що де існує назва, там має бути об’єкт. Спершу польські й навіть англійські газети, які виходили в Нью-Йорку, в Чікаго, Буффало, Детройті, Мільвокі, Денвері — одне слово, скрізь, де можна почути польську мову, сповістили urbi et orbi[1] взагалі й польським колоністам зокрема, що той, хто хоче бути здоровим, багатим, щасливим, їсти сито, жити довго, а після смерті потрапити в рай — той нехай записується на ділянку в земному раю або в Боровіні. Оголошення сповіщало, що Арканзас, де мала виникнути Боровіна, це край хоч і пустельний, але найздоровіший в світі.

Щоправда, містечко Мемфіс, розташоване якраз на кордоні штату, по той бік Міссісіпі — це справжнісіньке вогнище жовтої лихоманки, але згідно оголошень, ні жовта, ні будь-яка інша лихоманка не спромоглася б перепливти таку ріку, як Міссісіпі. А на горішньому березі ріки Арканзас не було, мовляв, лихоманки ще й тому, що індіанці, які Живуть по-сусідству, миттю оскальпували б її без усякого жалю. Внаслідок такої ситуації боровінські колоністи мали проживати поміж лихоманкою на сході й індіанцями на заході, в нейтральній смузі, перед якою, проте, були абсолютно блискучі перспективи. Адже через тисячу років у Боровіні, напевне, проживатиме не менш як два мільйони мешканців, а земля, за яку платили по одному та по півдолара за акр, без усяких сумнівів коштуватиме на той час приблизно тисячу доларів за квадратний лікоть.

Таким обіцянкам і перспективам тяжко було протистояти. Тих, кого не дуже приваблювало сусідство індіанців, оголошення запевняли, що це хоробре плем’я має особливу прихильність саме до поляків, і тому слід сподіватися на дуже приязні стосунки з ними. Зрештою, відомо було, що де в лісах і степах проляже залізнична колія й зведуться телеграфні стовпи у вигляді хрестів — там ці хрести незабаром стоятимуть як пам’ятники на індіанських могилах; а тому що земля під Боровіною була придбана від залізничної компанії — цілковите зникнення індіанців було лише справою часу.

Землю, на якій мала виникнути Боровіна, справді придбано в залізничної компанії, що забезпечувало колоністам зв’язок з навколишнім світом, можливість збувати свою продукцію та майбутній розвиток. В оголошеннях, правда, забували додати, що залізницю тут лише проектували й що саме продаж ділянок, які уряд надавав залізничним компаніям у незалюднених місцевостях, мав забезпечити чи швидше поповнити потрібний на будівництво колії капітал. Таку неуважність, проте, легко було пояснити складністю цього «бізнесу». Зрештою, для Боровіни це становило лише ту невелику різницю, що містилася вона не біля залізниці, як обіцяли оголошення, а в глухій пустелі, до якої з великими труднощами доводилося добиратися підводами.

Ця забутливість могла спричинитися згодом до різних прикростей, звичайно ж, тільки тимчасових, що мали зникнути разом з побудовою залізниці. Зрештою, відомо, що оголошення в Америці не можна розуміти дослівно, бо так само, як і рослина, пересаджена в чужий ґрунт, буяє, але не дає плодів, реклама в американських газетах розростається до таких неймовірних розмірів, що буває дуже тяжко відшукати дрібне зернятко правди серед риторичної полови. Проте, відкинувши в оголошеннях про Боровіну всі прибільшення, всю брехню, слід було сподіватися, що ця колонія буде не гірша від тисячі інших, про виникнення яких сповіщали з такими ж перебільшеннями.

Умови тут були з деякого погляду навіть сприятливі, й тому багато поляків, самітних і з родинами, в усіх Сполучених Штатах — від великих озер аж до пальмових лісів Флориди, від Атлантики й до узбережжя Каліфорнії, записалося до цієї ще неіснуючої колонії.

Прусські мазури, силезці, познанці, поляки з Галичини, литовці з-під Августова і мазури з-під Варшави, які працювали на фабриках в Чікаго й Мільвокі та вже давно зітхали за сільським життям, скористалися з першої ж нагоди, щоб вибратися із задушливих, закурених димом і сажею міст та взятися за плуг і сокиру в неосяжних степах і лісах Арканзасу. Ті, яким було надто гаряче в Техасі, занадто холодно в Міннесоті, занадто вогко в Детройті або занадто голодно в Новому Радомі в Іллінойсі, пристали до перших, і кілька сотень чоловіків, а з ними діти й жінки, вирушили в Арканзас.

Назва «Кривавий Арканзас» не дуже лякала поселенців. Хоч, правду кажучи, в цьому краї й досі повно було розбійників, які втекли від суду, здичавілих колоністів, котрі, всупереч урядовій забороні, вирубували ліси над Ред-Рівер[2], та всіляких інших авантюристів і волоцюг, яким пощастило уникнути шибениці. До того ж західна частина цього штату вже встигла вславитися запеклою боротьбою між червоношкірими та білими мисливцями, що полювали тут на буйволів, а також страхітним законом Лінча — але все-таки з усім цим якось можна було дати собі раду. Коли мазур стискає в руці сукуватого дубця та ще й почуває, що має по мазурові обабіч і мазура позаду, то він не дуже любить комусь поступатися, а як хто вже надто лізе в очі, завжди ладен гукнути:

— Ми тобі не прошаки! Не чіпай, бо як дам, то й ногами вкриєшся!

Споконвіку відомо також, що мазури люблять триматися купи й селитися так, щоб Мацек Мацекові завжди міг прийти з дубцем на допомогу.

Збірним пунктом для більшості колоністів було місто Літтл-Рок, але з Літтл-Рока до Кларксвілля — найближчого до Боровіни селища, було трохи далі, ніж з Варшави до Кракова, й що найгірше — туди доводилося їхати безлюдним краєм, пробиратися крізь хащі, переправлятися через річки, що саме розлилися в повінь.

Кілька людей, які не схотіли чекати, поки вирушить вся громада, помандрували самі й пропали безвісти, але головний табір доїхав щасливо й розташувався в лісі.

Правду кажучи, переселенці, прибувши на місце, дуже розчарувалися. Вони сподівались, що на їхніх ділянках буде ліс і поле, а тут був суцільний ліс. Чорні дуби, червоне дерево, ясні платани й похмурі гікори[3] стояли щільною стіною. Знизу хаща поросла кущами чапоралю, вгорі — ліанами, які, перекидаючись линвами з дерева на дерево, утворювали то висячі мости, то завіси, то гірлянди, вкриті квітами, — такі щільні й переплетені, що крізь них нічого не було видко, — той, хто зважувався забрести в хащі, не бачив над собою неба й блукав у мороці, а міг і заблукати й пропасти назавжди.

Мазури один за одним поглядали то на свої кулаки, то на сокиру, то на дуби, що їх і п’ятеро людей ледве могло обхопити, і не одному з них ставало моторошно. Добре мати деревину на хату й на паливо, але вирубати самотужки ліс на ста шістдесяти моргах, викорчувати з землі пеньки, повивозити повалені дерева — і лише тоді братися до плуга — це був клопіт на довгі роки.

Але що вдієш — доводилося братися до роботи. Отож наступного дня по приїзді дехто вже перехрестився, поплював у руки, схопився за сокиру, хекнув, розмахнувся, вдарив — і з того часу в арканзаському лісі щодня чути було цюкання сокир, а часом і пісню, що котилася луною:

Табір був розташований біля струмка на просторій галяві, де незабаром мали звестися квадратом хати, а згодом у центрі — костьол і школа. Але до цього було ще далеко; а поки що тут стояли вози, якими приїхали колоністи. Ці вози розташували трикутником; якби на табір хтось напав, за тими возами можна було б захищатися, наче у фортеці. Тут-таки паслися мули, коні, воли, корови й вівці під наглядом вартових — озброєних, дужих хлопців. Люди спали на возах або біля вогнищ.

Удень у таборі залишалися самі жінки й діти; присутність чоловіків можна було вгадати лише з цюкання сокир, яке розлягалося по всьому лісі.

Вночі в хащах вили дикі звірі, ягуари, арканзаські вовки та койоти. Страшні сірі ведмеді, які не дуже бояться вогню, часом підходили досить близько до возів — і тоді в темряві лунали постріли й вигуки: «Бий звіра! Бий!».

Переселенці з диких техаських степів здебільшого були вправними мисливцями й завжди постачали своїм родинам дичину — антилопу, буйвола чи оленя, бо саме була пора весняних кочувань цих тварин на північ.

Решта колоністів харчувалася кукурудзяним борошном і солониною, закупленими ще в Літтл-Року або Кларксвіллі. Окрім того, різали овець, що їх придбала для себе кожна родина.

Ввечері, коли на галяві розпалювали велике вогнище, молодь, замість іти спати, пускалася в танець. Якийсь музикант привіз із собою скрипку і пронизливо награвав обертас, а коли голос скрипки тонув у лісовому шумі — інші допомагали скрипалеві, по-американськи брязкаючи в бляшані миски.

Життя минало в тяжкій праці, гамірно й безладно. Насамперед треба було поставити хати; і незабаром на зеленій галяві підвелися зруби, а трава вкрилася трісками, тирсою, кусками кори та іншим будівельним сміттям. Червоне дерево було добре для будівництва, але по нього доводилося ходити далеко в ліс.

Деякі поселенці понапинали собі намети з полотна, здертого з возів. Іншим, особливо неодруженим, не так був потрібен дах над головою, і коли їм надокучило корчувати пні — вони почали орати землю там, де отой залізний ліс був трохи рідший. Уперше, відколи на землі арканзаській ріс бір, розляглися в ньому вигуки:

— Гей! Гаття! Соб!

Взагалі, на поселенців звалилася така сила-силенна роботи, що невідомо було, до чого спершу прикласти руки — чи будувати хати, чи корчувати пні, чи полювати на звірів.

Вже з самого початку виявилося, що уповноважений колоністів придбав землю у залізничної компанії на віру й навіть у вічі її не бачив, інакше, напевне, не купив би ці глухі хащі, тим більше, що за ті самі гроші можна було б придбати ділянку степу, лише подекуди порослу лісом.

Коли цей уповноважений разом з представником залізничної компанії прибув на місце, щоб розміряти землю й показати кожному його ділянку, — то, побачивши, що тут діється, вони покрутилися серед колоністів зо два дні, потім посварилися між собою і виїхали нібито по землемірне знаряддя до Кларксвілля. Відтоді їх уже не бачили в колонії.

Незабаром виявилось, що дехто заплатив за свою землю більше, а дехто — менше, і головне, невідомо було, де чия ділянка, та як відміряти землю, належну кожному. Колоністи залишилися без усякого керівництва, без усякої влади, що могла б розв’язувати їхні справи й залагоджувати суперечки. Ніхто не знав гаразд, що саме треба робити спершу. Німці, напевне, взялися б усією громадою вирубувати ліс, спільно збудували б хати, а вже тоді почали б одміряти кожному поселенцеві його ділянку.

Але кожен мазур хотів спершу взятися до своєї роботи, будувати свою хату, рубати ліс на своїй ділянці. До того ж кожен намірявся захопити землю ближче до табору, де ліс був найрідший і вода найближче. Через те виникали чвари, які ще посилились, коли одного дня з хащі несподівано виїхав фургон пана Грюнманського. Цей пан Грюнманський в Цінціннаті, де жив досі, може, звався Грюнманом, але тут, у Боровіні, додав до свого прізвища частинку «ський», — щоб краще йшла торгівля. На його фургоні було нап’ято високий полотняний дах, на якому з одного боку чорнів напис великими літерами «Saloon» — шинок, а внизу, меншими літерами: «Brandy, whisky, dzin».

Яким робом цей фургон проїхав небезпечну дорогу від Кларксвілля до Боровіни та як сталося, що його не пограбували ні степові розбійники, ні індіанці, що снували дрібними загонами біля самого Кларксвілля й спокійнісінько могли зняти скальп з голови пана Грюнманського, це була його таємниця. Та він прибув і того ж дня почав торгувати, як то кажуть, собі не на збиток.

Але того ж самого дня колоністи почали сваритися ще дужче. До нескінченних суперечок за ділянки, за реманент, за овець, за місце біля вогню долучилися сварки через дрібниці. Несподівано в серцях колоністів обізвався якийсь дивовижний містечково-американський патріотизм.

Приїжджі з Північних штатів почали вихваляти «свої» штати і лаяти Південні та поселенців, що приїхали звідти, і навпаки. Тут можна було почути північно-американську польську мову, заштопану англійськими нитками скрізь, де через відірваність від батьківщини та довге проживання на чужині утворилися дірки.

— Чого це ви так вихваляєте свої Південні кантри?[4] — говорив парубок з-під Чікаго.— У нас, в Іллінойсі, куди не підеш — там і райброд[5], а як мілю каром[6] проїдеш — тут тобі й сіти[7]. Підеш на ферму, схочеш дім побудувати — не треба й ліс гризти — купив ламбер[8] — і край, а у вас що?

— У нас один каньйон більш вартий, ніж усі твої блоки.

— А ти мене, годдем[9], чого тикаєш? Я там був сер і тут буду сер, а ти хто такий?!

— Тихо, бо як схоплю шингелс[10], або й головою вмочу в річку, коли сердишся. Який тобі бізнес до мене?

— Чого ти мене фалішуєш?[11] Ти для мене тьху… от що!

 

Справи в колонії йшли кепсько, бо громада переселенців нагадувала отару овець без пастуха. Чвари за ділянки вибухали дедалі частіш. Не раз доходило до бійки — і тоді люди, що приїхали з одного міста або колонії, об’єднувались проти прибулих з інших міст.

Щоправда, досвідченіші й розумніші колоністи потроху здобували авторитет і владу, але не завжди могли їх утримати. Тільки у хвилини небезпеки інстинкт самооборони примушував забувати про колотнечу.

Коли одного разу ввечері купка індіанців поцупила з десяток овець, колоністи, не міркуючи й хвилини, кинулися за ними навздогін і відбили овець. Проте наступного ранку, коли пішли корчувати пеньки, знову вибухли бійки й чвари.

А втім, згода наставала ще й вечорами, коли музикант починав награвати не до танців, а різних пісень, яких кожен чув колись ще під рідною солом’яною стріхою. Розмови тоді замовкали. Люди оточували скрипаля великим колом, шум бору вторував йому, полум’я у вогнищі сичало й стріляло іскрами, а вони стояли, похиливши голови, й душі їхні линули за море. Вже й місяць високо підбивався над лісом, а вони все слухали.

Та, окрім цих коротких хвилин, життя поселенців розладнувалося дедалі дужче. Зростало безладдя, взаємна ненависть. Ця невеличка громада, закинута в дрімучий ліс, майже відірвана від усього світу, позбавлена керівництва, не могла й не вміла дати собі раду.

Серед поселенців ми знаходимо й двох наших знайомих — старого Вавжона Топорека та його дочку Марисю. Діставшись до Арканзасу, вони опинилися в Боровіні разом з усім табором. Спершу їм жилося непогано. Ліс — не нью-йоркський брук; до того ж там, у Нью-Йорку, у них не було нічого, а тут вони мали віз, трохи реманенту й сільськогосподарського знаряддя, які дешево купили в Кларксвіллі. Там їх гризла страхітна туга, а тут тяжка праця не дозволяла думкам відриватися від сьогоднішнього дня.

Вавжон з ранку до вечора рубав ліс, тесав дошки й колоди на хату; дівчина прала білизну в струмку, розпалювала вогнище, варила їсти, і, незважаючи на втому, рух і лісове повітря потроху почали стирати з її обличчя сліди хвороби, викликаної голодуванням у Нью-Йорку. Гарячий вітер з Техасу вкрив золотавою засмагою її бліде личко. Молоді хлопці з Сант-Антоніо та з-над великих озер, які за кожну дрібничку кидалися один на одного з кулаками, доходили згоди тільки в одному: що очі в Марисі дивляться з-під лляного волосся, наче волошки з. жита, та що вона — найвродливіша з усіх дівчат, яких будь-коли бачив світ.

Марисина врода принесла неабияку користь і Вавжонові. Він захопив ділянку, де ліс був рідший, і ніхто йому не перечив, бо всі молоді хлопці тягли за ним руку. Не один допомагав йому рубати дерева, обтесувати колоди та будувати зруб, а хитрий дідуган, одразу вгадавши, чим тут пахне, вряди-годи приказував:

— Моя донечка походжає по луці, мов та лілея, мов пані, мов королівна. Кому схочу, тому її й віддам, але абикому не віддам, бо вона хазяйська дочка. Хто мені нижче вклониться й краще догодить, тому й віддам, а не якомусь там шалапутові.

І кожен парубок, допомагаючи йому, думав, що допомагає собі.

Отож Вавжонові навіть краще було, ніж іншим, і взагалі було б добре, якби колонія мала попереду хоч якесь майбутнє. Але справи гіршали з кожним днем. Минув тиждень, минув другий. Навколо галявини вирубали дерева, земля вкрилася трісками, де-не-де звелися жовті стіни хат, але це була дрібничка проти того, що мали зробити переселенці.

Зелена стіна лісу дуже помалу відступала перед сокирами. Ті сміливці, які зважувалися заглянути в хащі, приносили дивовижні вісті, що цей бір не має кінця-краю, що там, далі — в ньому є страхітні багна, трясовини і якась спляча вода під деревами, що в хащах живуть дивовижні потвори, снують, мов духи, химерні, випари, сичать змії, чиїсь голоси гукають: «Не ходи!», а кущі несамовито хапають за одіж і тримають. Один хлопець з Чікаго доводив, що на власні очі бачив диявола, який вистромив страхітну кудлату голову з болота і так хропнув на нього, що він насилу втік до табору.

Переселенці з Техасу пояснювали, що то був, напевне, буйвол, але хлопець не йняв віри.

І без того скрутне становище ще дужче погіршували забобони. За кілька днів після’ появи «диявола» в болоті, двоє сміливців пішли самі в ліс — і більше їх не бачили. Кілька людей захворіло від перевтоми, а потім на них напала пропасниця.

Колотнеча за ділянки зросла до такої міри, що вже билися до крові. Сварилися й за худобу — коли хто вчасно не таврував своїх корів та овець — їх захоплювали інші. Табір розпався. Люди порозтягали свої вози по кутках галявини, аби тільки бути далі один від одного.

Невідомо було, кому й коли стерегти худобу; почали зникати вівці.

Тим часом усі чимраз краще розуміли одне: доки сонце зійде, роса очі виїсть — доки зазеленіють посіви на лісових вирубках і худоба почне давати приплід — запаси харчів скінчаться й може прийти голод.

Розпач охопив людей. Сокири тихше цюкали в лісі, бо лісоруба*м вже бракувало сміливості й терпіння. Кожен ще, може, й працював би, якби йому сказали: «Ось до цієї межі твоє!» Але ніхто не знав, де його ділянка, а де не його. Усі гірко нарікали на уповноважених: казали, що їх завели в хащі на загибель. Помалу ті, в кого був хоч якийсь гріш за душею, стали сідати на вози й тікати в Кларксвілль. Але більше було таких, що витратили все до гроша й тепер не мали змоги повернутися назад. Вони ламали руки, передчуваючи неминучу загибель.

Нарешті сокири зовсім перестали рубати, а бір шумів, наче глузував з людського безсилля. «Рубай два роки, а тоді вмирай з голоду!»— казали чоловіки один одному.

Одного вечора Вавжон прийшов до Марисі й сказав:

— Видно, всі тут загинуть, і ми загинемо.

— Воля божа, — відповіла дівчина, — він досі був до нас милосердий і зараз не покине.

Кажучи так, вона підвела свої сині, як волошки, очі до зірок.

А хлопці з Чікаго й стрільці з Техасу, дивлячись на неї, казали:

— І ми тебе не залишимо, Марисю, зоре рум’яна.

А вона собі подумала, що є тільки один такий, з ким вона пішла б хоч би й на край світу — Ясько в Ліпіньцях.

Але він, хоч і обіцяв селезнем море перепливти за нею, птахом у небі перелетіти, золотим перснем покотитися по дорозі, та не плив і не летів, мабуть, покинув її, бідолашну.

Марися не могла не знати, що справи в колонії йдуть зле, але вона вже побувала в такій прірві, врятувалася з такого лиха, і ніщо вже її не лякало.

Зрештою, Марися пам’ятала, що старий пан, який врятував їх і допоміг добратися сюди, дав їй у Нью-Йорку свою картку й казав: як притисне горе — нехай знову звернеться до нього, а він її завжди порятує.

Тим часом кожен день приносив поселенцям нову загрозу. Люди тікали вночі, і що з ними потім траплялося, сказати важко. А ліс навколо шумів, наче глузував з людського горя.

Старий Вавжон захворів нарешті від знесилля. Біль почав ходити йому по хребту. Два дні він не зважав на це, а на третій вже не міг підвестися. Марися пішла до лісу, назбирала моху, вистелила ним готову стіну хати, яка лежала на траві, поклала батька на цю постіль й напувала його зіллям з горілкою.

— Марисю! — бурмотів старий, — вже смерть іде до мене з бору; зостанешся ти, сирото, сама в світі. Бог мене карає за тяжкі гріхи, бо я вивіз тебе за море й занапастив. Тяжко мені буде помирати.

— Татуню! — відповіла дівчина. — Мене бог скарав би, коли б я не пішла за вами.

— Якби я не покинув тебе саму в світі, якби хоч до шлюбу тебе поблагословив, мені легше було б умирати. Марисю! Іди заміж за Чорного Орлика — він добрий хлопець, він тебе не покине.

Чорний Орлик, вправний мисливець з Техасу, почувши ці слова, упав навколішки.

— Батьку! Благословіть, — мовив він. — Люблю цю дівчину, як свою власну долю. Я ліс знаю й загинути їй не дам.

Кажучи так, він дивився соколиними очима на Марисю, але вона, припавши до ніг старого, почала благати:

— Не силуйте мене, татуню! Кому заприсяглася — за того й піду — або ні за кого.

— Кому заприсяглася, за того не підеш, бо я його вб’ю. Будеш моя або нічия! — відповів Орлик.— Загинуть тут усі, загинеш і ти, якщо я тебе не порятую.

Чорний Орлик не помилявся; колонія справді гинула. Минув ще тиждень і ще. Запаси скінчилися. Почали різати робочу худобу. Пропасниця хапала чимраз нові жертви, люди то проклинали, то благали в неба порятунку. Однієї неділі старі, парубки, жінки й діти поставали навколішки на траві й заспівали молитву. Сто голосів повторювало: «Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!»

Ліс перестав колихатися, перестав шуміти й слухав. Лише коли спів змовк, він зашумів знову, наче грізно проказував: «Я тут король, я тут пан, я тут найдужчий».

Але Чорний Орлик, який добре знав ліс, утупив у нього свої чорні очі й голосно промовив:

— Ану, позмагаймося — хто кого?

Люди дивились на Орлика, й надія ввіходила їм у серця. Ті, які знали його ще з Техасу, дуже йому довіряли, бо це був мисливець, відомий на весь край. Хлопець і справді здичавів у степах, став міцний як дуб. Із ведмедем бився сам на сам. У Сант-Антоніо, де Орлик досі жив, знали добре, що коли він, узявши рушницю, йшов у пустелю, то часом не повертався звідти й по кілька місяців, але завжди приходив додому живий і здоровий.

Його прозвали Чорним, бо він засмаг од сонця, мов циган.

Дехто навіть казав, що Орлик розбишакував на кордоні Мексіки, але це була неправда. Він приносив додому тільки шкури.

Тепер у Боровіні лише він ні про що не дбав, ні про що не турбувався. Ліс давав йому їсти й пити, ліс його одягав. Коли поселенці з розпачу почали тікати, Орлик потроху став прибирати все до рук і порядкувати в колонії, його підтримували хлопці, що приїхали з Техасу. І тепер, коли Орлик отак зухвало викликав ліс на двобій, дехто подумав: «А може ж, він щось та зметикує».

Тим часом заходило сонце. Високо між чорними гілками гікор ще деякий час горіло золоте сяйво, потім потроху почервоніло й згасло. Вітер віяв на південь. Коли смеркло, Орлик узяв рушницю й пішов у ліс.

Вже западала ніч, коли переселенці побачили в чорних лісових нетрях щось схоже на велику золоту зірку, на ранкову червону заграву або сонце, яке зростало з дивовижною швидкістю, розливаючи навколо криваве сяйво.

— Ліс горить! Ліс горить! — загули в таборі.

Хмари птахів з лопотінням знялися з усіх закутків лісу, залунали писк, крякання, щебет. Худоба в таборі жалібно ревла, собаки вили, люди злякано метушилися, з острахом чекаючи, що пожежа посуне на них, але дужий південний вітер гнав полум’я геть від галявини. Тим часом у хащі блиснула друга червона зірка, потім третя. Обидві незабаром злилися з першою, й пожежа завирувала, охоплюючи чимраз більші простори. Полум’я розливалось, як вода, бігло по сухих пагонах ліан і дикого винограду, оповивало листя. Вітер зривав це палаюче листя й мчав його, наче вогненних птахів, все далі й далі.

Гікори з гарматним гуркотом тріскалися в полум’ї. Червоні змії вогню звивалися в смолистому підліску. Сичання, шум, тріск гілок, глухе гудіння полум’я всуміш з галасом птахів та криками тварин сповнювали повітря.

Велетенські дерева коливалися, ніби вогненні стовпи. Перегорілі на згинах ліани відривалися від дерев і, гойдаючись, немов диявольські руки, перекидали іскри й вогонь з дерева на дерево. Небо почервоніло, наче там палала друга пожежа. Стало видно, мов удень. Потім розрізнені вогнища злилися в одне суцільне море вогню, яке ринуло в нетрях, наче подих смерті.

Дим, задуха й сморід горілого сповнювали повітря. Люди в таборі, хоч їм і не загрожувала небезпека, метушилися й кликали одне одного. Раптом з охопленого пожежею лісу, в іскрах і відблисках вогню, з’явився Чорний Орлик.

Обличчя його було закурене димом і грізне. Коли його оточили колоністи, Орлик сперся на рушницю:

— Не будете більше корчувати ліс. Я його спалив. Завтра матимете землі досхочу.

Потім, підійшовши до Марисі, додав:

— Ти повинна бути моєю, бо це я спалив ліс. Хто тут дужчий від мене?

Дівчина затремтіла всім тілом, бо заграва пожежі відбивалася в його очах, і він здався їй якимось нелюдом.

Уперше, відколи вони з батьком приїхали сюди, Марися дякувала богу за те, що Ясь був далеко звідси, в Ліпіньцях..

Тим часом пожежа з гудінням відходила щораз далі; день похмурнів, збиралося на дощ.

На світанку деякі переселенці пішли оглянути згарище, але незабаром повернулися назад, бо до згарища близько не можна було підійти від задухи.

Наступного дня дим туманом висів у повітрі, і за кільканадцять кроків людина не бачила людини. Вночі почав мжичити дощ, який незабаром перейшов у рясну зливу. Можливо, пожежа струсонула атмосферу, викликавши скупчення хмар, а може, це тому, що саме була весняна пора, коли на нижній течії ріки Міссісіпі та на її притоках звичайно йдуть великі дощі. До цього спричиняється й випаровування води, бо в Арканзасі болота, невеличкі озера й струмки трапляються на кожному кроці. Навесні усі водоймища й ручаї ще збільшуються, вбираючи в себе потоки з далеких гір, де тануть сніги.

Вся галява, на якій було розташовано переселенський табір, розмокла й помалу обернулася на великий ставок. Люди мокли цілими днями й незабаром почали хворіти. Частина переселенців подалася до Кларксвілля, але зараз же повернулася із звісткою, що ріка розлилася й переїхати на той берег нема ніякої змоги. Становище ставало загрозливим, бо відколи колоністи приїхали сюди, минув уже місяць, запаси харчів майже вичерпались, а дістатися до Кларксвілля, щоб поповнити ці запаси, було неможливо.

Лише Вавжону й Марисі голод загрожував менше, ніж іншим, бо їх охороняла могутня рука Чорного Орлика. Щоранку він приносив їм дичину, яку вбивав з рушниці або ловив у сильця; на стіні будинку, де лежав старий, Орлик розіп’яв свій намет, щоб захистити хворого й дівчину від дощу.

Нічого не вдієш, доводилося приймати його допомогу. Він майже нав’язував її силоміць, але платити можна було тільки вдячністю, бо ніякої винагороди Орлик не брав, а вперто домагався Марисиної згоди на шлюб.

— Хіба ж я одна в світі? — питала дівчина.— Іди пошукай іншої, бо я вже знайшла собі коханого.

Але Орлик відповідав:

— Хоч би й весь світ сходив, такої, як ти, не знайду. Ти для мене одна єдина в світі, і повинна бути моєю. Що ти робитимеш, як старий умре? Прийдеш до мене, прийдеш сама, а я вхоплю тебе, як вовк ягня, й віднесу в ліс, але не розшматую, ні! Ти ж моя! Ти єдина! Хто може стати мені на заваді? Чого я тут боюся? Нехай приїжджає твій Ясько: я хочу цього.

Щодо Вавжона Орлик, здавалося, вгадав. Старий слабнув дедалі дужче, в нього вже починалася гарячка, він говорив про свої гріхи, про Ліпіньці, про те, що бог не дав йому побачити рідний край.

Марися плакала над ним і над собою. Хоч Орлик і присягався, що повернеться з нею хоч і в Ліпіньці, аби тільки вона пішла за нього заміж, — ця його обіцянка була для неї тяжким лихом, а не втіхою. Повернутися в Ліпіньці, де був Ясько, повернутися чужою — нізащо в світі! Краще вмерти тут, сконати десь під деревом!

Марися думала, що так воно, мабуть, і буде.

Тим часом нове лихо звалилося на переселенців.

Злива періщила без угаву. Одної глухої ночі, коли Орлик, як завжди, пішов у ліс, у таборі залунав пронизливий крик:

— Вода! Вода!

Протираючи заспані очі, колоністи побачили в темряві, скільки сягало око, суцільну водяну поверхню, яка плескотіла під дощем і колихалась од вітру. Розпорошене місячне світло, пробиваючись крізь хмари, сталево виблискувало на зморшках хвиль. З берега, де стирчали пні, й із спаленого лісу чути було хлюпотіння нових потоків, які нестримно ринули на галявину.

В таборі знявся розпачливий лемент. Жінки й діти почали вилазити на вози, чоловіки щодуху кинулись на той бік галявини, де ще вціліли дерева. Вода ледве сягала їм до колін, але прибувала щохвилини. Хлюпіт потоків у лісі все дужчав і зливався з тривожними вигуками й благаннями про порятунок. Незабаром уже й худоба почала відступати перед хвилями, перебігаючи з місця на місце. А вода прибувала й прибувала. Вівці вже плавали на хвилях і жалібним меканням благали допомоги, поки не зникли десь між деревами. Дощ лив наче з цебра, і кожна хвилина приносила з собою дедалі більшу загрозу. Далекий плескіт перетворився на рев оскаженілих хвиль. Вози затремтіли під їхнім натиском. Видно було, що це не звичайна повінь, викликана зливою, — мабуть, і ріка Арканзас, і всі її притоки вийшли з берегів. Вода виривала дерева з корінням, змивала все навкруги, несучи з собою смерть.

Один віз, який стояв ближче до спаленого лісу, перекинувся. Залунали пронизливі жіночі вигуки: «Рятуйте!» Кілька чоловіків зіскочило з дерев і кинулося на допомогу, але хвиля підхопила їх, закрутила й помчала в ліс, на згубу.

Жінки й діти почали вилазити на полотняні дахи возів. Злива ринула суцільною завісою, морок густішав, вкриваючи похмуру галявину. Часом то виринала, то пірнала в воду якась балка з темною постаттю, що розпачливо чіплялася за неї, часом маячив обрис якогось звіра або рука здіймалася з потоку й зникала в ньому назавжди.

Шалений рев хвиль зростав, приглушуючи й тужне мукання тонучої худоби, й вигуки: «Ісусе! Ісусе! Маріє!» На луці закрутилися вири й чорториї, вози зникали…

А Вавжон і Марися? Стіна хати, на якій лежав старий у Орликовому наметі — поки що врятувала їх, обернувшись на пліт. Хвиля обкрутила його навколо галявини й понесла в ліс; ударила там об одне дерево, об друге і, пхнувши нарешті в якийсь потік, помчала в далечінь у темряву.

Дівчина, стоячи навколішки біля хворого, здіймала руки в небо, благаючи порятунку, але їй відповідали тільки удари хвиль, гнаних вітром.

Намет зірвало, а пліт от-от могло розтрощити, бо й попереду й позаду пливли вирвані з корінням дерева, які щохвилини могли потопити пліт або перекинути його.

Кінець кінцем пліт застряг у гіллі дерева, вершина якого ледве ви- ставала з води. І раптом з цієї вершини озвався людський голос:

— Марисю, візьми в мене рушницю, і перейдіть обоє на той бік, щоб пліт не перехнябивсь, як я стрибну…

Ледве Марися з батьком виконали цей наказ, якась постать скочила з гілки на пліт. Це був Орлик.

— Марисю, — мовив він, — я сказав, що не покину тебе: так і буде. Бог допоможе мені. Я вас врятую з повені.

Топірцем, який був у нього при поясі, Орлик одчахнув товсту гілку, миттю обчистив її, відіпхнув пліт од дерева й почав веслувати.

Вибравшись на бистрину, вони хутко попливли за течією. Куди — не знали й самі, але пливли. Орлик раз у раз відштовхував стовбури, гілки, або повертав пліт, обминаючи дерево, що стриміло впоперек течії. Велетенська сила його немов подвоїлась, очі й крізь темряву бачили найменшу небезпеку.

Минала година за годиною. Кожен, потрапивши в таку пригоду, давно впав би від знесилля, та Орлик не виявляв ознак утоми.

Вже світанком вибралися вони з лісу. Жодної вершини дерева не видко було на обрії. Води навколо розлилися, неначе море. Велетенські чорториї — спінені, жовті, з шумом вирували серед водяної пустелі. Розвиднювалось дедалі швидше. Орлик, побачивши, що жодного стовбура поблизу немає, на хвилину перестав веслувати й повернувся до Марисі:

— Тепер ти моя, бо я видер тебе в самої смерті.

Волосся його злиплося від дощу, а обличчя, мокре й рум’яне від боротьби з повінню, дихало такою силою, що Марися вперше не зважилася відповісти йому, що вона заприсяглася іншому.

— Марисю! — м’яко промовив хлопець.— Марисю, люба!

— Куди ми пливемо? — спитала вона, щоб змінити розмову.

— А мені байдуже! Аби тільки з тобою… кохана.

— Веслуй, поки смерть перед нами.

Орлик почав веслувати знову. Тим часом Вавжон почував себе гірше. Гарячка то трусила його, то залишала, але він слабнув з кожною хвилиною. Занадто багато страждань зазнало це старе, виснажене тіло. Наближався кінець. Опівдні старий очутився й заговорив:

— Марисю! Вже не дочекаюсь я завтрашнього дня. Ой доню, доню! Краще б я не їхав з Ліпіньців нікуди, не брав би тебе з собою! Але бог милосердий! Натерпівся я немало, то, може, він одпустить мої гріхи. Поховайте мене, якщо зможете, а тебе нехай Орлик одвезе в Нью- Йорк до старого пана. Це добрий пан, він зласкавиться над тобою, дасть на дорогу, й ти повернешся в Ліпіньці. Я вже не повернуся.. О, боже, боже милосердий, дозволь душі моїй хоч птахом туди полетіти, побачити!

Та гарячка знов почала його палити, й він нестямно зашепотів молитву. Раптом скрикнув: «Не кидайте мене в воду: я не пес!» Тут йому, мабуть, згадалося, як він хотів утопити Марисю, і старий почав благати знову: «Дочко! Прости мені! Прости!»

Марися ридала біля узголів’я хворого. Орлик веслував, і сльози душили його за горло.

Ввечері розгодинилось. Призахідне сонце виринуло над затопленою землею й кинуло на воду довгу, золотаву смугу. Вавжон конав. Доля,, проте, змилосердилася над’ ним і подарувала тиху, легку смерть. Спершу він усе повторював жалібним голосом: «Покинув я Польщу, свою рідну землю!», але потім у гарячці йому почало ввижатися, що він повертається додому.

…Старий пан у Нью-Йорку дав грошей на дорогу, на купівлю землі в Ліпіньцях, і вони з Марисею їдуть назад. Корабель пливе в океані день і ніч, матроси співають… А от порт у Гамбурзі, з якого вони відпливали. Різні міста миготять перед очима, німецька мова лунає навколо, але поїзд мчить уперед… Серце віщує, що вже недалеко до дому. Радість наповнює груди; свіжий вітер повіває з рідного краю… Що це? Кордон! Бідне селянське серце б’є в- груди, як молотом… Далі! Далі! Боже, боже, он уже й поля, і Мацекові груші… сірі хати, костьоли. Он дядько в баранячій шапці ходить за плугом. Вавжон простягає до нього руки з вагона: «Господарю! Господарю!..» а більше й слова вимовити не може. їдуть далі. А це що? Місто Пширембле, за ним Ліпіньці.

Вони з Марисею йдуть дорогою і плачуть. Весна… жито красується, хрущі бринять у повітрі. В Пширемблі дзвонять до обідні… Ісусе! Ісусе! За що стільки щастя йому, грішному?! Ще тільки пагорок перейти, а там уже хрест, і дороговказ, і ліпінецька межа. Вони не йдуть, а наче летять на крилах: от пагорок, от і хрест. Вавжон падає ницьма, ридає вголос од щастя, цілує землю. Потім навколішки підповзає до хреста, обіймає його руками: нарешті він у Ліпіньцях… Так! Він уже в Ліпіньцях! Тільки мертве тіло його лежить на плоту, що заблукав серед повені.

Даремно дочка голосить над ним: «Татуню! Татуню!»

Бідна Марисю, він не повернеться до тебе! Надто добре йому в Ліпіньцях.

Споночіло. В Орлика вже весло падало з рук від утоми, та й голод дошкуляв дедалі дужче. Марися, стоячи навколішки біля мерця, уривчастим голосом читала молитви. Навколо, аж до обрію, була сама вода.

Нарешті вони, мабуть, потрапили в русло якоїсь великої річки, бо течія помчала їх так швидко, що не було ніякої змоги керувати плотом. Певне, тут траплялися вири, які утворилися над степовими ярами, бо пліт раз у раз кружляв на хвилі.

Орлик відчув, що його залишають сили. Зненацька схопився й гукнув:

— Господи! Там світло!

Марися глянула туди, куди він показував рукою. Справді, в далині наче виблискував вогник, і відсвіт його смугою мерехтів на воді.

— Це човен з Кларксвілля! — швидко заговорив Орлик.— Янкі вирядили його, щоб нас урятувати. Аби тільки не розминутися з ними… Марисю, я тебе врятую!

Вигукуючи «Гоп! Гоп!», він став веслувати з останніх сил. Вогник зростав на очах, у його червонястому світлі окреслився великий човен. Він був ще дуже далеко, але потроху наближався до них.

Минув ще деякий час. Коли це Орлик помітив, що човен перестав наближатися. Пліт виплив на бистрину, його підхопило й помчало в інший бік.

Раптом гілка, якою веслував Орлик, зламалася в нього в руках. Вони залишилися без весла. Течія несла їх щораз далі, вогник на рятувальному човні меншав. На щастя, пліт несподівано наскочив на дерево, яке самотньо стриміло над водою, й застряг у гілках.

Орлик і Марися стали голосно кликати на допомогу, але рев бистрини приглушував їхні голоси.

— Я вистрелю, — промовив Орлик, — вони побачать спалах і почують постріл.

Кажучи це, він підняв угору дуло рушниці, але замість пострілу тільки глухо клацнув курок. Порох намок.

Орлик у розпачі кинувся ницьма на дошки плоту. Порятунку не було!

Кілька хвилин він лежав нерухомо, та нарешті підвівся й мовив:

— Марисю… Іншу дівчину я давно б ухопив силоміць і поніс у хащу. Думав і з тобою так зробити, але не зважився, бо кохаю тебе. Блукав я, мов той вовк, сам по світу, й люди мене боялися. А я тебе злякався. Мабуть, причарувала ти мене, абощо… Як не підеш за мене, краще мені вмерти! Врятую тебе або загину! Та як загину, пожалій мене, кохана моя, прочитай за мене молитву… Чим я завинив перед тобою?! Я ж тобі не заподіяв ніякої кривди! Гей! Марисю, Марисю! Прощай, кохання моє, сонце моє…

І перше ніж Марися зміркувала, що він хоче зробити, Орлик кинувсь у воду й поплив. Ще з хвилину дівчина бачила в темряві його голову й руки, які розтинали воду проти течії… Та незабаром все зникло з очей.

Орлик плив до човна, щоб урятувати Марисю. Бистра течія сковувала йому рухи, тягла назад, але він перемагав її й помалу посувався вперед. Якби обминути цю течію й натрапити на іншу — він напевне б доплив до рятівників… А так, незважаючи на розпачливі зусилля, посувався дуже помалу. Вода сліпила шумовинням очі; Орлик раз у раз підводив голову й, набираючи повітря в груди, вдивлявся в темряву, щоб не згубити вогник човна. Рвучкі хвилі то підіймали його вгору, то відкидали назад; Орлик дихав чимраз важче й уже відчував, що ноги йому терпнуть.

Майнула думка: «Не допливу!». Але зараз же хтось шепнув на вухо, наче любим Марисиним голосом: «Рятуй мене!» — і він знову почав відчайдушно розтинати руками воду.

Якби Орлик повернув назад, течія донесла б його до плоту, але він навіть і не думав про це, бо вогник човна підпливав ближче. Мабуть, і човен підпливав до Орлика, бо його несла та ж сама течія, з якою боровся хлопець. Раптом Орлик відчув, що ноги йому зсудомило. Ще кілька розпачливих зусиль… Човен все ближче… «Рятуйте! Рятуйте!» Останнє слово приглушила вода, яка залляла хлопцеві горло. Орлик пірнув у воду. Хвиля прокотилася над головою, але він виринув знову. Човен тут, поруч. Орлик уже чує, як хлюпають і шарудять об борти весла; востаннє напружив сили й гукнув, його почули, бо весла заплескотіли швидше. Але Орлик знову зник під водою, потрапивши у вир. На мить він ще раз зачорнів на хвилі, потім лише рука звелася над водою; ще помах — і Орлик зник у безодні…

Тим часом Марися на плоту, біля мертвого батька, мов божевільна, вдивлялася в далекий вогник. Але течія вже несла його до неї. Незабаром у темряві окреслився силует великого човна. Кілька весел, освітлених вогнем, ворушилися, мов ноги якогось страховища. Марися розпачливо закричала.

— Гей, Сміте!— обізвався чийсь голос по-англійськи, — нехай мене повісять, коли я не чув, що кликали на допомогу. От і зараз чую знову!

За хвилину дужі руки перенесли Марисю в човен… але Орлика там не було.

Через два місяці Марися вийшла з лікарні в Літтл-Року й за гроші, зібрані серед добрих людей, поїхала до Нью-Йорка. Та грошей було небагато. Частину дороги дівчині довелося йти пішки. Вона вже вміла трохи говорити по-англійськи і не раз їй щастило вблагати кондукторів, щоб хоч трохи підвезли її безкоштовно.

Чимало людей співчутливо дивилося на цю змарнілу, аж почорнілу від хвороби дівчину, з великими синіми очима, більше схожу на тінь, ніж на живу істоту, яка із сльозами просила милостиню. Не люди знущалися з неї, а життя та його обставини. Що могла робити в цьому американському вирі, в цьому величезному бізнесі, ця польова ліпінецька квітка? Як могла подолати своє лихо? Велетенський віз переїхав через неї і розчавив її кволе тіло, так само, як усякий віз розчавлює польові квіти, що трапляються йому на дорозі.

…Схудла, тремтяча від знесилля рука смикнула дзвінок будинку на Уотер-стріт, у Нью-Йорку. Це Марися прийшла шукати допомоги в старого пана, земляка з-під Познані.

Їй відчинив якийсь незнайомий чоловік.

— Містер Злотопольський вдома?

— Хто це такий?

— Старий пан! — Марися показала картку.

— Умер.

— Умер? А син його?.. Пан Вільям…

— Виїхав.

— А дочка — панна Дженні?

— Теж виїхала.

Двері зачинилися перед Марисею. Вона сіла на порозі, витираючи сльози. їй знову судилося опинитися в Нью-Йорку, але без опіки, без грошей, покинутою напризволяще.

Невже вона залишиться тут! Ніколи! Зараз піде в порт, в німецькі доки, впаде в ноги якомусь капітанові, ублагає, щоб узяв з собою. А якщо її візьмуть — хоч і з жебрацькою торбою пройде всю Німеччину й повернеться в Ліпіньці. Там її Ясько. Окрім нього в неї нікого нема в усьому широкому світі. Якщо ж він забув, не пригорне, відштовхне її, вона хоч умре біля нього.

Марися пішла в порт, повзала в ногах у німецьких капітанів, благала…

Вони б узяли Марисю, бо коли б її хоч трохи підгодувати, була б з неї гарна дівчина. Вони б радніші, та що вдієш… закон не дозволяє… Був би поганий приклад для матросів. Отож нехай дасть їм спокій…

Марися ходила спати на той самий поміст, де вже вони спали з батьком тієї пам’ятної ночі, коли він хотів її втопити. Харчувалася тим» що викидала на берег вода, отак, як вони тоді харчувалися з батьком в Нью-Йорку. На щастя, було літо… тепло…

Щодня, ледве розвиднювалось, дівчина ходила до німецьких доків благати, щоб її узяли на пароплав — і щодня даремно. У неї було невичерпне селянське терпіння. Але сили вже залишали її. Вона відчувала, що коли не поїде зараз — то незабаром умре, як умерли всі, з ким єднала її доля.

Одного ранку Марися насилу припленталася в порт з тією думкою» що це, мабуть, востаннє, бо завтра в неї вже не стане сили. Вона вирішила не просити, а пробратися крадькома на перший-ліпший пароплав, що йде в Європу, й заховатися десь у трюмі. Коли пароплав вийде в море і її знайдуть — то, напевне ж, не кинуть у воду. А кинуть — ну то й що з того? їй байдуже, як умирати, коли вже судилася смерть.

Та контролер біля трапа пильно стежив за всіма, хто проходив, і відіпхнув її при першій спробі.

Дівчина сіла на помості біля води, відчуваючи, що її палить гарячка. Незабаром вона почала всміхатися й бурмотіти:

— Я поміщиця, Яську, але все одно не зрадила тебе. Хіба ж ти не впізнаєш мене?

Бідолаха збожеволіла. З того часу вона щодня приходила в порт виглядати свого Яся. Люди звикли до неї й інколи подавали милостиню. Вона покірно дякувала, всміхаючись, мов дитина. Так тривало зо два місяці.

Але одного дня Марися не прийшла в порт, і з того часу її більше не бачили. Тільки поліцейська газета повідомила наступного дня, що в порту знайдено тіло вмерлої дівчини. Прізвище й походження її встановити не пощастило.