По хліб

Розділ перший. На океані. Роздуми. Буря. Прибуття

На широких океанських хвилях колихався німецький пароплав «Блюхер», який ішов з Гамбурга до Нью-Йорка.

Вже чотири дні був він у дорозі, а два дні тому минув зелені береги Ірландії й вийшов у неозорі простори океану. З палуби, скільки сягало око, видко було лише зелено-сіру рівнину, поорану борознами й смугами. Вона важко колихалась, подекуди пінилась, а в далині темніла, й зливалася з обрієм, запнутим білими хмарами.

Відблиск хмар де-не-де лягав і на воду, і на цьому перлистому тлі чітко окреслювався чорний корпус пароплава. Повернений носом на захід, він то ретельно спинався на хвилі, то поринав у глибочінь, наче тонув; часом зникав з очей, а часом, знявшись на гребінь хвилі, весь виринав з води, аж чорніло оголене дно, й уперто посувався вперед. Хвиля пливла до нього, а він до хвилі — і розтинав її грудьми. За ним, наче велетенський змій, повз білий шлях спіненої води; кілька великих океанських чайок снувало біля стерна. Вони кружляли й перекидалися в повітрі, й квилили так само, як і польські чайки.

Вітер був добрий; пароплав ішов на зменшеній парі, але з напнутими вітрилами. Розгодинилось. Подекуди між розшарпаними хмарами видко було клаптики блакиті, які безупинно змінювали свої обриси. Відколи «Блюхер» вийшов з гамбурзького порту, весь час віяв вітер, але шторму не було.

Вітер віяв у західному напрямі, але інколи вщухав: тоді вітрила з лопотінням опадали, та зараз же знов піднімалися, мов лебедині груди. Матроси в обтислих шерстяних фуфайках тягли канати нижньої реї великої щогли й, жалібно вигукуючи «го-го-го!», нахилялись і випростовувались у такт співу. їхні вигуки зливалися з сюрчанням мічманських дудок та з гарячковим подихом труби, яка викидала пошматовані клубки й кільця чорного диму.

Коли розгодинилось, пасажири повисипали на палубу. На кормі видко було чорні пальта й капелюхи пасажирів першого класу; на носу пароплава рябіла різнобарвна юрба емігрантів, що їхали в трюмі. Деякі з них сиділи на лавах, палячи короткі люльки, дехто полягав на палубі, а інші, спершись на борти, вдивлялися в воду.

Було тут і кілька жінок з дітьми на руках та з прив’язаним до пояса бляшаним посудом; кілька юнаків походжало від носа до корми, з зусиллям утримуючи рівновагу й щохвилини похитуючись. Вони співали «Wo ist das deutsche Vaterland»[1] і, може, думали, що вже ніколи не побачать того Vaterland’y, але веселість не зникала з їхніх облич. Серед юрби на палубі двоє смутних з вигляду людей трималися осторонь: старий чоловік і молода дівчина. Обоє не розуміли по-німецьки й справді були самотні серед чужих. Хто вони — кожен вгадав би з першого погляду: польські селяни.

Селянина звали Вавжон Топорек, а дівчина, Марися, була його дочка. Вони їхали в Америку й хвилину тому вперше зважились вийти на палубу. На їхніх обличчях, змарнілих від морської хвороби, відбивалися острах і зацікавлення. Вони зляканими очима поглядали на своїх супутників, на матросів, на пароплав, на трубу, що вряди-годи пихкотіла димом, на грізні хвилі, що здіймали спінені гриви аж до бортів пароплава. Батько й дочка боялися навіть озватися словом. Вавжон тримався однією рукою за поруччя, другою за свою рогату шапку, щоб не збило вітром, а Марися чіплялася за батька й щоразу, як пароплав перехилявся дужче, тулилася до Вавжона, стиха скрикуючи від остраху. Через деякий час Вавжон обізвався перший:

— Марись!

— А що?

— Бачиш?

— Бачу.

— А дивуєшся?

— Дивуюсь.

Та вона дужче боялась, ніж дивувалась; і старий Топорек так само. Але, на щастя, хвилі вгамувалися, вітер почав ущухати, а крізь хмари пробилося сонце. Коли батько з дочкою побачили «любе сонечко», їм полегшало на серці, бо вони подумали, що воно «точнісінько таке, як у Ліпіньцях». Все тут для них було нове й незнане, тільки цей сонячний диск, жаркий і променистий, здавався ніби давнім другом і опікуном.

Тим Масом море заспокоювалось; невдовзі вітрила звисли нерухомо, з високого містка верескнув капітанський сюрчок, й матроси кинулися згортати вітрила.

Вигляд цих людей, які наче висіли в повітрі над прірвою, знову сповнив подивом Топорека й Марисю.

— Наші хлопці не зуміли б так, — мовив старий.

— Коли німці вилізли, то і Ясько виліз би, — відказала Марися.

— Це ж котрий Ясько?.. Собеків?

— Де там Собеків. Про Смоляка кажу, про конюха!

— Він парубок хвацький, але ти його викинь з думок. Ні йому до тебе, ні тобі до нього немає діла. Ти їдеш, щоб стати панією, а він як був конюхом, так і залишиться.

— Він теж має землю…

— Має, але в Ліпіньцях.

Марися не відповіла нічого, подумала тільки, що як кому щось судилося, то вже його не мине, й сумно зітхнула. Тим часом матроси вже позгортали вітрила, і гвинт пароплава почав так колотити воду, аж весь пароплав затремтів од його поштовхів. Але хитавиця майже зовсім припинилася. Вода в далечині здавалася вже гладенькою і блакитною. Нові й нові люди виходили з трюму: німецькі робітники й селяни, волоцюги з різних приморських міст, які їхали до Америки шукати щастя, а не роботи. На палубі зчинилася тіснява, отож Вавжон і Марися, щоб не мозолити нікому очей, примостилися на сувої линви в куточку біля носа пароплава.

— Татусю, а чи довго ж нам іще їхати водою? — спитала Марися.

— Хіба я знаю. Кого не спитаєш, ніхто тобі не скаже по-людськи.

— А як же ми будемо розмовляти в тій Америці?

— А хіба ж ти не чула, що там нашого люду сила-силенна?

— Татусю!

— Чого тобі?

— Чудно воно тут, чудно, та в Ліпіньцях таки краще.

— Не балакай казна-чого.

За хвилину, однак, Вавжон додав, наче самому собі:

— Воля божа!

Дівчині сльози набігли на очі, обоє почали думати про Ліпіньці. Вавжон Топорек міркував, чом це він їде до Америки і як сталося, що він їде.

Як це сталося? Оце півроку тому, влітку, зайняли його корову в чужій конюшині. Господар, який її зайняв, правив три марки за спаш. Вавжон не схотів платити. Пішли до суду. Справа затяглась. Потерпілий господар правив уже не тільки за спаш, а й за утримання корови. Борг зростав з кожним днем. Вавжон затявся, бо шкодував грошей і кінець кінцем програв справу. За корову платити треба було вже хтозна-скільки. Через те, що грошей не було, забрали коня. Вавжон учинив опір — його кинули до буцегарні. Старий звивався вужем, бо саме настали жнива, отож потрібні були і руки, і кінь. Він не встиг вчасно звезти з поля хліб; почалися осінні дощі, й збіжжя проросло в снопах. Топорек подумав, що за оту шкоду в конюшині вся його худоба піде марно, що він утратив стільки грошей, частину реманенту, весь річний врожай — і, мабуть, у переднівок їм з дочкою доведеться гризти землю або піти з торбами.

Досі він жив у достатку, йому щастило, але тепер через оце лихо лютий розпач став сушити йому серце, і Вавжон запив. У корчмі познайомився він з німцем, який їздив по селах, начебто купувати льон, а насправді підмовляв людей їхати за море. Німець наговорив йому всяких див про Америку. Землі дармової обіцяв стільки, скільки її не було в усіх Ліпіньцях — і з лісом, і з луками. У Вавжона аж очі сміялися. Він і вірив і не вірив. Аж тут німцеві став вторувати корчмар і казав, що в Америці уряд дає землі кожному «скільки хто вдержить». Корчмар знав це від свого племінника. А сам німець показував таку пачку грошей, якої не тільки селянські, а й панські очі зроду-віку не бачили. Топорека спокушали, поки не спокусили. Нащо ж він мав залишатися тут? Адже за одну оту шкоду з нього стягли стільки, що на ці гроші він міг би цілісінький рік тримати наймита. Невже ж йому гинути тут? Чи, може, взяти ціпка з торбою та співати під костьолом молитов? «А не діждете ви!» — подумав Вавжон, ударив з німцем по руках, до дня святого Міхала продав усе своє майно, забрав дочку і ото плив тепер до Америки.

Але подорож була не така щаслива, як він сподівався. В Гамбурзі здерли з них за квиток багато грошей, а їхати довелося в трюмі. Хитавиця та безмежний океанський простір лякали й гнітили душу. Ніхто не міг зрозуміти його, і він не розумів нікого. Шпурляли їх з дочкою, мов якусь річ; попихали, мов камінь при дорозі. Супутники-німці глузували і з нього, і з Марисі. В обідню пору, коли всі тислися з посудом до кухаря, їх відштовхували кудись у кінець, отож не раз доводилося й голодувати. Зле було на пароплаві, самотньо, сумно. Проте Вавжон бадьорився перед дочкою, зсував шапку набакир, наказував Марисі дивуватися й сам усьому дивувався, але не вірив нічому. Часом обіймав Топорека страх, що, може, ті «язичники», як звав він своїх супутників, повикидають їх з дочкою у воду, а може, накажуть змінити віру чи підписати якогось такого папірця, що й незчуєшся, як продаси душу нечистому.

І навіть оцей пароплав, що день і ніч сунув уперед по безмежному океанському простору, двигтів і гримів, пінив воду, пихкотів, мов дракон, а вночі тягнув за собою вогнисті коси іскор — здавався Вавжонові якоюсь підозрілою, нечистою силою. Дитячі побоювання, в яких Вавжон не признавався й самому собі, гнітили серце, бо цей польський селюк, відірваний від рідного дому, справді був безпорадний, наче дитина, покинута напризволяще. Все, що він бачив, все, що його тут оточувало, не вміщувалося йому в голові; отож і не дивно, що, коли він сидів отак на сувої линви, голова його хилилася під тягарем важкої непевності й турбот. Морський вітер грав у вухах і наче повторював: «Ліпіньці! Ліпіньці!», а часом і висвистував, немов ліпінецькі сопілки; сонце промовляло: «Як ся маєш, Вавжоне? Я було в Ліпіньцях», але гвинт колотив воду щораз дужче й труба пихкотіла щораз швидше й голосніше, наче то були два злі духи, які тягли його далі й далі від Ліпіньців.

Тим часом за Марисею линули інші думки й спогади, мов спінений шлях на хвилях, мов чайки за пароплавом. Марися згадувала, як восени, пізно ввечері, вже перед від’їздом, вона пішла в Ліпіньцях до криниці, до тієї з журавлем, брати воду.

Перші зорі вже замигтіли на небі, а вона тягла журавель, виспівуючи «Ясь коня напував, Кася воду брала». І чогось їй було так сумно, мов ластівці, яка, відлітаючи, щебече жалібну пісню… Потім з-під темного бору тоненько обізвалася сопілка… То Ясько Смоляк, конюх, давав знак, що бачить, як хилиться журавель, і зараз надійде з луки. І справді, незабаром залунав кінський тупіт, Ясько під’їхав і скочив з коня, стріпуючи білявою чуприною. А те, що він їй говорив, згадувалося зараз, як музика. Марися заплющила очі; їй здалося, наче Смоляк знову шепоче до неї тремтячим голосом.

— Коли вже твій тато затялися, то і я завдаток панові поверну, землю й хату продам і поїду слідом за вами. Марисю моя, — казав він, — де ти будеш, туди і я журавлем у небі полину, качуром у воді попливу, золотим перснем на шляху покочуся, а знайду тебе, єдина! Яка мені доля без тебе? Де ти будеш, там і я буду, що з тобою станеться, те й зі мною; одне життя судилося нам і одна смерть. Заручився я з тобою над цією криницею, і нехай мене бог покине, якщо я тебе покину, Марисю моя єдина!

Згадуючи ці слова, Марися бачила й ту криницю, й великий червоний місяць над бором, і Яська, мов живого. Від цих думок їй легше стало на серці. Ясько був хлопець завзятий — і вона вірила: що він скаже, те й зробить. От коли б тільки він зараз був тут та слухав би з нею рядом плескіт моря. З ним було б і веселіше, і бадьоріше, бо він нікого не боявся і скрізь міг дати собі раду. Що він там зараз поробляє в Лі- піньцях, де, мабуть, уже впав перший сніг? Чи їде до бору з сокирою, чи прорубує в ставку ополонку, чи порає коні, чи, може, його вирядили саньми кудись із маєтку. Де він зараз, бідолаха? І тут Марися, мов наяву, побачила Ліпіньці: рипучий сніг на дорозі, рум’яне вечірнє небо між чорними гілками безлистих дерев, гайвороння, що крячучи летить з бору на село, димки над хатами, обмерзлий журавель біля криниці, а в далечині засніжений бір, червоний від останніх призахідних променів.

Гей! Де вона, Марися, опинилася, куди це її жене татусева воля? Навколо, скільки оком скинути, — вода й вода, зеленаві борозни, спінені смуги, а на цих неосяжних водяних полях — пароплав, одним-однісінький, мов заблуканий птах; угорі — небо, внизу — пустеля, гучний гомін і плач хвиль, посвист вітру, а там, попереду, перед носом пароплава — якась невідома земля, мабуть, край світу.

Яську, коханий! Чи втрапиш ти за мною, чи полетиш соколом у небі, чи попливеш рибою в морі? Чи думаєш про мене в Ліпіньцях?

Сонце поволі хилилось до заходу й поринало в океан. На зморшкуватих хвилях стелився широкий сонячний шлях, убирався в золоту луску, мінився, виблискував, світив, палав і гинув десь у далечині. Пароплав, випливши на цю вогнисту смугу, наче наздоганяв утікаюче сонце. Дим, який клубочив з труби, став червоний, вітрила й вологі линви порожевіли, матроси почали співати, а тим часом променисте коло усе більшало й дедалі глибше пірнало в океан. Незабаром уже тільки половину сонячного щита видко було над хвилею, потім саме проміння, і згодом на всьому заході розлилася велика заграва. Вже невідомо було в тому сяйві, де кінчаються хвилі й починається небо; повітря й вода однаково повнилися світлом, яке помалу згасало. Океан шумів рівно й лагідно, наче наспівував вечірню молитву.

В такі хвилини у людини виростають крила, те, що вона повинна пам’ятати, — пам’ятає глибше, те, що кохає, — кохає палкіше, за ким тужить, — до того лине серцем. Вавжон і Марися відчули, що хоч і несе їх вітер, мов зів’яле листя, але рідна їм не та країна, куди вони їдуть, а та, з якої виїхали, — польська земля; їхня батьківщина, з колосистими ланами, поросла борами, поцяткована солом’яними стріхами, повна лук, що золотяться кульбабками, мерехтять струмками; є в ній лелеки, ластівки, придорожні хрести, білі хати серед лип. Вона свята, вона найрідніша мати, рідніша від усіх у світі. Те, чого їхні селянські серця не відчували раніш, вони відчули в цю хвилину. Вавжон скинув шапку, призахідне проміння впало на його вже повите сивиною волосся. Думка його працювала, бідолаха не знав, як її висловити Марисі. Нарешті сказав:

— Марисю, так мені ввижається, наче в нас щось залишилося за морем.

— Залишилась доля й кохання залишилось, — тихо відказала дівчина, підводячи вгору очі, наче для молитви.

Тим часом смеркло. Пасажири почали сходити з палуби. Але на пароплаві панував якийсь незвичайний рух. Після погожого заходу сонця не завжди буває спокійна ніч, отож у присмерку раз у раз лунали посвисти офіцерських сюрчків, а матроси тягли линви. Останнє пурпурове сяйво вже згасло на морі, водночас з води знявся туман; зірки замигтіли на небі й зникли. Туман густішав на очах, укриваючи і небо, і обрій, і сам пароплав. Видко було ще тільки трубу й велику грот-щоглу; постаті матросів здалека здавалися тінями.

За годину все зникло в білястому тумані — навіть ліхтар, якого повісили на вершині щогли, навіть іскри, які сипалися з труби.

Пароплав зовсім не колихався. Хвилі наче ослабли й розлилися під тягарем імли.

Ніч заходила якась глуха й сліпа. Раптом у цій тиші, з найдальших закутків обрію, залунали дивні шелести. Це був ніби тяжкий подих чиїхсь велетенських грудей, який наближався з кожною хвилиною. Часом здавалося, немов хтось кличе з темряви, потім обізвалися цілі хори голосів, далеких і жалібних, наче хтось скаржився, ридаючи. Ці» голоси бігли з безмір’я й темряви до пароплава.

Матроси, зачувши такий гомін, кажуть, що то буря скликає з пекла вітри.

Ознаки близької бурі ставали чимраз відчутніші. Капітан, одягнений у гумовий плащ з каптуром, стояв на своєму містку, його помічник зайняв своє звичне місце перед освітленим компасом. На палубі вже не було нікого з пасажирів. Вавжон з Марисею і собі пішли до трюму. Тут панувала тиша. Вогні ламп, прикріплених до низенької стелі, заливали тьмяним світлом трюм і купку емігрантів, що сиділа на койках уздовж стін. Зал був великий, але похмурий, як звичайний зал четвертого класу. Стеля майже з’єднувалася з бортами пароплава, й тому койки, відокремлені перегородками, скидалися на темні нори, а все приміщення — на величезний льох. Повітря було просякнене духом просмоленого полотна, корабельних линв, морської води й вогкості. Де тут і порівнювати з розкішними салонами першого класу! Двотижневий переїзд у такому трюмі отруює легені задушливим повітрям, вкриває хворобливою блідістю обличчя й частенько викликає скорбут[2]. Вавжон з дочкою пливе на пароплаві лише чотири дні, але той, хто знав колишню ліпінецьку Марисю — дужу й рум’яну, не впізнав би її зараз у цій худій, змученій морською хворобою дівчині. Старий Вавжон теж зжовк, як віск. Обоє в перші дні зовсім не виходили на палубу: думали, що не можна. Хіба ж вони знали, що можна, а що ні? Вони не сміли навіть ворухнутись, та ще й боялися відійти від своїх речей. Так само сиділи на своїх речах усі пасажири. Емігрантськими клумаками був захаращений весь трюм, і це ще збільшувало його похмурий вигляд та безладдя. Постіль, одіж, запаси харчів, різне причандалля та бляшаний посуд були розкидані по всій підлозі. На них сиділи емігранти, переважно німці. Одні жували тютюн, інші палили люльки. Хмари диму, відбиваючись від низької стелі, снувалися довгими смугами, затьмарюючи й так бліде світло ламп. Кілька дітей плакало по кутках, але звичайний гамір ущух, бо туман пойняв усіх якимось смутком, острахом і тривогою. Най- досвідченіші із емігрантів знали, що цей туман віщує бурю. Зрештою, ні для кого не було вже таємницею, що наближається небезпека, а може й смерть. Вавжон з Марисею нічого не могли втямити, хоча, коли хтось на хвилину відчиняв двері, чули далекі, зловісні голоси, які линули з безмір’я.

Обоє сиділи в глибині трюму, в найвужчому місці, біля носа. Тут найдужче давалася взнаки хитавиця, отож супутники запхнули їх саме сюди. Старий жував хліб, іще ліпінецький, а дівчина, якій вже надокучило байдикування, заплітала собі на ніч коси.

Але потроху її почала дивувати мовчанка, яку порушував лише плач дітей.

— Чого то німці сьогодні так тихо сидять? — запитала вона.

— Хіба я знаю? — відповів, як звичайно, Вавжон. — Мабуть, свято якесь у них, чи що…

Раптом пароплав струсонуло достоту так, наче він здригнувся від жаху. Бляшаний посуд забряжчав, вогні ламп замигтіли й сяйнули дужче. Кілька переляканих голосів навперебій почало питати:

— Що це таке? Що це таке?

Але відповіді не було… Другий поштовх, ще дужчий від першого, струсонув пароплав; ніс його раптово задерся вгору й зразу ж пірнув униз, і тієї ж миті хвиля глухо вдарила в круглі віконечка лівого борту.

— Буря йде! — перелякано шепнула Марися.

Тим часом щось зашуміло біля пароплава, наче бір, коли його зненацька шарпне вітер; щось завило, мов зграя вовків. Вітер ударив раз і другий, поклав судно набік, потім крутонув його, підхопив угору й знову шпурнув у прірву. Переборки зарипіли, бляшаний посуд, клумаки з речами, корзини сновигали по підлозі, перекочувалися з кутка в куток. Кілька пасажирів попадало на підлогу; пір’я з подушок закружляло в повітрі, лампове скло сумно забряжчало.

Знявся шум, гуркіт, залунало хлюпання води, що полилася на палубу, скреготіння судна, лемент жінок, плач дітей, вигуки чоловіків, що ганялися за речами, а серед цієї метушні й хаосу чути було тільки пронизливі посвисти сюрчків і глухий тупіт матросів, які бігали по верхній палубі.

— Мати божа Ченстоховська! — шепотіла Марися.

Ніс пароплава, біля якого вони сиділи в трюмі, злітав угору й падав униз, мов шалений. Хоча Вавжон з дочкою щосили трималися за койки, їх все одно несамовито шарпало і час від часу стукало об стіни. Хвилі ревли все дужче, а стеля рипіла так пронизливо, що здавалося — балки й дошки от-от з гуркотом розсиплються.

— Тримайся, Марисю! — гукав Вавжон, намагаючись перекричати бурю, але незабаром тривога перехопила горло і йому, й іншим. Діти перестали плакати, жінки лементувати.

Дихання рвучко вихоплювалося з грудей, руки розпачливо чіплялися за все нерухоме, що було в трюмі.

А буря шаленіла дедалі дужче. Розгулялася стихія: туман змішувався з темрявою, хмари з водою, вітер з шумовинням; хвилі гатили в борти пароплава, наче з гармат, і шпурляли його в усі боки, від хмар аж до дна морського. Часом спінені гриви хвиль захлюпували пароплав від носа до корми; велетенські маси води кипіли в суцільному страхітному хаосі.

Олійні лампи в трюмі почали згасати. Трюм помалу заливала темінь, і Вавжонові та Марисі здавалось, ніби це вже надходить смерть.

— Марисю! — почав батько уривчастим голосом, бо йому перехопило подих.— Марисю, пробач мені, що я повіз тебе на згубу. Вже настає наша остання година. Вже не будемо дивитися грішними очима на світ. Не буде нам ні сповіді, ні причастя, не лежати нам у святій землі, а йти нам, дочко, на страшний суд із води.

Коли він це казав, Марися зрозуміла, що їм уже немає рятунку. Різні думки зароїлися в голові дівчини, а в серці щось волало:

— Яську, Яську, коханий, чи ти чуєш мене в Ліпіньцях??!!

І такий жаль стиснув їй серце, що вона заплакала вголос.

У трюмі, де всі мовчали, її ридання лунали, мов на похороні. Чийсь голос гримнув з кутка: «Still!»[3], але зараз же злякано змовк. Тим часом ще з однієї лампи брязнуло скло на підлогу, й світло згасло.

Стало ще темніше. Люди збилися в одному кутку, щоб бути ближче один до одного. Запанувало тривожне мовчання, і раптом серед тиші озвався голос Вавжона:

— Слава Ісусу!

— Ісусу слава! — відповіла йому плачучи Марися.

— Христе боже, вислухай нас! Змилуйся над нами! — молилися вони. В темній залі голос старого й переривані плачем відповіді дівчини лунали напрочуд урочисто. Деякі з чоловіків поскидали шапки. Поволі ридання дівчини змовкли, голоси стали спокійніші, чистіші. Знадвору їм вторувало виття бурі.

Раптом люди, що стояли ближче до виходу, скрикнули з переляку. Хвиля вибила двері й ринула в трюм. Вода з хлюпанням порозтікалася в усі кутки; жінки, лементуючи, почали стрибати на койки. Всім здавалося, що це вже кінець.

За хвилину до трюму зайшов черговий офіцер, весь мокрий і червоний, з ліхтарем в руці. Кількома словами він заспокоїв жінок, що вода, мовляв, плеснула сюди лише випадково, потім додав, що небезпека взагалі не дуже велика, бо судно у відкритому морі.

Минула година, друга. Буря шаленіла ще дужче. Пароплав рипів, пірнав то носом, то кормою, лягав набік, але не потопав. Люди потроху заспокоїлись, деякі навіть полягали спати. Минуло ще кілька годин: до темного трюму крізь горішнє заґратоване віконце почало пробиватися сіре ранкове світло. На океані зводився день, блідий, наче переляканий, сумний, темний, але все-таки він приніс з собою полегшення й надію.

Прочитавши всі молитви, які тільки знали напам’ять, Вавжон і Марися полягали на свої койки й позасинали.

їх збудило лише калатання дзвоника, який кликав на сніданок. Але їсти вони не могли. Голови в обох були наче налиті свинцем. Старий почував себе навіть гірше від дочки. В його отупілій голові нічого вже не вміщувалось. Німець, який намовив його їхати до Америки, казав, правда, що доведеться їхати водою, але хіба ж думалось Вавжонові, що та вода така велика, що їхати доведеться стільки днів і ночей! Вавжон гадав, що переїде ту воду поромом, як не раз у житті переїжджав річку. Якби ж то знаття, що море таке величезне, був би залишився в Ліпіньцях. Окрім того, ще одна думка сушила його: чи не занапастить він і свою і доччину душу, чи не гріх для католика з Ліпіньців спокушати- бога й пускатися у такий безмір, через який він уже п’ятий день їде до того берега, коли взагалі на тім боці існує якийсь берег.

Сумніви й страхи тривали ще сім днів; сама тільки буря шаленіла ще сорок вісім годин, потім усе якось ущухло. Вавжон з дочкою знову, зважився вийти на палубу, та, побачивши в далині кучугури води, ще розбурхані, чорні й люті, ці мокрі гори, що без упину бігли на палубу та на бездонні рухомі долини, — обидва подумали, що, мабуть, тільки рука божа чи взагалі якась нелюдська сила може врятувати їх з цієї прірви.

Нарешті зовсім розгодинилося. Та минав день за днем, а перед пароплавом видко було саму воду й воду, без кінця й краю, часом зелену, а часом блакитну, що в далині зливалася з небом. По цьому небу інколи пропливали в височині невеличкі ясні хмарки, які, почервонівши ввечері, лягали спати на далекому заході. Пароплав гнався по воді за ними вслід. Вавжон і справді подумав, що море, мабуть, таки не має кінця-краю, потім якось наважився й вирішив когось запитати.

Одного разу, він скинув свою рогату шапку й, покірно вклонившись у ноги матросові, що саме проходив мимо, запитав:

— Вельможний пане, чи скоро ж ми доберемося до перевозу?

О, диво! Матрос не пирснув від сміху, а зупинився і став прислухатися. На його обшмаганім вітром червонім обличчі відбилася напружена робота пам’яті та якісь спогади, що не могли відразу вкластися в свідому думку… За хвилину він запитав:

— Was?[4]

— Чи скоро ми доїдемо до суходолу, вельможний пане?

— Два дні! Два дні! — з зусиллям повторив моряк, показуючи водночас два пальці.

— Покірно дякую.

— Звідки ви?

— З Ліпіньців.

— Was ist das Lipiniec?[5]

Марися, яка саме підійшла до них, страшенно почервоніла, але несміливо звела на матроса очі й мовила тоненьким голоском, як говорять сільські дівчата:

— Ми з-під Познані, прошу пана.

Матрос замислено задивився на мідний цвях, вбитий у борт; потім перевів погляд на дівчину, на її біляву, як льон, голову, й щось схоже на розчулення відбилося на його обвітреному обличчі.

За хвилину він вимовив поважно:

— Я був у Гданську… розумію по-польськи… Я кашуб… ваш Bruder[6], але це давно!.. Jetzt ich bin Deutsch…[7]

Мовивши це, він підняв кінець линви, який досі тримав у руці, одвернувся й, вигукнувши по-матроському «го, го-о!», почав її тягти…

З того часу, побачивши Вавжона з Марисею на палубі, матрос завжди приязно всміхався Марисі. Батько з дочкою дуже раділи, що хоч одна жива душа була прихильна до них на цьому німецькому пароплаві.

Та подорож вже наближалася до кінця. Другого дня вранці, коли вони вийшли на палубу, їх вразило дивне видовище. Здаля маячило на морі щось хистке, а коли пароплав підплив ближче, виявилось, що то була велика червона бочка, яку лагідно колихали хвилі. В далині видко було ще другу таку бочку, і третю, і четверту. Повітря й вода були трохи млисті, але срібні й лагідні, океан стелився гладенький та ніби нерухомий, і куди не кинь оком, на воді колихалися бочки. Цілі хмари білих птахів з чорними крилами летіли слідом за пароплавом з писком і криком.

На палубі панував незвичайний рух. Матроси одягли нові фуфайки; одні мили палубу, інші чистили мідну оправу бортів і вікон, на щоглі вивісили один прапор, а на кормі другий — більший.

Пожвавлення й радість охопили пасажирів. Усі повибігали на палубу, деякі повиносили свої клумаки й почали затягати на них ремені.

Побачивши все це, Марися сказала:

— Ото вже ми, напевно, підпливаємо до землі.

І їй, і батькові трохи полегшало на серці. Аж тут на заході спершу виринув один острів — Сенді-Гук, і другий з великим будинком посередині, а в далині почав густішати туман, наче хмара чи дим стелилися смугами по морю, невиразні, далекі, безформні. Тут на палубі знявся великий гамір; всі почали показувати на це руками, пароплав теж пронизливо засвистів, ніби з радощів.

— Що це таке? — спитав Вавжон.

— Нью-Йорк! — відповів кашуб, який стояв поруч.

Зненацька туман почав розвіюватись і танути, а на його тлі, в міру того, як корабель розтинав срібну воду, вимальовувалися обриси будинків, дахів, коминів; гостроверхі вежі дедалі чіткіше окреслювалися в блакиті, обіч веж стриміли високі фабричні димарі, а над ними — стовпи диму, що кошлатилися вгорі пухнастими султанами. Внизу, біля міста, мов ліс, чорніли щогли, а на їхніх верхівках рябіли тисячі барвистих прапорців, що їх ворушив морський вітерець, наче квіти на лузі. Пароплав підпливав усе ближче. Гарне місто попереду немов виринало з води.

Велика радість і подив охопили Вавжона; він скинув шапку, роззявив рота й дивився, дивився, а тоді обізвався до дочки:

— Марисю!

— Господи!

— Бачиш?

— Бачу.

— А дивуєшся?

— Дивуюсь.

Вавжон вже не тільки дивувався, він жадібно вбирав у себе все, що бачили його очі. Вгледівши зелені береги міста й темні смуги парків, він став казати далі:

— Так! Хвалити бога! Аби тільки землю дали зараз же коло міста, он за тією лукою — ближче було б їздити на базар. Буде ярмарок: корову поженеш, свині поженеш — і продаси. Народу тут, видно, як маку. В Польщі був селюком, а тут стану паном.

В цю хвилину пишний Національ-парк розгорнувся перед його очима на всю широчінь. Вавжон, побачивши зелені чагарі й купи дерев, знову сказав:

— Вклонюся вельможному урядовому комісарові низенько, попрохаю щиро, щоб мені хоч зо дві влуки[8] цього бору подарував, а решта нехай буде поле. Як пан, то вже пан. Уранці виряджу наймита по дрова до міста. Хвалити бога, я вже бачу, що німець мене не обдурив…

Марисі теж заманулося бути панією; вона й сама не знала, чому їй спала на думку пісенька, яку в Ліпіньцях дівчата співали на весіллі женихам:

Може, вона вже мала намір заспівати щось таке бідолашному Левкові. коли він приїде по неї, а вона вже буде поміщицею?

Тим часом від карантину мчав до судна невеличкий катер. Четверо чи п’ятеро людей зійшло на палубу. Почалися переговори. Незабаром підійшов другий пароплав, уже з самого міста, й привіз агентів з готелів та заїздів, гідів, міняйлів, залізничних агентів; усі вони несамовито галасували, штовхалися, снували по всій палубі. Вавжон і Марися потрапили наче в якийсь млин і не знали, що робити.

Кашуб порадив старому обміняти гроші й пообіцяв простежити, щоб його не обдурили. Вавжон послухався — за свої гроші він дістав сорок сім доларів сріблом. Поки все це відбувалося, пароплав так близько підплив до міста, що вже видко було не тільки будинки, а й людей, які стояли на набережній. Потім, обминаючи безліч пароплавів, більших та менших, судно дісталося, нарешті, до пристані й увійшло в невеличкий портовий док.

Подорож скінчилася.

Люди сипонули з пароплава, мов бджоли з вулика. Вузьким містком, перекинутим з борту на берег, сунула строката юрба; перший клас, потім другий, і наостанку пасажири з трюму, навантажені речами. Коли Вавжон і Марися, підштовхувані юрбою, підійшли до містка, біля нього стояв кашуб. Він міцно потиснув Вавжонові руку й мовив:

— Бажаю тобі, Bruder, glück’y[9], і тобі, дівчино! Боже вам поможи! — Спасибі! — відповіли обоє.

На довше прощання не було часу.

Юрба виштовхала їх на похилий місток, і за хвилину вони опинились у просторому будинку митниці.

Чиновник у форменому сірому піджаку із срібною зіркою переглянув їхні речі, потім гукнув: «All right!»[10] — і показав на вихід. Вони вийшли й опинилися на вулиці.

— Татулю! А що ми будемо робити? — спитала Марися.

— Мусимо чекати. Німець казав, що сюди зараз же прийде урядовий комісар і буде про нас питати.

Отож вони стояли біля муру, чекаючи на комісара, оточені гамором чужого, величезного міста. Вони ніколи не бачили нічого такого. Просто перед ними пролягли рівні, широкі вулиці, а вулицями сунули людські юрби, наче на ярмарку; в центрі котилися карети, омнібуси, навантажені підводи. Навколо лунала дивовижна, чужа мова, розлягалися вигуки робітників і продавців. Щохвилини проходили чорні-чорнісінькі люди з великими кучерявими головами. Побачивши їх, Вавжон і Марися побожно хрестилися. Яким дивовижним здавалося їм це місто, таке гомінке, галасливе, повне паровозних гудків, гуркотіння підвід і людських голосів! Усі в ньому бігли так швидко, наче наздоганяли когось або тікали. А народу роїлося, як мурашні. І такі ж чудернацькі обличчя — те чорне, те смугляве, наче жовтаве, те червоне. Саме там, де стояли батько з дочкою, біля порту, вирував найбільший рух. З одних пароплавів вивантажували паки, на інші їх вантажили, щохвилини під’їжджали підводи, по кладках торохтіли тачки, скрізь панував розгардіяш і гамір, наче у великому тартаку.

Таким робом минула година й друга, а вони, стоячи під муром, усе чекали на комісара.

Дивний вигляд мав на американському березі цей польський селянин, з довгим, припалим сивиною волоссям, у рогатій смушевій шапці, й ця дівчина з Ліпіньців, у синій чумарці, з намистом на шиї.

Але люди проходили повз них, навіть не глянувши. Тут нікого не могли здивувати ніякі обличчя, ніякі вбрання.

Ще минула година. Небо запнули хмари, почала сіятися мжичка в суміші із снігом, од води потягло вологим холодом…

Вони стояли, чекаючи на комісара.

Селянському терпінню немає меж, але щось таки починало гнітити їм серце.

На пароплаві, серед чужих людей і водної пустелі, їм було самотньо, моторошно. Вони молилися богу, щоб провів їх, мов заблуканих дітей, через морські безодні. Думали, що варт лише ступити на землю — й одразу ж скінчаться їхні поневіряння. Та от вони вже приїхали, були у великому місті, серед людського гомону, але відчували ще більшу самотність і страх, ніж отам, на пароплаві.

Комісар не йшов. Що ж їм робити, коли він зовсім не прийде, коли німець їх обдурив?

Від цієї -думки їхні селянські серця затріпотіли, сповнені болісної тривоги. Що вони робитимуть? Просто — загинуть.

Тим часом вітер шарпав їхню одежину, дощ проймав до кісток.

— Марисю, тобі не холодно? — спитав Вавжон.

— Холодно, татуню! — відповіла дівчина.

Ще одну годину пробив міський годинник. Смеркло. Рух у порту вщухав, на вулицях запалили ліхтарі: суцільне море яскравих вогнів розлилося в місті. Портові робітники, співаючи хрипкими голосами «Янкі Дудль», більшими і меншими юрмами посунули до міста. Помалу набережна зовсім спорожніла. Будинок митниці замкнули.

Вони все стояли, чекаючи на комісара.

Нарешті запала ніч, і в порту залягла цілковита тиша. Час від часу тільки темні труби пароплавів з сичанням викидали снопи іскор, які згасали в темряві, чи белькотлива хвиля хлюпалася об кам’яну набережну. Інколи розлягалася пісня п’яного моряка, що повертався на пароплав. Вогні ліхтарів блідли в тумані. Вавжон і Марися чекали.

Куди ж вони могли піти, що робити, де прихилити змучені голови? Холод проймав їх дедалі дужче, почав дошкуляти голод.

Якби в них хоч дах був над головами, бо вони вже змокли до рубця. Комісар не прийшов і не прийде, бо таких комісарів взагалі немає. Німець був агентом-вербувальником, одержував відсотки з кожної завербованої людини й ні про що більш не знав.

Вавжон відчував, що ноги йому тремтять і підгинаються, що якийсь величезний Тягар притискає його до землі.

Він мучився й чекав, як уміє чекати тільки селянин. Голос дівчини, яка тремтіла з холоду, повернув його до дійсності.

— Татулю!

— Тихо! Нема милосердя над нами.

— Вернімося до Ліпіньців…

— Іди втопися…

— Боже, боже! — тихо шепотіла Марися.

Вавжона охопив жаль.

— Сирото, бідолахо!.. Нехай бог змилується хоча б над тобою…

Але вона вже його не чула. Спершись головою об стіну, Марися заплющила повіки. Приходив сон, уриваний, тяжкий, гарячковий, а вві сні, ніби картина в рамці: Ліпіньці й наче бринить пісня — то Ясько співає.

Перші промені світанку в нью-йоркському порту впали на воду, на щогли, на будинок митниці-

В цьому сірому світлі ледве можна було вгадати дві постаті з блідими, посинілими обличчями, що стояли під стіною, притрушені снігом, нерухомі, наче мертві. Але в книзі їхньої недолі були перегорнені лише перші сторінки. Про наступні ми розповімо далі.