З історії рідного краю

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл. Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою, пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й не зчуєшся, як опинишся на самому дні…

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку…

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п’яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж до потойбічного світу. Бо зі стіни тієї печери, де вона щойно довбала глину, зненацька почувся скрегіт криці, кінське іржання та інші затяті звуки.

— Немов чорти у пеклі чубляться,— злякано докінчила баба нинішньої тітки Горпини.

Воронівські господині зойкнули, хутко перехрестилися і подалися шукати глину до іншого яру.

А ще Ігор з прадідусевого альбому довідався, ніби влітку 1943 року на головну вулицю Воронівки зненацька вихопився гурт якихось чудернацьких людей.

На них було вбрання, дуже схоже на військове спорядження древніх часів. Прадідусь стверджував, що ті люди скидалися на кочівників-половців. На своє нещастя, кочівники вихопилися з яру в ту хвилину, коли вулицею поспішали на схід фашистські танки. Зчинилася страшенна стрілянина і воронівські мешканці кинулися до своїх схованок. А коли вибралися звідтіля, то від тих танків і чудернацьких людей не лишилося й сліду.

Відтоді усі розумні люди ходили дорогою, що пролягала осторонь від Чортового яру. А оскільки інших у Воронівці не водилося, то уже не один десяток років до яру не ступала нога дорослого.

І ось тепер на Чортів яр накинули оком Колько Горобчик та його непосидюща компанія. А приводом для цього став лист від їхнього доброго знайомого Костянтина Петровича…

О, Костянтин Петрович — ото людина! На нього ледь не молилися усі п’ятикласники Воронівської школи. Ще б пак — він здатен утнути таке, що іншому дорослому і в голову не стрельне.

Позаминулого літа, наприклад, він разом зі своєю хрещеницею Ганнусею приїхав у їхнє село на канікули. Всього лише на канікули, а закінчилося тим, що їхній третій клас майже місяць ходив перемазюканий вишневим варенням — вони варили його для далеких друзів, які про таке варення тільки мріяли. Минулого літа Костянтин Петрович з Ганнусею теж приїхали до Воронівки — і тоді четвертий клас знову зазнав таких пригод, що про них один письменник навіть книжку написав. Називається вона «Канікули у Воронівці».

І оце — знову лист від Костянтина Петровича. Спочатку він покартав хлопців, що ті мало пишуть йому про останні воронівські новини, а тоді повідомив, що й цього літа вони з Ганнусею збираються приїхатид о Воронівки. А наприкінці запропонував: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятися історією рідного краю? А то ж не знаємо навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який! »

Звісно, лист надійшов на адресу Колька Горобчика. Знав Костянтин Петрович, кому його надсилати! Бо вже наступного ранку Горобчик забув про свій новенький комп’ютері заходився складати списки тих, хто хотів би вивчати історію рідного краю. Себе він, звісно, записав до того списку першим. За ним записалися Ігор Мороз, Вітько Бубненко, Ванько Федоренко…Словом, ті, кому не сиділося вдома. Щоправда, Ванько Федоренко засумнівався, чи вийде щось із тієї затії.

— Та яка ж у нас історія? — дивувався він.— Он у Києві — отам історія! Або навіть у Стародавньому Римі. А в нас — що? Воронівка та й годі. Одразу видно, що, крім ворон, у нашому селі раніше нічого путнього й не водилося.

Колько Горобчик аж підстрибнув від обурення.

— Як то нічого не водилося? А оті чорти, про яких кричала баба тітки Горпини? А половці, що колись вихопилися з нашого ЧортовогоЯру?.. Мовчав би вже краще!

— Може, вони такі самі, які ті русалки,— не здавався Ванько.

— Які ще русалки?

— А оті, що ми їх минулого літа шукали,— встряв у суперечку Вітько Бубненко.— Разом зі шпигунами. Колько Горобчик хотів було сказати щось ущипливе, проте промовчав: за цей рік Вітько Бубна так зміцнів, що з ним навіть деякі старшокласники боялися зв’язуватись. До того ж Вітько разом з Ігорем

Морозом відвідував шкільну секцію з боротьби.

— А Городище? — раптом сказав Ігор Мороз. Цього разу заперечити ніхто не зміг. Бо коли у Воронівці й було щось загадкове, то це саме Городище. Розташоване воно на високому пагорбі по той бік Байлемового ставу. На його схилах приліпилося десятків зо два старезних хат. Було там також древнє, заросле дерезою, кладовище. Від села на Городище дорога піднімалася хоча й стрімко, проте на нього усе ж сяк-так можна було вибратися навіть возом. А от з іншого боку Городища, над неосяжними присульськими плавнями пагорб уривався так прямовисно, що в животі тенькало ще більше, ніж тоді, коли заглядати до Чортового Яру. Посеред Городища, наче якийсь загадковий знак, вросла у землю величезна гранітна брила. А ще довкола нього час від часу знаходили то наконечник стріли, то заіржавлений уламок меча…

Проте кому вони належали, хто тут бився і з ким — цього ніхто з воронівців не знав. Щоправда, колись історією Городища займався місцевий учитель Семен Пилипович Врадій. Але він уже давно помер, а його сім’я кудись переїхала.

— Треба ту сім’ю розшукати,— запропонував Ігор Мороз.— Може, хоч якісь папери у них залишилися.

— От-от,— згодився Колько Горобчик.— А поки що давайте подумаємо, де будемо збиратися.

— Звісно, де,— втрутився Вітько Бубна.— У школі, де ж іще!

— Краще в клубі,— запропонував Ванько Федоренко. Його батько працював там кіномеханіком.

— Пхе,— скривився Горобчик.— Це все нецікаво. Нам би знайти щось інше. Таке…Якесь історичне або й доісторичне місце. Печеру б якусь вирити, чи що.

— А навіщо її рити? — здивувався Вітько Бубна.— Он у Чортовому Яру ними хоч греблю гати!

— Це ти гарно придумав,— похвалив його Горобчик і подався додому. Там він заліз у інтернет і заходився розшукувати відомості про їхню Воронівку. Та оскільки нічого путнього знайти не вдалося, він подався до сільської бібліотеки, де, кажуть, зберігалося кілька старовинних книг з історії.

Ігор Мороз поліз на горище, щоб знайти початок прадідусевого альбому. Він же пообіцяв розшукати адресу сім’ї Семена Пилиповича Врадія.

Ванька Федоренка батьки під обидві руки повели до лікарні, щоб полікували йому зуба.

Тож Вітькові Бубніне лишилося нічого іншого, як взяти заступ і спуститися до Чортового Яру, аби підправити якусь із печер.