Повернення
Ніби крізь сон до нього долинув якийсь невиразний звук. Спочатку Вітько подумав, що то реве десь за Римовим розгніваний тур. Проте невдовзі звук став іншим — густий, рокітливий. На таке не був спроможен навіть найдужчий з турів.
«Схоже на вертоліт,— кволо спливла у Вітьковій голові думка.— Проте звідкіля йому взятися в Римові?»
А тоді йому за комір посипалася волога земля. І що більше вона осипалася, то виразніший і ближчий ставав вертолітний гуркіт. Вітько з зусиллям викинув перед собою здорову руку, відгріб убік жменьку землі. Попереду засіріло. Він гребнув ще раз — і звідкілясь до нього прилинув промінець іншого світла…
Зненацька хтось обережно взяв його на руки і поніс крізь сутінь під сліпуче сонце. Вітько міцно зажмурив повіки. А коли знову розплющив очі, то радісний вигук вихопився з його грудей: він був на руках Поповича.
— Олешку…— прошепотів він. І тут хлопця надовго обступила суцільна пітьма.
А потім навпроти Вітька усівся козак Мамай. Він тихо перебирав струни своєї бандури і дивився кудись удалеч сумовито-задумливими очима. Мамай чимось був схожий на Іллю Муровця, який зняв шолома і навіщось підкоротив вуса. Зненацька козак почав зменшуватися у розмірах. І зменшувався доти, аж доки став картиною на білій стіні.
— Де я?..— прошепотів Вітько і з зусиллям повернув голову вбік. Тієї ж миті до нього долетів чийсь бадьорий голос:
— От бачите! Він очуняв. О, ви навіть не уявляєте, скільки цей герой ще принесе шкоди сусідським садкам!
А потім над Вітьком схилилася мама. Його мама, та, яку він востаннє бачив майже місяць тому! Мамині очі були червоні від сліз, проте на змарнілому обличчі світилася радість. Збоку від мами усміхався Костянтин Петрович. У руках він тримав Вітьків шоломі розсічену кольчугу. Костянтин Петрович хотів щось сказати, проте його відсторонив лікар з пишними вусами кольору стиглої пшениці. В його руках був шприц.
— Де це тебе, друже мій, стільки носило? — поцікавився він і порскнув рідиною з шприца.— В цирку виступав, чи бився з псами-лицарями?
— З половцями,— механічно відповів Вітько, не відводячи наляканого погляду з гострого шприца.
— Он як,— відказав лікар і весело поворушив пшеничними вусами.— То ти, друже мій, надзвичайно хоробра людина. І для тебе мати справу зі шприцом — це раз плюнути. Ану, повертайся спиною, козаче!
Вітько з жахом заплющив очі.
Через десять днів Вітько вийшов з лікарні й одразу ж захотів податися на Городище. Супроводжували його члени історичного гуртка — Колько Горобчик, Ігор Мороз, Вонько Федоренко. І, звичайно, Костянтин Петрович. Ганнусі ще не було, вона обіцяла приїхати пізніше.
Хлопці йшли поруч з Вітьком і нічого не розуміли. Начебто підмінили їхнього товариша. Такий хвалько був, а тут на тобі — слова зайвого не вимовить!
— Слухай, Вітю, то ти хоч розкажеш нам, що з тобою трапилось? — уже чи не вдесяте запитував Горобчик.
— Потім,— коротко відказував Вітько.— Потім розкажу.
— А чого ти йдеш одразу ж на Городище? — не відступав Колько — Навіщо воно тобі?
— Хотів би дещо довідатись.
Від сонця і свіжого повітря у Вітька трохи паморочилося в голові. Тож він і не заперечував, коли Костянтин Петрович обережно взяв його під руку. Дочекавшись, поки хлопці відійшли трохи вперед, Костянтин Петрович стиха сказав:
— З того, що ти розповідав, я дещо втямив. Одне лиш не зрозуміло: чому ти мене назвав Олешком?
— Коли?
— Коли я виносив тебе з печери.
Вітько пригадав. І уважно подивився на Костянтина Петровича. Атож, він таки був схожий на його старшого товариша Олешка Поповича. Не зовсім, звісно, бо ж волосся мав чорне, а не русяве. І ніс не такий. І очі. У Олешка, здається, були зеленкуваті, а в Костянтина Петровича— сірі. Проте в устах і в самому обличчі щось було в них однакове. І ця вічна смішинка в примружених очах. І нетерпляче пересмикування плечем, коли доводилося з кимось не погоджуватися…
То невже Костянтин Петрович — далекий-далекий родич Олешкові? А коли так, то тоді, мабуть, вийшов Олешко живий з того страшного побоїська, і жива лишилася Росанка!
А Лидько, здається, трохи схожий на Ігоря Мороза. Чи навпаки.
Вчора до Вітька в палату заходила Наталя Задорожна. То Вітько ледь не підстрибнув у ліжку — йому здалося, що зайшла не Наталя, а Оленка, Лидькова сестричка…
Колько Горобчик зачекав, поки Вітько порівнявся з ним і, шанобливо зиркаючи на перев’язану руку, повідомив:
— Я, Вітю, прочитав майже все, що було написано про нашу Воронівку. Знаєш, як вона колись називалася? Городом Римовим, он як!
Вітько мовчки кивнув головою. Хто-хто, а він у цьому тепер не сумнівався.
А Колько вів далі:
— От тільки не розумію, чому саме Римів пізніше став називатися Воронівкою.
— Бо римівці часто билися з ворогами,— відказав Вітько і зупинився, щоб перевести подих. Довге лежання в лікарні безслідно не минулося. Цікаво, скільки б лежав з такою раною Лидько чи Олешко? Мабуть, набагато менше. Або й зовсім не лежав би.
— Ну, то й що? — запитав Горобчик.
— А те, що на битви завжди злітається вороняччя. От і назвали Римів Воронівкою. Бо його захисники майже щороку відбивали половецькі наскоки.
— Може бути,— подумавши, згодився Горобчик.— Хоча, як на мене, «Римів» звучить краще.
— І я так гадаю,— сказав Вітько.
Вони підійшли до Чортового Яру і Вітько подумав, що хоч би як надалі склалося його життя — він за найменшої нагоди повертатиметься сюди, адже, може, знову відкриється нора і йому пощастить зустрітися з давніми товаришами. Але дідо Овсій казав, що Змієва нора може відкритися й нескоро — за п’ятдесят, або й більше років. А це ж скільки ще треба чекати! А надто, коли тобі лише дванадцятий. І Вітько тяжко зітхнув.
— А ще, Вітю, я майже напам’ять вивчив отаке,— не вгавав Колько Горобчик.— От послухай, що писав сам Володимир Мономах: «І пішли ми на військо їхнє (половців) за город Римів, і Бог нам поміг: наші побили їхнє військо, а других захопили…» Знаєш, коли це було? Тисяча дев’яносто сьомого року — от коли!
— Коли-коли? — перепитав Вітько.
— Тисяча дев’яносто сьомого,— повторив Колько.— А що?
— Та нічого,— помітно пожвавішав Вітько.— Отже, таки дали тоді половцям добрячої прочуханки!
— Хто дав?
— Наші, хто ж іще…А ще що ти вичитав?
О, Колько Горобчик вичитав багато чого!.. Що князь Володимир не лише написав послання нащадкам, а й полювати любив. Він виходив сам-на-сам супроти ведмедя; одного разу дикий кабан розірвав йому ногу; розлючений лось підняв його на роги, а дика кішка рись звалила його разом з конем на землю. Але найважливіше — він так хоробро бився з половцями, що головний половецький хан утік від нього аж у Кавказькі гори і тридцять років звідтіля не потикався.
— От який мужній князь, цей Володимир Мономах! — захоплено вигукнув Колько.— Правда ж, Вітю?
— Правда,— відказав Вітько.— Щира правда.
На Городищі не залишилося анічогісінько з того, що було понад дев’ятсот років тому. Ні мурів, ні воріт, ні клітей, ні сторожової вежі. Лишилася хіба кам’яна брила, та й та майже по верхів’я вгрузла в землю.
Саме до неї і повів Вітько своє товариство.
Якусь хвилину він мовчки постояв над брилою, провів долонею по жорсткій, нагрітій сонцем поверхні і звернувся до Ванька Федоренка, що мешкав найближче до Городища:
— Збігай по заступ. І дротяну щітку прихопи…
— Навіщо? — здивувався Ванько.
— Хочу дещо перевірити…
Ванько збігав навдивовижу швидко. Одна його нога, здається, ще була тут, а інша вже поверталася з дому. І приніс він не однин заступ, а два. Ще й вила прихопив.
— А більше нічого не знайшлося,— виправдовувався Ванько.
Дротяну щітку він позичив у сусідів.
Вітько увігнав заступ у землю біля самісінького каменя і болісно скривився. Ця робота поки що була йому не під силу. Костянтин Петрович відібрав у нього заступ і почав копати сам. Поруч з ним стали Ігор Мороз і Колько Горобчик.
Коли вони закопалися в землю майже по груди, Вітько сказав:
— Мабуть, досить.
Тоді обережно спустився до ями і заходився очищати камінь від залишківземлі.
Ім’я діда Овсія Вітько знайшов майже одразу.
На другому боці каменя він не знайшов нічого. На третьому теж.
А на четвертому боці, з самісінького низу, Вітьков іпальці намацали якісь борозенки. Вони займали зовсім мало місця і перша з них нагадувала літеру «І». Далі вгадувалося щось схоже на «л»…
— Знайшов щось? — нетерпеливився Горобчик.— А що саме?
Вітько повільно вибрався з ями. Тихо мовив:
— Під цією брилою був похований Ілля Муровець.
Члени історичного гуртка дружно роззявили роти і стали схожими на учасників хорового колективу.
— Але ж…— озвався нарешті Колько Горобчик.— Я ж у інтернеті вичитав, що він похований у Києво-Печерській лаврі.
Всі перевели погляд на Костянтина Петровича.
— Усе правильно,— мовив він.— Спочатку, може, Іллю Муровця поховали тут, а потім перенесли до Лаври — як святу людину, захисника своєї землі.
Вітько кивнув головою і підійшов до урвища. Звідсіля було видно, наче птахові. Тиша і спокій панували навкруги.
Не диміли сторожові вогні в засульських дібровах. Та й самих дібров уже не було. Не здіймалася курява на дорогах. Лише ген-ген, біля самого обрію, сріблом віддавали широкі присульські заплави.
І ніде жодного половця.
КІНЕЦЬ
