Не щастить!
Усе було тихо і спокійно. Закінчувалася велика перерва. Раптом двері рвучко відчинилися, і Маринка закричала із коридора:
— Потапенка викликає директор!
Вона повідомила цю новину страшним голосом, і очі в неї були круглі, ніби ґудзики на платті. Отож усі спочатку подумали, що Грицько Потапенко щонайменше розбив кольоровий телевізор «Електрон-710», який стояв у піонерській кімнаті.
— Ти чого сидиш?! Не в гості запрошують.
Проводжали Грицька усім класом, як корабель у далеке плавання.
Грицько дійшов до дверей класу, взявся за ручку й застиг, ніби статуя.
— Тобі що, особливе запрошення потрібне,— торохкотіла, ніби горохом об стіну, Маринка.— Бач, як виламується. Зумів нашкодити, так умій і відповідати.
Проте Маринку ніхто не підтримав. Навпаки, на неї накричали, наказали замовкнути.
— Ми з тобою, Гришо! — сказав староста класу Якимчук.
Старосту підтримали інші голоси.
— Прощайте,— подав Грицько кожному руку, ніби старався набратися сил з останнього рукостискання.— Вибачте, якщо когось образив.
— Прощаємо! — зітхнув клас.— І ти на нас не ображайся. Мало чого! З ким не буває!
Потапенка взяли під руки і повели до кабінету директора.
Іван Петрович зустрів Грицька гостинно. Привітавшись, запросив сісти.
— Не великий пан, постою,— насилу видавив Грицько, ніби в нього галушка впоперек горла стала. А сам духу перевести не може.
— Що з тобою, Григорію? — поцікавився стурбований директор.— Чи не захворів?
Грицько ствердно кивнув головою.
— Болить!
— Де?
— Ось тут,— показав на скроню.— Ніби хто молотком гупає. Аж іскри з очей сиплються. Дивлюся оце на вас і не бачу.
Потапенко цього разу казав правду. Від страху і всіляких здогадок голова в нього розколювалась на дрібні частини.
Директор підвівся.
— А я хотів…
— Винний я, Іване Петровичу,— признався Потапенко,— І жаліти нічого. Готовий прийняти будь-яку кару. Заслужив.
Директор сів.
— Не розумію,— машинально провів він розчепіренім ми пальцями, як гребінцем, по волоссі.— Я викликав тебе, щоб…
Потапенко благально попрохав:
— Не треба! Я сам.
І, запинаючись, плутаючи, заходився пояснювати!
— Я дійсно вчора списав контрольну у Петрика Семенюти. А що було робити, коли я нічого не знав? Але Петрик не винний. Він нічого не підозрював. Він через три парти від мене сидить. Проте шия у мене довга, зір гострий я все бачу.
Іван Петрович спохмурнів і запитав:
— І тобі часто доводиться списувати?
Грицько замислився, підраховуючи, і, збившись з ліку, сумним поглядом зиркнув на директора.
— Та це, Іване Петровичу, іще не все. Це дрібниці. Учора зірвав урок.
Іван Петрович широко відкрив очі і міцно вчепився руками за стіл, хотів був вставити якесь слово, та Грицько вирішив покаятись до кінця.
— Я, Іване Петровичу, інколи малих ображаю. Можу відібрати портфель і почепити його на деревині. А нещодавно взагалі таке зробив, що навіть соромно розповідати.
Директор, примружившись, дивився на свого вихованця.
А Грицько, набравшись сміливості, різав правду у вічі. Мовляв, помирати — так з музикою. Та й у народі кажуть, що зігнуту шию й нагай не січе.
Півгодини Потапенко викладав свої гріхи, ніби горіхи на поличку, Івану Петровичу. Коли вже нічого було розказувати, заходився вигадувати, дав волю своїй фантазії:
Коли він, знесилений, замовк, Іван Петрович скрушно похитав головою.
— Ай-я-я! А я й не знав, що ти такий розбишака!
Потапенко остовпів.
— Як не знали? — насилу видушив.
— Дуже просто.
— А чому ж викликали?
— Наступного вихідного ми кращих спортсменів веземо на екскурсію до Києва на футбольний матч «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Мінськ). До списку кандидатів включили й тебе. Отож я й хотів, щоб ти спитав дозволу своїх батьків. А тепер…
Далі Грицько вже нічого не чув.