Розділ другий. В Нью-Йорку

Якщо перехожий, мандруючи Нью-Йорком, зверне з широкої вулиці Бродвей до порту в напрямі Чаттам-скверу, то, пройшовши кільканадцять прилеглих вулиць, він опиниться в занехаяних, бідних кварталах. Вулички стають тут дедалі вужчі. Доми, які, можливо, будували ще голландські колоністи[1], — порепалися й похилилися від старості; дахи на них позападали, штукатурка із стін обвалилася, а самі стіни увійшли в землю так, що вікна підвалів ледве горішнім краєм вистають над тротуаром. Замість прямих ліній, що їх так полюбляють в Америці, — око скрізь натрапляє на дивовижні кривулі: дахи й стіни не вирівняні по шнурочку, а химерно купчаться й громадяться одні над одними.

В цьому прибережному районі майже ніколи не висихають калюжі у вибоїнах на бруку, а невеличкі, щільно забудовані майдани більш схожі на ставки з чорною, густою, стоячою водою. Вікна обшарпаних будинків похмуро дивляться в цю воду, брудна поверхня якої рябіє клаптями паперу, картону, друзками скла, кусками дерева та бляхи з корабельних ящиків. Цими покидьками тут захаращені всі вулиці, чи швидше грязюка, яка їх вкриває. Скрізь видко бруд, безладдя і людські злидні.

Саме в цьому районі містяться заїзди, де за два долари на тиждень можна мати койку на ніч і харчування.

Тут є й шинки, де китобої вербують усяких волоцюг на свої шхуни, а таємні агенти з Еквадору, Венесуели й Бразилії підшукують охочих для колонізації екватора, а також для забезпечення достатньої кількості жертв тропічній лихоманці.

Є в цьому районі й ще багато чого: харчевні, де хазяї годують своїх відвідувачів солониною, гнилими устрицями, смердючою рибою, яку наче сама вода викинула на берег; є будинки, де потайки грають у кості, китайські пральні, різноманітні притулки для моряків і, нарешті, кубла злочинів, голоду й сліз.

І проте тут завжди панує рух — адже всі емігранти, які не знайшли хоча б тимчасового притулку в бараках Кестл Гардена і не хочуть або не можуть влаштуватися в так званих робітничих будинках, — вся ця людська маса зосереджується тут, живе тут і вмирає. З іншого боку, якщо емігрантів можна назвати покидьками європейського суспільства, то мешканців оцих завулків можна вважати покидьками еміграції-

Ці люди здебільшого байдикують — інколи тому, що немає роботи, а коли й просто через лінощі. Тут ночами частенько лунають револьверні постріли, чути благання про порятунок, захриплі люті вигуки, п’яні співи ірландців, зойки негрів, які несамовито б’ються між собою. Удень можна побачити купки волоцюг в обшарпаних капелюхах, а люльками в зубах, які дивляться на кулачні бої та б’ються об заклад — від одного цента до п’яти за кожне вибите око. Білі дітлахи й малі кучеряві негренята, замість вчитися в школі, вештаються по вулицях і: торохтять уламками волячих ребер або шукають в грязюці рештки недогнилої городини, апельсинів та бананів. Худі ірландські жінки простягають руки до краще вдягнених прохожих, яким трапиться сюди заблукати.

Ось у цьому людському пеклі ми знаходимо наших давніх знайомих: Вавжона Топорека і його доньку Марисю. Маєток, який вони сподівалися одержати в Америці, був сном і розвіявся мов сон, а дійсність постала перед ними у вигляді тісної комірки в підвалі, з одним єдиним віконечком без шибок. На стінах чорніє пліснява й смуги вогкості; біля стінки стоїть іржава дірява залізна грубка й стіл на трьох ніжках; оберемок ячної соломи в кутку править за ліжко.

Це все. Старий Вавжон навколішки шукає в грубці, чи не залишилася в попелі хоч одна картоплина, й повертається до цих розшуків щохвилини… ось уже другий день. Марися сидить на соломі, обхопивши руками коліна, і нерухомо дивиться на підлогу. Вона дуже схудла й змарніла. Це ніби та сама Марися, але її колись такі рум’яні щоки глибоко запали, обличчя зблідло й набрало хворобливого виразу, наче стало дрібніше, ніж було, а великі очі дивляться застиглим поглядом. Знати, що дівчину сушить горе, гниле повітря й голод…

Вони з батьком весь час харчувалися самою картоплею, але от уже два дні, як і картоплі не стало. Тепер Вавжон і Марися зовсім не знають, що їм робити та як жити далі. Минає вже третій місяць, відколи вони мешкають у цій ямі — отож гроші витрачено до останнього цента.

Старий Вавжон пробував напитувати роботи, але ніхто й не зрозумів, чого він хоче. Ходив у порт носити мішки й вантажити вугілля на пароплави, але в нього не було тачки — та й ірландці в порту відразу ж підбили йому око. Ходив з сокирою на будівництво доків, але й звідтіль його прогнали стусанами. Та й який то робітник, коли він не розуміє ні словечка — що до нього кажуть!

До чого б старий не хотів докласти рук, до чого б не брався — з нього зразу ж починали глузувати; гнали штурханами, били, тож ніде він не міг заробити ні цента, не міг і вижебрати. Волосся його побіліло від горя. Згасла надія, скінчилися гроші, й починався голод.

На батьківщині, серед своїх, коли б навіть Вавжон і втратив усе, коли б зморила його хвороба, чи рідні діти вигнали з хати, — узяв би він у руки ціпка, став би під хрестом на роздоріжжі або й біля дверей якогось костьолу, та й заспівав би: «Боже ласкавий, прийми плач кривавий!» Пан проїздив би дорогою — дав би дещицю; пані з коляски послала б дитя з грошем у рожевих рученятках — і воно, вдивляючись у жебрака широко розкритими очима, подало б йому милостиню, дядько якийсь, проходячи мимо, дав би дідові півбуханця хліба, баба — шматочок сала, і можна б жити, хоча б так, як той небесний птах, що не сіє й не оре.

Коли б він отам стояв, угорі було б небо, а навколо поля, і в цій тиші лунав би його спів. А тут, у цьому великому місті, щось так страхітно гуло весь час, наче в якійсь великій машині, кожен так поспішав кудись, дивлячись тільки перед себе, що хто б там міг побачити чужу недолю! Тут тобі наморочилась голова, опадали руки; очі не могли вмістити всього, що в них лізло, думки не могли наздогнати одна одну. Усе було якесь дивне, чуже, огидне й таке швидке, розгонисте, що кожен, хто не встигав крутитися в цьому вирі, неодмінно мусив вилетіти й розбитися, мов глиняний горщик.

Гей, яка ж то була різниця! Там, у спокійних Ліпіньцях, Вавжон був господарем і засідателем у суді, мав землю й людську пошану, мав хліб і до хліба; в неділю у костьолі підходив до вівтаря із свічкою, а тут він був найпослідущий з-між усіх, мов той приблуда-пес на чужому подвір’ї, боязкий, тремтячий, зіщулений, зголоднілий. У перші дні недолі спогади часто казали йому: «Тобі краще було в Ліпіньцях!» Сумління волало: «Вавжоне, нащо ти покинув Ліпіньці?» Нащо? Бо його бог покинув! Він ще ніс би свій хрест і терпів би, якби десь попереду бачив кінець цього шляху: але Вавжон добре знав, що кожен день принесе з собою ще більше горя й кожного ранку сонце освітить ще гірші злидні — його й Марисині. Отож що робити? Невже скрутити зашморг, прочитати молитву й повіситись?

Він сміливо гляне у вічі смерті, а от що станеться з дівчиною? Коли Вавжон про все це думав, то відчував, що його не тільки бог покинув, а й розум покидає. Не було просвітку в темряві, яку він бачив перед собою, а найбільшу муку ніяк було навіть назвати.

Тим дужче тужив Вавжон за Ліпіньцями. Ця туга гнітила його вдень і вночі, й мучила тим жахливіше, що він не розумів її, не знав, чого йому треба, чому його селянська душа крається й корчиться з муки. А йому потрібен був сосновий бір, поля й хати, вкриті соломою, потрібні були свої, рідні люди, і все те, над чим стелеться рідне небо й до чого, коли вже прикипить серце, то не відірветься, а відірветься — то стікає кров’ю.

Вавжон відчував, що його наче живцем заривають у землю. Часом він ладен був рвати на собі волосся й товктися головою об стіну, або кинутися на землю й вити, мов пес на ланцюзі, чи кликати в нестямі — кого, він і сам не знав!

От він уже хилиться під цим нестерпним тягарем, уже падає, а чуже місто гуде й гуде; він стогне й кличе Ісуса, але ніхто не відповідає, тільки місто гуде й гуде — не вгаває, а на соломі сидить голодна дівчина, втупивши очі в землю, й мовчки страждає…

Дивна річ! Вавжон не розлучався з дочкою, але часто траплялося так, що вони цілісінький день і словом не обзивалися одне до одного. Жили, наче двоє ворогів. Погано й тяжко було їм так жити, але про що ж їм розмовляти? Роз’ятрених ран краще не чіпати. Та чи й варто згадувати, що нема вже ні грошей в кишені, ні картоплі в печі, нема й ради на це.

Годі було чекати від когось допомоги. Поляків у Нью-Йорку дуже багато, але заможні люди не жили в цьому районі.

Наступного тижня після приїзду вони, щоправда, познайомилися з двома польськими родинами. Одна була з Сілезії, друга — з-під самої Познані, але обидві родини також гинули з голоду. В сілезців умерло двоє дітей і третя дитина була хвора, але от уже два тижні ночувала разом з батьками під мостом; вся родина харчувалася тільки покидьками, які збирала на вулиці. Згодом батьків з дитиною забрали в лікарню, й невідомо, що з ними сталося. Другій родині так само жилося дуже зле — може, навіть іще гірше, тому що батько в цій родині пив навмируще. Марися допомагала жінці, поки могла, але тепер їй самій потрібна була допомога.

Батько з дочкою могли, щоправда, звернутися до польського костьолу. Ксьондз, принаймні, сповістив би про них когось із своїх парафіян, але хіба ж вони знали, чи є тут костьол або польський ксьондз, хіба ж могли вони з кимось розмовляти, когось запитати?

Отож кожен витрачений цент був для них, наче приступка на сходах, що вели в прірву злиднів.

І так вони сиділи мовчки — він біля грубки, вона на соломі. Минула година, минула й друга. В хаті густішали сутінки, бо, хоч то був полудень — але з води, як звичайно о весняній порі, зводився туман — важкий, пронизливий. Надворі було тепло — та батько й дочка тремтіли від холоду.

Нарешті Вавжон остаточно втратив надію знайти щось у попелі.

— Марисю, — промовив він, — я вже не можу витримати, й ти не витримаєш. Піду до води, пошукаю дров; хоч напалимо в печі, а може, я й знайду щось попоїсти.

Марися не відповіла нічого, й Вавжон вийшов. Він уже навчився ходити в порт і виловлювати уламки дощок з корабельних ящиків, що їх хвилею викидало на берег. Так робили всі, кому не було за що купити вугілля… Частенько Вавжон, виловлюючи оті дрова, діставав від когось штурхана, але інколи обходилося без цього; часом йому траплялося знайти й щось їстівне — якісь рештки гнилих овочів, викинутих з пароплава, абощо. І до того ж, коли він блукав отак у тумані й шукав — те, чого не загубив, то іноді забував про свою недолю, про тугу, що мучила його гірш за все.

Коли Вавжон прийшов на берег, була вже обідня пора, і біля води снувало лише кілька хлоп’ят, які, щоправда, зараз же зняли галас і почали шпурляти в нього грудками грязюки та черепашками, але відлупцювати, звичайно, не змогли.

На воді колихалося багато уламків; одна хвиля приносила їх, інша відносила на глибочінь. Незабаром Вавжон наловив цілий оберемок.

На хвилі ще гойдалися купки якоїсь зелені; могло там бути щось їстівне, та легка зелень не підпливала до берега і Вавжон ніяк не міг до неї досягти. Хлопчаки закидали мотузки й притягали її до себе; у Вавжона мотузка не було, і він, жадібно поглядаючи, тільки чекав, поки підуть хлоп’ята, а потім перегортав рештки ще раз, жадібно з’їдаючи все. що здавалося йому їстівним. Про те, що дочка ще теж нічого не їла, він і не думав.

Але доля все-таки йому всміхнулася. Повертаючись додому, Вавжон побачив навантажену картоплею велику підводу, яка дорогою до порту загрузла у вибої й не могла рушити з місця. Вавжон зараз же схопився за колесо й почав разом з возієм підштовхувати підводу. Йому аж поперек заболів, так було важко, але коні, нарешті, шарпнули, віз вискочив з вибоїни, а через те що він був навантажений горою, чимало картоплі посипалося з нього просто в грязюку. Водій і не думав її збирати, подякував Вавжонові за допомогу, гукнув «get up»[2] на коні і поїхав.

Вавжон зараз же кинувся до картоплі, почав її визбирувати тремтячими руками й ховати за пазуху — і йому трохи полегшало на серці. Знайдений у голоді шматок хліба здається знайденим щастям, отож, повертаючись додому, старий тихо бурчав:

— Хвалити господа бога, що зглянувся-таки на нашу недолю. Дрова є, дочка в печі запалить, бараболі стільки, що на два рази вистачить. Пан бог милосердий! Хоч трохи в хаті повеселішає. Дівчина ж днів зо два нічого не їла. Ото зрадіє! Пан бог милосердий!

Так приказуючи, він однією рукою ніс дошки, а другою щохвилини мацав, чи не висипалася картопля з пазухи, наче це був бозна-який скарб. Старий раз у раз підіймав сповнені вдячності очі в небо й знов бурмотів.

— Вже думалось — піду красти, аж тут без крадіжки, з воза впало. Не їли, то будемо їсти. Бог милосердий. Мариська зараз устане з соломи, як дізнається, що є бараболя.

Тим часом Марися, відколи він пішов, не вставала з соломи. Якщо Вавжон уранці приносив дрова, вона розпалювала в печі, приносила води, їла, що було, а потім цілими годинами вдивлялася у вогонь.

Вона теж свого часу шукала роботи. її навіть найняли в якийсь шинок мити посуд і замітати підлогу, але дівчина не могла як слід впоратися з роботою, бо не розуміла, що їй наказують, і через те за два дні її вигнали геть. Потім Марися вже нічого не шукала й не знаходила. Цілими днями сиділа вдома, боячись вийти на вулицю, бо її зачіпали ірландці та п’яні моряки.

Через оце вимушене байдикування Марися почувала себе ще гірше. Туга точила її, мов іржа залізо. їй було навіть гірше, ніж батькові, бо до голоду і злигоднів, які вона терпіла, до болючої впевненості, що нема. вже для них ні просвітку, ні порятунку, ні завтрашнього дня, до страшної туги за Ліпіньцями — ще долучалася нестерпно тяжка думка про Яся. Він, щоправда, присягався їй у коханні, казав: «Де ти будеш, там і я буду», але ж тоді вона їхала, щоб стати панією й поміщицею, — тепер як змінилося все!

Ясько був наймитом, мав і свою землю, успадковану від батька, а вона, Марися, тепер така бідна, така голодна, як миша в ліпінецькому костьолі- Чи приїде він сюди? А як приїде — чи пригорне її до грудей та чи скаже: «Бідолахо ти моя, сердешна». А може, гукне: «Іди геть, жебрацька донько!»

Яке тепер у неї придане? Лахміття! В Ліпіньцях на неї і собаки б гавкали, а проте її тягне туди — здається, душа б з грудей вилетіла й полинула б туди ластівкою понад водами. Хоч би й умерти, аби тільки там. Там він, Ясько! Чи пам’ятає він її, чи ні, а вона його кохає понад усе в світі; тільки з ним було б їй спокійно, й радісно, й весело; з усіх людей тільки з ним одним!

Коли в грубці горів вогонь і голод не так дошкуляв, як сьогодні, то полум’я, що сичало, стріляло іскрами, підстрибувало й миготіло, нагадувало дівчині про Ліпіньці, про те, як колись вона з дівчатами сиділа в хаті й пряла кужіль, а Ясько, виглядаючи з комірчини, гукав їй: «Марисю, ходім до ксьондза, бо ти мені люба!». А вона йому відказувала: «Тихо ти, баламуте!» І так їй було добре, так солодко на серці! А потім ще він силоміць тягнув її до танцю з кутка на середину хати, і вона, затуляючи очі рукою, шепотіла: «Пусти, бо мені соромно!»

Коли полум’я часом нагадувало це Марисі, сльози заливали їй обличчя, але зараз не було вогню в грубці, не було й сліз в очах, бо вона вже всі виплакала. Іноді Марисі здавалося, що ті сльози течуть їй просто в груди й душать, душать.

Вона почувала велику втому й слабість, не було сил навіть думати, і дівчина покірно терпіла свої муки, дивлячись перед себе великими очима, наче підстрелений птах.

Отак дивилася вона й зараз, сидячи на соломі. Тим часом хтось відчинив двері в кімнату. Марися, думаючи, що це батько, навіть не підвела голови. Аж тут чужий голос гукнув їй:

— Look here![3]

Це був власник руїни, в якій вони мешкали, старий мулат з похмурим обличчям, брудний, обідраний, з щоками, напханими тютюновою жуйкою.

Побачивши його, дівчина дуже злякалася. Вони мали заплатити долар за наступний тиждень, а в них не було вже ні цента. Хазяїна можна було зм’якшити лише покорою, отож наблизившись до мулата, Марися тихо вклонилася йому в ноги й поцілувала руку.

— Я прийшов по долар! — сказав хазяїн.

Марися зрозуміла слово «долар» і, хитаючи головою та благально дивлячись на нього, намагалася якось пояснити, що вони вже витратили всі гроші, що другий день вже нічого не їли, що вони голодні й щоб він змилувався над ними.

— Бог заплатить вам, вельможний пане! — додала дівчина, не знаючи вже, що робити й казати.

«Вельможний» пан не зрозумів, правда, що його так величають, але догадався, що долара не одержить, догадався навіть так добре, що, позбиравши однією рукою клумаки з речами, другою рукою взяв дівчину за плече й злегенька пхнув угору, на сходи. Випровадивши таким чином Марисю на вулицю, він так само флегматично прочинив двері сусіднього шинку й гукнув:

— Гей, Падді, для тебе є кімната!

— All right! — відповів чийсь голос з шинку, — я прийду на ніч.

Мулат зник у темному присінку, а дівчина залишилася сама на вулиці. Поклавши клумаки в ніші будинку, щоб не валялися в грязюці, вона стояла біля них і чекала, покірна й тиха, як завжди.

П’яні ірландці, що проходили вулицею, не зачепили її цього разу. В кімнаті було темно, але на вулиці сяяв день, і в його світлі обличчя дівчини здавалося змарнілим, наче після тяжкої хвороби. Тільки ясне лляне волосся залишилось таке, як раніш, а губи посиніли; обведені тінями очі запали, вилиці виставали під шкірою. Марися була схожа на прив’ялу квітку або на хвору, яка от-от умре.

Перехожі дивилися на неї з деяким співчуттям: стара негритянка навіть запитала в неї щось, але, не діставши відповіді, ображена, пішла далі.

Тим часом Вавжон повертався додому з тим добрим почуттям, що його викликає в дуже бідних людях явний доказ божої ласки. Він мав картоплю і думав, як вони їстимуть її, як завтра він знову піде до возів, а про позавтрашній день вже не думав, тому що був дуже голодний. Побачивши здалеку дочку, що стояла на бруку біля будинку, Вавжон дуже здивувався й прискорив кроки.

— А чого це ти тут стоїш?

— Господар вигнав нас, татулю!

— Вигнав?

Дрова випали в нього з рук. Це вже було занадто. Вигнати в ту хвилину, коли в них є дрова й картопля! Що ж їм тепер робити? Де її спекти, що їсти, куди піти? За дровами Вавжон шпурнув у грязюку й шапку.

— Ісусе! Ісусе! — вигукнув він, тупцяючи на місці. Розкрив рота, каламутними очима глянув на дочку й повторив іще раз:

— Вигнав?..

Потім шарпнувся, хотів кудись піти, але втім зупинився. Глухим, грізним голосом запитав:

— Чому ж ти не просила його, недотепо?

Марися зітхнула.

— Я просила.

— В ноги кланялась?

— Кланялась.

Вавжон знову закрутився на місці, мов черв’як, простромлений наскрізь. Йому потемніло в очах.

— А бодай би ти пропала! — гримнув він.

Дівчина з болем глянула на нього.

— Татусю! Хіба я винна?

— Стій тут, не йди нікуди! Піду, попрохаю, щоб дав хоч спекти картоплю.

Він пішов. За хвилину в присінку залунав галас, тупіт, збуджені голоси, а потім на вулицю вилетів Вавжон, мабуть, виштовхнутий дужою рукою.

Хвилину він стояв нерухомо, потім коротко мовив дочці:

— Ходім!

Марися схилилася, щоб забрати клумаки. Вони були досить важкі, як на її виснажені сили, але батько не допоміг їй, наче й не знав, що дівчина ледве може їх підняти.

Пішли… Дві нужденні постаті старого та дівчини могли б привернути увагу прохожих, якби оті прохожі менше звикли до вигляду злиднів.

Але куди ж їм іти? В яку ще темряву, в яку недолю, на яку муку? Дівчина дихала дедалі важче й хрипкіше. Потім похитнулася раз і другий і, нарешті, мовила з благанням у голосі:

— Татуню! Візьміть шмаття, бо я вже не можу.

Вавжон наче пробудився від сну.

— То покинь його.

— Воно ж ще знадобиться.

— Не знадобиться.

Г раптом, побачивши, що дівчина вагається, гримнув з люттю:

— Кинь, бо вб’ю!

Цього разу злякана дівчина послухалась. Вони пішли далі. Вавжон ще кілька разів повторив: «Коли так, то нехай буде й так!», потім замовк, але в очах його блищало щось недобре.

Брудними вуличками, вкритими чимраз глибшою грязюкою, вони вийшли аж у кінець порту, вибралися на довжелезний поміст, підпертий палями; минули дім з написом «Притулок для моряків» і зійшли до води. В цьому місці будували новий док. Високе риштування, з якого забивали палі, виставало далеко над водою, а між дошками та балками снували люди, що працювали на будівництві. Марися, діставшись до купи балок, сіла, бо її вже не тримали ноги. Вавжон мовчки сів поруч.

Вже була четверта година по півдні. Весь порт вирував життям і рухом. Туман розтанув, і лагідне сонячне проміння заливало світлом і милосердим теплом двох злидарів. З моря віяло подихом весни, бадьорим, сповненим життя, веселим. Навколо було стільки блакиті й світла, аж очі сліпило. Поверхня моря в далині зливалася з небом. В цій блакиті, ближче до центра порту, спокійно височіли щогли й труби пароплавів. Прапорці злегка тріпотіли під подувом вітерця. На обрії пароплави, що прямували в порт, наче йшли вгору або виринали з води, їхні напнуті вітрила, схожі на освітлені промінням хмарки, яскраво біліли в синяві. Інші судна виходили в океан, спінюючи за собою воду. Вони пливли в той бік, де лежали Ліпіньці, Вавжонове й Марисине втрачене щастя, краща доля й спокій.

Чим же вони так тяжко зогрішили, думалось дівчині, що могли вчинити проти бога, що він одвернув од неї з батьком своє обличчя, кинув їх на цей далекий берег, забув серед чужих людей? Адже в його владі було повернути їм щастя. Стільки кораблів пливе в той бік, пливе без них…

Марися знову полинула втомленою думкою туди, в Ліпіньці, до Яська-конюха. Чи думає він там про неї, чи вже забув? А вона пам’ятала його, бо забувають тільки в щасті, а в недолі й самоті думка в’ється круг коханого, мов хміль круг тополі. Але він? Може, насміявся з давнього кохання й уже засилає сватів до іншої? Адже йому соромно було б і думати про таку злидарку, яка окрім віночка з рути нічого в світі не має, до якої коли й зашле хтось сватів — то хіба що смерть.

Марися була хвора, й голод майже перестав їй дошкуляти. Від утоми й млості її морив сон; повіки заплющувались самі, зблідле обличчя хилилось на груди. Час від часу вона прокидалась і розплющувала очі, потім засинала знову. їй снилося, що вона, блукаючи по якихось ущелинах і прірвах, упала, мов та Кася з пісні, в «Дунаєць глибокий» і зараз же почула, як хтось співає далі:

Тут вона прокинулась, бо їй примарилось, ніби коса обірвалась, і вона летить у прірву. Сон розвіявся. Не Ясько сидів біля неї, а Вавжон, і не «Дунаєць» було видно, а Нью-Йоркський порт; верфі, риштування, щогли й труби. Знову якісь кораблі відпливали в океан, і саме з них долинали співи. Тихий, теплий, погожий весняний вечір починав розливати червінь на воді й у небі. Океан стелився, блискучий, мов дзеркало, кожен пароплав чітко відбивався у воді, і краса розливалася навколо.

Щастям і великим спокоєм було напоєне повітря, здавалося, радіє весь світ, тільки вони двоє були нещасні й усіма забуті. Робітники почали повертатися додому, тільки вони двоє не мали дому.

Дедалі дужчий голод залізною рукою терзав нутрощі Вавжонові. Вавжон сидів понурий і лихий, якась страшна думка відбивалася йому на обличчі. Якби хто глянув на нього, то злякався б, — бо це обличчя з голоду набрало якогось пташиного й водночас звірячого виразу і разом з тим було розпачливо-спокійне, наче в мерця. За весь час старий і словом не озвався до дочки, лише, коли настала ніч і порт геть спорожнів, Вавжон промовив дивним голосом:

— Ходім, Марисю!

— Куди ходім? — сонно спитала вона.

— Он на той поміст над водою. Ляжемо на дошках і будемо спати.

Вони пішли. В темряві довелося повзти дуже обережно, щоб не впасти в воду. Риштування з дощок та балок утворювали численні закрути й щось наче дерев’яний коридорчик, на кінці якого була чимала платформа, де містилася «баба», якою збивають палі. На цій платформі, з дашком від дощу, вдень стояли люди, які орудували «бабою», але зараз там не було нікого.

Коли батько з дочкою добралися до кінця платформи, старий мовив:

— Отут будемо спати.

Марися впала на дошки, і хоч її зараз же обсіли рої москітів, заснула тяжким сном.

Пізно уночі її збудив батьків голос.

— Марисю, вставай!

Було в цьому голосі щось таке, від чого дівчина прокинулась одразу.

— Що, татуню?

В нічній тиші й темряві голос старого звучав глухо, моторошно, але спокійно:

— Дівчино! Вже тобі не гинути з голоду. Не підеш ти попід людські пороги просити хліба, не спатимеш надворі. Люди тебе покинули, бог покинув, доля занедбала, то нехай хоч смерть тебе пригорне. Вода глибока, не будеш довго мучитись.

У темряві Марися не бачила батька, хоч очі її широко розкрилися від жаху.

— Втоплю тебе, небого, й сам утоплюся, — казав Вавжон далі. — Нема нам порятунку, нема милосердя над нами. Завтра ти вже не будеш голодна, завтра тобі буде краще, ніж сьогодні…

Ні! Вона не хотіла вмирати… Їй було вісімнадцять років—і вона любила життя й боялася смерті з усією силою юності. Все в ній здригалося від самої думки, що завтра вона буде утопленою, піде в якусь темряву, лежатиме у воді серед риб і гадів, на мулкому дні. Нізащо в світі! Невимовна огида й жах охопили Марисю, рідний батько здавався їй у темряві якимось злим духом.

Руки його важко лежали на її худих плечах, він говорив далі, все з тим самим страшним спокоєм:

— Хоч би ти й кричала — ніхто тебе не почує. Тільки штовхну тебе — й край. Утонеш швидше, ніж двічі прочитаєш «Отче наш».

— Не хочу, татуню, не хочу! — волала Марися.— Невже ви бога не боїтесь? Татуню, любий, золотий, змилуйтесь наді мною! Що я вам зробила? Я ж не нарікала на свою недолю, я ж терпіла разом з вами голод і холод… Татуню!

Вавжон став дихати уривчастіш, руки його стиснися, мов кліщі. Марися щораз розпачливіше боронилася від смерті.

— Змилуйтесь! Будьте милосердні! Я ж дитина ваша, я бідна, хвора, мені й так недовго жити на світі. Мені жаль! Я боюся!

Ридаючи, вона чіплялася за його свитку, благально тулила уста до тих рук, які штовхали її в прірву. Але це, здавалося, тільки збуджувало Вавжона. Спокій його перейшов у шаленство, він почав задихатися й хрипіти. Хвилинами обоє затихали, і той, хто стояв на березі, почув би тільки лункий подих, шамотіння і тріск дощок. Ніч була глибока, темна, ніхто не міг допомогти Марисі, бо це був глухий закуток порту, де навіть удень, окрім робітників, не бував ніхто.

— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — пронизливо волала Марися.

Цієї хвилини Вавжон одною рукою щосили потяг її на край платформи, а другою почав бити по голові, щоб приглушити крики. Та ці крики й так не знаходили відгуку: тільки якийсь пес завив у далечині.

Дівчина відчула, що слабне. Вже ноги її висіли в порожнечі, тільки руки ще чіплялися за батька, але й вони терпли. Благання про порятунок ставали щораз тихші, нарешті Марисині пальці відірвалися разом з клаптем свитки, й вона відчула, що летить у прірву.

Але, падаючи, вчепилася за палю й повисла над водою.

Старий похилився і — страшно сказати! — став відривати її руки.

Рій думок, мов табунець сполоханих птахів, кружляв у голові Марисі, блискавкою освітлюючи знайомі образи й спогади: Ліпіньці, криниця з журавлем, від’їзд, пароплав, буря, молитва, злидні в Нью-Йорку… І, нарешті, — що це з нею діється?

Вона бачить якийсь величезний корабель з задертим угору носом, на ньому юрба людей, а з тієї юрби простягаються до неї дві руки. Ой боже! Та це ж Ясько там стоїть! Ясько простягає руки… А вона, Марися, побачивши це, розштовхує людей на березі: «Яську! Яську!» Ще хвилина… Вона востаннє підводить очі на батька:

— Татусю! Зглянься…

Ще хвилина… ті самі руки, які штовхали Марисю в воду, хапають її затерплі долоні й з якоюсь надлюдською силою тягнуть угору. Вона знову відчуває під ногами дошки риштування, знов її обіймають руки — руки батька, не ката — і Марисина голова падає батькові на груди.

Опритомнівши, Марися відчула, що лежить біля батька, а він, повалившись ницьма, ридає глухо й тяжко, наче ці ридання шматують йому груди.

— Марисю! — обізвався він, нарешті, здушеним від ридань голосом, — прости мене, дитино…

Дівчина навпомацки пошукала в темряві його руку й, притуливши до неї тремтячі уста, шепнула:

— Татусю! Нехай вам так бог простить, як я вас прощаю…

З блідої заграви, яка вже засвітилася на обрії, виринув великий погожий місяць уповні.

Марисі стало так добре, так спокійно, що вона заснула.

Ніч минала й вже почала бліднути. Розвиднювалось. Світанок вибілив воду. Щогли й труби почали виставати з тіні й наче підступати ближче до берега. Вавжон прокинувся й схилився над дочкою.

Раптом йому примарилось, що вона вмерла. Струнке тіло лежало нерухомо, очі були заплющені, обличчя — біле аж синє, спокійне й застигле. Даремно старий трусив її за плече, вона не здригнулась, не розплющила очей. На мить Вавжону здалося, що й він зараз умре, але, притуливши руку дівчині до уст, відчув легкий подих. Серце в неї билося, хоч і дуже слабенько. Старий зрозумів, що Марися може вмерти кожної хвилини. Якщо з ранкового туману вирине погожий день і сонце зігріє її — вона очутиться: інакше — ні.

Чайки, ніби стурбовані, почали кружляти над дівчиною, деякі сідали поруч, на стовпах. Ранкова мла поволі танула від подиху західного вітерця: цей подув був весняний, теплий, лагідний.

Потім зійшло сонце. Його промені спершу впали на вершину риштувань, потім, спускаючись нижче, торкнулися мертвого Марисиного обличчя. Здавалось, ніби вони цілують, пестять, огортають її. У цьому блиску й у вінку лляного волосся, розсипаного від нічної боротьби, вкритого вологою, Марися була схожа на змученого янгола.

Гарний, рожевий день уставав з води, сонце пригрівало дедалі дужче, вітер ласкаво дмухав на дівчину, чайки кружляли табуном і кигикали так, ніби хотіли її збудити. Вавжон скинув з себе свитку й прикрив їй ноги, й надія помалу увійшла йому в серце-

Синяста блідість почала зникати з обличчя, щоки злегка порожевіли. Марися всміхнулася раз, другий і розплющила повіки.

Тут старий став навколішки, підняв очі в небо, й сльози двома струмками потекли по його зморщених щоках.

Він відчув раз назавжди, що дочка — зіниця його ока й душа його душі, свята й любима понад усе.

А Марися прокинулась, прокинулась навіть веселіша й бадьоріша, ніж учора. Чисте морське повітря було здоровіше для неї, ніж отруєна атмосфера кімнати. Вона й справді поверталася до життя, бо, сівши на дошках, зараз же гукнула:

— Татусю! Мені дуже їсти хочеться!

— Ходи, донечко, до води, може, щось знайдеш там, — відповів старий.

Марися встала без великих зусиль, і вони пішли. Мабуть-таки, це був особливий день у їхніх злиднях, бо, ледве пройшовши кілька кроків, вони побачили на риштуванні захований між двома балками вузлик, а в ньому — хліб, варена кукурудза й солонина. Пояснювалось це дуже просто. Мабуть, якийсь робітник, що працював у верфі, заховав собі на другий день частину свого сніданку. Тутешні робітники мали такий звичай, але Вавжон з Марисею розтлумачили все інакше. Хто поклав їжу? На їхню думку — бог.

Вони помолилися, з’їли те, що знайшли, хоч цього було й небагато, й пішли понад водою аж до головних доків. їм прибуло сили. Добравшись до митниці, вони звернули вгору, на Уотер-стріт, до Бродвею. З перепочинками на це пішло кілька годин, бо дорога була далека. Вони йшли, самі не знаючи куди, але Марисі чомусь здавалося, що їм неодмінно треба йти в місто. Дорогою вони зустрічали навантажені підводи, які валкою тяглися в порт. На Уотер-стріт панував жвавий рух. З розчинених воріт раз у раз виходили люди, поспішаючи до своїх буденних справ. З одних воріт вийшов високий, сивий, вусатий добродій з юнаком. Він глянув на батька з дочкою, на їхні обличчя, одіж — і в очах його відбився подив. Він почав придивлятися ще пильніше й всміхнувся.

Людське обличчя, яке приязно всміхається до них у Нью-Йорку — це було диво, від якого Вавжон і Марися прикипіли до місця.

Сивий пан підійшов і спитав найчистішою польською мовою:

— А ви ж звідки, люди?

Їх наче громом ударило. Вавжон, замість відповіді, сполотнів і захитався, не вірячи ні власним очам, ні вухам. Марися отямилася перша й припала до ніг старому панові й заголосила.

— З-під Познані, ясний пане! З-під Познані!

— Що ж ви тут робите?

— В злиднях, в голоді, в недолі лютій живемо, дорогий пане! — Тут Марисі перехопило голос, а Вавжон каменем повалився в ноги добродієві й, ухопившись за полу його сюртука, почав її цілувати, наче шмат неба вхопив.

Це ж був свій… поляк. Він не дасть їм умерти з голоду, порятує, не дасть загинути марно…

Юнак, який був з сивим паном, витріщив очі, люди почали юрбитися навколо й дивитись, роззявивши рота, як людина стоїть навколішки перед людиною й цілує їй ноги.

В Америці це річ небувала! Але старий пан почав гніватись на юрбу:

— Це не ваш бізнес! — гукнув він по-англійськи.— Ідіть робіть свій бізнес!

Потім він звернувся до Вавжона й Марисі:

— Не треба стояти на вулиці, ходіть за мною.

Він привів їх у найближчий бар й, зайшовши до окремої кімнати, замкнув її на ключ. Вавжон і Марися знов упали йому в ноги, але він боронився й сердито буркотів:

— Годі вже, годі! Ми ж з одного краю, ми діти одної… матері…

Тут, мабуть, дим сигари, яку він палив, почав ятрити йому очі, бо він протер їх кулаком і спитав:

— Ви голодні?

— Вже два дні нічого не їли, оце тільки сьогодні знайшли трохи їжі над водою.

— Вільяме! — звернувся старий пан до хлопця, — скажи, нехай їм дадуть попоїсти.

А тоді став розпитувати далі:

— Де ви живете?

— Ніде, ясний пане.

— А де ви спали?

— Над водою.

— З кватири вас вигнали?

— Вигнали.

— І речей не маєте окрім того, що на вас?

— Не маємо.

— І грошей нема?

— Нема.

— Що ж ви будете робити?

— Не знаємо.

Старий пан питав швидко й наче гнівно. Раптом він звернувся до Марисі:

— Скільки ж тобі років, дівчино?

— Вісімнадцять мине в день божої матері.

— Намучилась ти, га?

Марися не відповіла нічого, тільки покірно схилилась йому до ніг. Старому панові дим знову почав ятрити очі.

В цю хвилину принесли пиво й м’ясо. Старий пан наказав батькові з дочкою сідати й їсти, а коли вони відповіли, що не сміють робити це при ньому, то гримнув, що вони дурні. Та хоч він і гнівався, однак здавався їм янголом з неба.

Коли батько з дочкою почали їсти, пан дуже зрадів. Потім наказав розповісти, як вони сюди дісталися та що пережили. Отож Вавжон оповів йому все, нічого не приховуючи, мов на сповіді. Пан гнівався, лаяв його, а коли дійшло до того, що Вавжон хотів утопити Марисю, скрикнув:

— Я б з тебе шкуру здер живцем!

Потім звернувся до Марисі:

— Іди сюди, дівчино!

І коли вона підійшла до нього, взяв обома руками її голову й поцілував у чоло.

Потім, поміркувавши хвилину, додав:

— Справді, ви намучились. Але це добра країна, треба тільки вміти дати собі раду.

Вавжон витріщив на нього очі: такий поважний, розумний пан — і раптом називає Америку доброю країною!

— Так, так, недотепо, — повторив той, помітивши Вавжонів подив, — добрий край! Коли я приїхав сюди — не мав нічого, а тепер маю шматок хліба. Але вам, селюкам, треба землі пильнувати, а не по світах блукати. Як ви всі повиїжджаєте, хто ж там, удома, залишиться? З вас тут пуття немає. Приїхати сюди легко — тільки от повернутися важко.

Він помовчав деякий час, потім тихо додав, наче сам до себе:

— Сорок років тут живу, то наче й забув батьківщину, але часом така туга бере, що й сказати не можна. Вільям повинен туди поїхати: нехай знає, де жили його предки… Це мій син, — мовив він, показуючи на хлопця.— Вільяме, привезеш мені звідти пригорщу землі — покладеш в труну, під голову, коли умру.

— Yes, father[4], — відповів по-англійськи підліток.

— І на груди, Вільяме! І на груди.

— Yes, father.

Старому панові, мабуть, знов почав дим ятрити очі, бо їх наче вкрило склом.

Але він зараз же почав гніватись:

— Адже розуміє, шелихвіст, по-польськи, а воліє говорити по-англійськи. Так воно має бути. Хто сюди потрапить — гине для батьківщини. Вільяме! Ходи скажи сестрі, що в нас будуть гості на обід і на ніч.

Хлопець хутко пішов. Старий пан замислився й довго мовчав. Потім знову почав говорити, наче сам до себе:

— Можна б їх вирядити назад, але потрібні великі гроші; та й що їх там, удома, чекає? Продали все, що мали, отож підуть з торбами. Віддати дівчину в найми — бозна-що з нею може статися. Якщо вже вони тут, треба їм дати роботу. Відправлю їх до якоїсь колонії, дівчина зразу ж заміж вийде… Удвох зароблять на життя, а схочуть додому повернутися, то й старого заберуть з собою.

Несподівано він спитав у Вавжона:

— Ти чув щось про наші тутешні колонії?

— Не чув, вельможний пане.

— Люди, як же ви сюди їхали! Боже милосердий. То як же вам тут не гинути! В Чікаго таких, як ти, тисяч з двадцять, в Мільвокі теж стільки, в Детройті багато, і в Буффало. Всі працюють на фабриках, але селюкові найкраще на землі. До Радома б вас вирядити, до Іллі- нойса… Гм… Там уже з землею важкувато. Засновують якусь Нову Познань у степах у Небрасці, але це далеко — проїзд дорого коштує. «Панна Марія» в Техасі теж далеко. До Боровіни було б найкраще, тим паче, що я можу дістати вам безкоштовні квитки, а гроші, які дам, підуть на господарство.

Старий пан замислився ще глибше.

— Слухай, голубе! — раптом звернувся він до Вавжона.— Зараз у Арканзасі засновують нову колонію — Боровіну. Це гарний край, теплий, і землі там досхочу. Одержиш від уряду 160 моргів[5] землі з лісом задурно, будеш тільки сплачувати невеличкі гроші залізничній компанії. На господарство я тобі дам і залізничні квитки безкоштовні — це я можу. Поїдеш у місто Літтл-Рок, а далі підводою. Там будуть ще й інші, які з вами поїдуть. Зрештою, я вам дам з собою листи. Хочу вам допомогти, бо я ваш брат; але твоєї дівчини мені в сто разів дужче шкода, ніж тебе. Розумієш? Дякуйте богу, що мене зустріли.

Тут голос його пом’якшав.

— Слухай, дитино, — звернувся він до Марисі, — ось тобі картка з моїм прізвищем, заховай її, пильнуй, мов око. Якщо горе колись притисне, залишишся в світі сама, без усякої опіки, — пошукай мене. Ти бідолашна й добра дитина. Може, я вмру — тоді Вільям про тебе потурбується. Гляди ж, не згуби картку! Ходімо тепер до мене.

Дорогою він купив їм білизну й одіж і нарешті привів до себе й пригостив.

То був дім добрих людей, бо й Вільям, і його сестра Дженні прийняли Вавжона й Марисю, наче рідних. Пан Вільям навіть поводився з Марисею, мов з якоюсь леді, хоч Марися цього страшенно соромилась.

Увечері до пані Дженні прийшло кілька молодих панночок, гарно вдягнених, з гривками на лобі, і теж добрих.

Вони прийняли Марисю, як подругу; дивувались, що вона така бліда, така гарна, має таке лляне волосся, що вона весь час кланяється їм в ноги й цілує руки. З цього вони дуже сміялись.

Старий пан ходив між молодими, стріпував сивою головою, буркотів, часом гнівався, говорив то по-англійськи, то по-польськи, розмовляв з Марисею й Вавжоном про далекі рідні місця, перебирав спогади, і, мабуть, час від часу дим сигари ятрив йому очі, бо він крадькома втирав їх.

Коли всі пішли спати, Марися не могла стримати сліз, побачивши, що панна Дженні власноручно готує їй постіль.

Ах, які ж то були добрі люди. Але що тут дивного? Адже старий пан теж був родом з-під Познані.

На третій день Вавжон з дочкою вже їхали до Літтл-Рока. Старий раз у раз намацував у кишені сто доларів й уже геть забув про своє лихо, а Марися в усьому вбачала руку божу й вірила, що та рука не дасть їм загинути. Так само, як уже врятувала їх від смерті — і Яська отак приведе до Америки, охоронятиме їх обох і допровадить назад, до Ліпіньців.

А тим часом за вікном вагона миготіли міста, сільські ферми. Тут було зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку. Були поля й ліс у далечині, були будиночки, біля яких росли дерева; озимі хліба зазеленіли на великих полях, точнісінько наче в Польщі. Од їхнього вигляду Вавжону так стисло груди, що він мало не закричав: «Гей ви, бори й зелені поля!» На луках паслися череди корів й отари овець, на лісових порубах видко було людей з сокирами. Поїзд летів далі й далі. Потроху людей ставало менше. Ферми зникли, поля перетворилися на широкі пустельні степи. Вітер котив по степах хвилі трав і колихав квіти.

Подекуди в степу, мов золотисті стрічки, звивалися вкриті жовтим цвітом колії, по яких колись пройшли вози. Високі бур’яни, коров’яки й осоти кивали голівками, наче вітаючи мандрівників. Понад степом ширяли орли, пильно вдивляючись у траву. Поїзд мчав уперед, наче хотів чимскоріш добігти туди, де степові простори зникають з очей і зливаються з небом.

З вікон вагонів видко було табунці зайців і хом’яків. Часом рогата голова оленя миготіла над травами. Ніде ні міста, ні села, ані будиночка — самі тільки станції, а між тими станціями — ні душі живої. Вавжон дивився на все це, хитав головою і ніяк не міг утямити, як це стільки «добра», як він називав землю, лежить пусткою.

Минув день і ніч. Ранком мандрівники в’їхали в ліси. Дерева тут були оповиті якимись повзучими рослинами, завтовшки з людську руку; ліс стояв щільний, мов стіна, хоч гати в нього сокирою! Незнайомі пташки щебетали в цій зеленій хащі. Якось раз Вавжону й Марисі здалося, ніби за поворотом майнули вершники з пір’ям на головах та з обличчями, червоними, мов начищена мідь.

Спостерігаючи всі ці дива — безлюдні степи й ліси, химерних людей, не схожих на тих, що йому довелося бачити досі, Вавжон нарешті не втримався й сказав:

— Марисю!

— Що, татуню?

— Бачиш?

— Бачу!

— А дивуєшся?

— Дивуюсь.

Кінець кінцем мандрівники переправилися через втричі ширшу од Варти річку, про яку згодом довідалися, що вона зветься Міссісіпі, й уже пізньої ночі приїхали в Літтл-Рок.

Звідси вони мали напитати дороги до Боровіни.

Тут ми на деякий час залишимо батька з дочкою. Другий період їхнього поневіряння в гонитві за хлібом — скінчився. Третій мав початися в лісах, під цюкання сокир, у тяжкій праці переселенського життя. Чи менше в ньому буде сліз, страждання й недолі — ми незабаром побачимо.