Моє серце у горах

1914 року, коли я був ще малий, до нас, на вулицю Сан-Беніто, забрів якийсь дід по дорозі до будинку для старих. Він ішов, граючи на трубі, і спинявся перед нашим будинком. Я вибіг з подвір’я на вулицю послухати його, але він уже не трубив.

Тоді я попросив його:

— Заграйте що-небудь ще, дуже хочеться послухати.

А він і каже:

— Дав би ти, хлопче, краще скляночку води старому, серце якого не тут, а в горах.

— У яких горах? — спитав я.

— Шотландських, — відповів старий. — Тож дай водички.

— А що робить ваше серце у Шотландських горах?

— Тужить. Будь ласка, дай мені склянку холодної води.

— А де ваша мама?

— Моя мама в Талсі, в штаті Оклахома, проте серце її не там.

— А де ж?

— У Шотландських горах, — мовив старий. — Хлопче, я страшенно хочу пити.

— Чому це вся ваша сім’я залишає серце в горах?

— Такі ми вже вдалися, — відповів старий. — Сьогодні тут, а завтра — прощавайте.

— Сьогодні тут, а завтра — прощавайте? — повторив я. — Що це значить?

— Щойно ми були живі, а ось нас уже немає, — пояснив старий.

— Гаразд, а що ваша мама робить у Талсі, в штаті Оклахома? — допитувавсь я.

— Тужить, — мовив старий.

— А де мама вашої мами? — вів я далі.

— Вона в штаті Вермонт, у маленькому містечку Уайт-Рівер-Джанкшон, але серце її не там.

— Бідне старе, висохле серденько. А де воно? Може, теж у горах?

— У справжнісіньких горах. Синку, я вмираю від спраги.

У цю мить на ганок вийшов мій батько і заревів, мов лев, якого розбудили після поганих сновидінь.

— Джонні, — гаркнув він, — відчепись ти від цього нещасного старигана. Подай йому кухоль води, поки він не впав і не віддав богові душу. Що в тебе за манери, хай тобі біс!

— Отакої, не можна вже один раз у житті розпитати мандрівника, — огризнувсь я.

— Швидше подай старому джентльменові води! — звелів батько. — Не стій, як бовдур, хай тобі біс! Дай йому ковток води, поки він не впав і не віддав богові душу.

— Сам давай, — відказав я — Однак нічого не робиш.

— Я нічого не роблю? — скрикнув батько. — Джонні, адже ти добре знаєш, хай тобі біс, що я пишу нову поему.

— А звідки мені знати? Стоїш отут на веранді, засукавши рукави, та й годі. Звідки мені знати, як ти гадаєш?

— Ну, годі, ти повинен знати, — мовив батько.

— День добрий, — звернувся старий до батька. — Ваш синок розповідав мені, який чудовий прохолодний клімат у ваших краях.

«Господи Ісусе, я ж нічогісінько не говорив йому про клімат, — подумав я. — І звідки він це вигадав?»

— Добрий день, — відповів батько. — Чи не зайдете до нас на хвильку спочити? Нам буде дуже приємно, якщо й ви сядете з нами до нашої скромної трапези.

— Сер, — промовив старий, — я вмираю з голоду. Я приймаю ваше запрошення.

— А ви вмієте грати «Лиш поглядом за мене пий»? — спитав я. — Хотілося б послухати, це моя улюблена пісня. Може, заграєте мені? Чудова пісня.

— Синку, коли ти доживеш до моїх років, то зрозумієш, що не в піснях щастя. Хліб, ось що важливо.

— Та все ж, може, заграєте?

Старий зійшов на ганок і потис батькові руку.

— Мене звати Джаспер Мак-Грегор, — відрекомендувався він. — Я актор.

— Дуже радий познайомитися з вами, — промовив батько. — Джонні, принеси містерові Мак-Грегору кухоль води.

Я побіг до колодязя, набрав у кухоль холодної води і подав старому. Він випив увесь кухоль одним духом. Потім окинув поглядом обрій, глянув на небо і на вулицю Сан-Беніто, над якою вже заходило сонце.

— Мабуть, звідси мені тисяч із п’ять миль додому, — сказав він. — Як ви гадаєте, чи не з’їсти нам по шматочку хліба з сиром, щоб підтримати силу духу в тлінному тілі?

— Джонні, — звернувся до мене батько, — збігай до бакалійника, візьми французький батон і фунт сиру.

— Давай гроші.

— Скажи містерові Козаку, нехай дасть наборг. У мене ані гроша.

— Таж не дасть він. Йому набридло. Він і так гнівається. Каже, що ми ніде не працюємо й ніколи не оплачуємо рахунків. Ми йому заборгували сорок центів.

— Іди умов його, — звелів батько. — Адже знаєш, це твій обов’язок.

— Але ж він і слухати не хоче, — опирався я. — Нічого я не знаю, каже, спершу поверніть мої сорок центів.

— Іди, іди, — повторив батько, — умов його дати французький батон і фунт сиру. Ти це вмієш.

— Іди, синку, — підтримав його старий, — скажи містерові Козаку: французький батон і фунт сиру.

— Ну ж бо, Джонні, не лінуйся, йди, — вмовляв батько. — Ти ще жодного разу не повертався звідти з порожніми руками. Не мине й десяти хвилин, як ти прийдеш додому з харчем, гідним короля.

— Не знаю. Містер Козак говорить, що ми хочемо його обшахрувати. Він хотів би довідатись, яка в тебе робота.

— Гаразд, іди до нього й розкажи. Мені немає чого приховувати. Я пишу вірші. Скажи містерові Козаку, що я вдень і вночі пишу вірші.

— Може, й так, — погодився я. — Але навряд, щоб це на нього дуже вплинуло. Він говорить, ніби ти й пальцем не ворухнеш, щоб знайти собі роботу, як інші безробітні. Називає тебе ледарем і неробою.

— Іди й скажи тому чоловікові, що він божевільний! А твій батько — один з найбільших невідомих поетів нашого часу.

— Йому на це начхати. Та вже піду, спробую. А хіба в нас удома нічого немає?

— Сама кукурудза. Чотири дні підряд жуємо лише кукурудзу. Джонні, ти неодмінно повинен роздобути хліба й сиру, коли хочеш, щоб я закінчив цю велику поему.

— Гаразд, спробую, — погодився я.

— Та довго не барися, — втрутився старий. — Мені звідси п’ять  тисяч миль додому.

— А я бігом.

— Гляди, якщо знайдеш на дорозі гроші, — наказав батько, — половина — моя, не забудь.

Усю дорогу до крамниці я біг і весь час дивився собі під ноги, однак не знайшов ані цента.

Я ввійшов у крамницю. Містер Козак прокинувся і звів на мене очі.

— Містере Козак, — почав я. — Що, коли б ви опинилися в Китаї сам-самісінький і без цента в кишені? Хіба ви не надіялися б, що хто-небудь із тамтешніх християн дасть вам хоч фунт рису?

— Що тобі треба? — спитав містер Козак.

— Та я просто так, погомоніти. Адже ви, мабуть, надіялися б, що який-небудь представник арійської раси конче допоможе вам. Авжеж, містере Козак?

— Хоч трохи грошей приніс? — знову спитав він.

— Не про гроші мова, містере Козак, — вів я далі. — Говоримо про людину в Китаї. Як ви гадаєте, чи потрібна їй допомога білої раси?

— Нічого не знаю, не чув.

А що б ви робили в Китаї, опинившись у таких скрутних обставинах?

— Не знаю, — повторив містер Козак. — Що мені там робити, в Китаї?

— Припустимо, ви попали в Китай і дуже зголодніли, а навкруги жодної знайомої душі. Ви можете собі уявити, щоб будь-який християнин відпустив вас принаймні без фунта рису, містере Козак?

— Та, мабуть, ні. Але ж ти, Джонні, не в Китаї і твій тато теж. Адже тобі й твоєму татусеві рано чи пізно доведеться попрацювати, то чому б вам не почати зараз? Я більш не відпускатиму вам наборг, бо знаю, ви мені не заплатите.

— Містере Козак, ви мене не так зрозуміли. Ні про які продукти я не говорю. А тільки навкруги вас у Китаї язичники, і ви серед них — голодний, при смерті…

— Ми не в Китаї, — заперечив містер Козак. — Тут, у цій країні, треба заробляти на життя. На кого не глянь, усі в Америці працюють.

— Містере Козак, а що, коли б вам треба було тільки батон і фунт сиру, щоб урятувати своє життя? Невже ви посоромилися б попросити про це християнського місіонера?

— Посоромився б, — підтвердив містер Козак. — Мені було б соромно просити.

— Навіть коли б ви знали, що повернете йому два батони і два фунти сиру? Навіть тоді?

— Навіть тоді.

— Але це вже погано, містере Козак. Ви піддаєтесь відчаю. Подумайте, на вас може чекати лише смерть. Невже ви помрете далеко від сім’ї, на чужині, в Китаї, ой, містере Козак!

— Мені це байдуже, нехай і так. А ось ти і твій тато мусили заплатити за хліб і за сир. Чому твій батечко не шукає роботи?

— Містере Козак, а як ви взагалі поживаєте?

— Чудово, Джонні. А ти?

— Краще нікуди, містере Козак. А як ваші дітки?

— Дуже добре. Степан почав ходити.

— Та невже, оце славно! А як Анжела?

— Анжела почала співати. А як почуває себе твоя бабуся?

— Добре! Вона теж почала співати. Каже, що хоче стати оперною зіркою — їм, мовляв, краще жити, ніж королевам. А як ваша дружина Марта, містере Козак?

— О, чудово!

— Мені дуже приємно чути це! Отже, все гаразд у вас дома, на вулиці Іст-Оріндж, номер сто сорок дев’ять. О, ваш Степан стане колись великою людиною.

— Будемо сподіватися. Я вже неодмінно віддам його в середню школу, нехай досягне всього, чого не маю я. Не хочу, щоб він сидів за прилавком.

— Я дуже, дуже вірю в Степана, — мовив я.

— Та що тобі треба, Джонні? — спитав містер Козак. — Скільки грошей приніс?

— Містере Козак, адже я прийшов сюди не купувати. Я, знаєте, люблю іноді потішити себе мирною філософською бесідою. Дайте мені французький батон і фунт сиру.

— Плата готівкою, — сказав містер Козак.

— Авжеж, а як Естер? — спитав я. — Як поживає ваша дочка красуня Естер?

— В Естер усе гаразд, Джонні. А ось тобі доведеться платити готівкою. Ви з твоїм татусем — найненадійніші люди в усій нашій окрузі.

— Який я радий, — кажу, — що в Естер усе гаразд. А ви знаєте, містере Козак, який у нас гість? Містер Джаспер МакГрегор. Він, до речі, просив запитати у вас, чи ви бачили його коли-небудь на сцені? Це великий актор.

— Не чув я про такого, — мовив містер Козак.

— І пляшку пива для містера Мак-Грегора, — додав я.

— Ні, пива я тобі не можу дати.

— Та що ви, як це не можете?

— Не можу, — повторив містер Козак. — Я відпущу вам тільки вчорашній батон і фунт сиру. А що робить твій батько, коли в нього є робота?

— Мій батько пише вірші, містере Козак, більш він нічого не робить. Він один з найвидатніших поетів світу.

— Коли він одержить гроші?

— Ніколи. Не можна бути видатним і брати за це гроші.

— Щось мені не подобається така робота. Чому твій тато не працює, як усі люди?

— Він працює старанніше, ніж будь-хто. Удвічі більше, ніж звичайні люди.

— Так от, Джонні, тепер ви заборгували мені п’ятдесят п’ять центів. Нехай уже сьогодні відпущу вам продукти, але це останній раз.

— Перекажіть Естер, що я люблю її, — попросив я.

— Неодмінно, — запевнив містер Козак.

Я побіг додому з французьким батоном і фунтом сиру.

Батько і містер Грегор чекали на вулиці, щоб швидше довідатись, чи одержав я продукти. Вони пробігли назустріч мені з півквартала і, коли побачили, що продукти є, замахали руками бабусі, яка стояла на ґанку. Вона пішла в кімнату, щоб накрити на стіл.

— Я знав, що тобі пощастить, — сказав батько.

— Я також, — притакнув містер Мак-Грегор.

— Він каже, що ми мусимо заплатити п’ятдесят п’ять центів, а то, мовляв, він більше не даватиме нам наборг.

— Нехай говорить, що хоче, — заспокоїв мене батько. — А про що ти з ним сьогодні бесідував?

— Спершу про Китай і про того голодного, який на краю могили. А потім розпитував про його сім’ю.

— То як же вони поживають?

— Чудово!

Ми всі пішли в кухню і з’їли батон, фунт сиру й випили кожний по три кварти води. Коли зникла остання крихта хліба, містер Мак-Грегор став обдивлятись кухню, шукаючи, чого б іще з’їсти.

— Що в отій зеленій банці там нагорі, Джонні?.

— Мармурові кульки.

— А в отій шафі? Там немає нічого їстівного?

— Тільки коники.

— А що то за глечик такий великий отам, у кутку? В ньому немає нічого такого?

— Там у мене сидить вуж.

— Дуже добре, — зрадів містер Мак-Грегор. — Шматок вареного вужа був би зараз мені дуже до речі.

— Цього вужа не можна їсти.

— Чому, Джонні? А чому б і ні, хай йому біс? Я чув, що жителі Борнео їдять змій і коників. У тебе немає де-небудь із півдюжини ситеньких коників, Джонні?

— Тільки чотири штуки.

— То чого ж ти мовчиш, давай їх сюди, — сказав містер Мак-Грегор. — Ось наїмося досхочу, і я тобі заграю на трубі «Лиш поглядом за мене пий».

— Не хочу вбивати їх! Кожне створіння хоче жити! — вигукнув я.

— Я страшенно голодний, Джонні.

— Я теж, але я не дозволю вам їсти мою змію. Я її спіймав, а не ви.

— Який сенс тримати в себе якогось старого, облізлого вужа? — спитав Мак-Грегор.

— А коли він мені подобається? — відборонявся я.

— Хіба не краще приготувати його і з’їсти, такого смачного, ситенького… — наполягав містер Мак-Грегор.

Батько сидів за столом, поклавши голову на руки, й дрімав.

Бабуся походжала по всьому будинку й співала арії Пучіні. «Усе по вулицях блукаю», — репетувала вона по-італійському.

— Ніхто не стане готувати вам мою змію, — запевнив я.

— Гаразд, — погодився містер Мак-Грегор. — Нехай буде по-твоєму, Джонні, однак я ще голодний.

— Може, заграєте нам що-небудь, містере Мак-Грегор? — спитав батько. — Мабуть, хлопчикові буде приємно.

— Звичайно, містере Мак-Грегор, — попросив і я.

— Гаразд, Джонні, нехай уже буде так.

І він підвівся й почав голосно трубити, голосніше за всіх трубачів на світі. Переполохав людей на багато миль довкіл. Ні (Сімнадцять сусідів зібралися перед нашим будинком. Коли містер Мак-Грегор протрубив до кінця, всі зааплодували. Батько вивів його на ґанок і сказав:

— Любі друзі й сусіди, дозвольте відрекомендувати вам Джаспера Мак-Грегора, найвизначнішого шекспірівського актора наших днів.

Любі друзі й сусіди нічого не відповіли, тоді заговорив сам містер Мак-Грегор.

— Немов учора було, так пам’ятаю свій перший виступ у Лондоні 1867 року…

І став розповідати історію своєї кар’єри.

Аж ось наперед вийшов Руф Еплі, тесляр. Він сказав:

— Чи не можна нам послухати ще трошки музики, містере Мак-Грегор?

А містер Мак-Грегор йому:

— А чи не знайдеться у вас дома курячого яйця?

— Звісно, знайдеться, — відказав Руф. — У мене дома їх ціла дюжина.

— Вам не важко буде принести одне яйце з тієї дюжини? — знову спитав Мак-Грегор. — А коли повернетесь, я заграю вам пісню, що примусить ваше серце трепетати від горя й радості.

— Іду, іду, — погодився Руф і пішов додому по яйце.

У Тома Брауна містер Мак-Грегор спитав, чи не знайдеться у нього вдома шматочка ковбаси, і той відповів: «Знайдеться». Тоді містер Мак-Грегор сказав, що коли Том принесе цей шматочок, він заграє йому таку пісню, від якої зміниться все Томове життя. І Том пішов додому по ковбасу, а містер Мак-Грегор став питати підряд кожного з вісімнадцяти любих друзів і сусідів, чи не знайдеться в них удома чого-небудь смачненького, і кожний відповідав: «Знайдеться», — і всі розійшлися по домівках принести чого-небудь смачненького, бо містер Мак-Грегор обіцяв їм заграти щось надзвичайно приємне. А коли всі друзі й сусіди повернулися, несучи різну їжу, містер Мак-Грегор підніс трубу до губів і заграв «Моє серце у горах і душа моя там». Усі сусіди заплакали й розійшлися по домівках, а містер Мак-Грегор взяв усе, що вони принесли, в кухню, і наша сім’я почала бенкетувати, співати й веселитись.

Яйце, ковбаса, зелена цибуля, два сорти сиру, масло, два сорти хліба, варена картопля, свіжі помідори, диня, чай і багато інших смачних речей — усе це ми з’їли, запили чаєм, аж животи в нас пороздувались. Після цього містер Мак-Грегор мовив:

— Сер, якщо ви не заперечуєте, я лишився б погостювати у вас кілька днів.

Батько сказав:

— Сер, мій дім — ваш дім.

Містер Мак-Грегор жив у нас сімнадцять днів, а на вісімнадцятий до нас прийшов чоловік із будинку для старих:

— Я шукаю Джаспера Мак-Грегора, актора.

Батько спитав його:

— Чого вам треба?

— Я з будинку для старих, ми просимо містера Мак-Грегора повернутися до нас, бо через два тижні влаштовуємо наш щорічний спектакль і нам потрібні актори.

Містер Мак-Грегор устав з підлоги, де він дрімав, і спитав: — Що ви сказали, юначе?

— Мене звати Девід Купер. Я з будинку для старих. Вас просять повернутися зі мною, бо нам потрібний актор для нашого нового спектаклю «Дивацтва старих у 1914 році».

І містер Мак-Грегор пішов з тим чоловіком, а на другий день мій батько дуже зголоднів і сказав:

— Джонні, а піди-но в крамницю до містера Козака і дістань чого-небудь поїсти. Адже ти зумієш це, Джонні. Принеси, що зможеш.

— Містерові Козаку треба спочатку заплатити п’ятдесят п’ять центів. Він не дасть нам ані крихти без грошей.

— Іди, іди, Джонні, — підганяв мене батько. — Адже ти завжди можеш умовити того славного словацького джентльмена.

І я пішов у крамницю до містера Козака і почав обговорювати китайське питання з того самого місця, на якому спинився минулого разу. Я доклав величезних зусиль, щоб піти з крамниці не з порожніми руками. Я домігся пакуночка пташиного насіння і баночки кленового соку.

А батько мовив:

— Джонні, коли б така їжа не зашкодила старій леді.

І справді, вранці ми почули, що бабуся щебече зовсім, як канарка, а батько ще й почав бідкатись:

— Як же це я, хай йому біс, напишу велику поему, сидячи тільки на пташиному кормі!