Під стінами Воїня

Півтори сотні вершників пролетіли римівськими вулицями так швидко, що дворові пси здійняли ґвалт уже тоді, коли тупіт розтанув у лісі.

Нетерплячий Олешко Попович спочатку вихопився далеко вперед, проте невдовзі Ілля Муровець наздогнав його.

— Пожалій хоча б свого коня,— невдоволено прогримкотів він.— Ти ж з нього, вважай, три ночі не злазив.

— Нічого, нам з ним не первина,— безтурботно відгукнувся Олешко і поплескав коня по крутій шиї.— Правда ж, Орлику?

Орлику відповідь дзвінко заіржав і знову вихопився наперед. Проте важкий Гнідко Муровця, що радше нагадував старого тура, знову повільно, але впевнено очолив перегони.

Біля першого лісового закрутуна них чекало зо два десятки вершників з Вишнівки — невеличкого селища, зачаєного серед майже неприступних боліт.

— Що, вдома не сидиться? — насмішкувато вигукнув Попович.— Чи комарі вигнали?

— Та з комарами ми якось дали б раду,— негайно відгукнувся старший над вишнівцями, опецькуватий Козьма Боровик.— Але ж сам відаєш, що наш князь загадав при небезпеці не відсиджуватися за тином, а йти на поміч сусідові.

Козьма був любитель побалакати, тож Муровець лише кивнув йому і погнав Гнідка далі.

Коли до Воїня лишалось, може, одне поприще, вони наздогнали ватагу лящівців.

— О,— зрадів старший над ними, кремезний, зарослий по самі вуха Михтодь Хижий.— Тепер ми точно відтягнемо на себе добрячу половину половців. І воїньці зможуть протриматися до підходу князя Мономаха.

— Протриматися, кажеш,— Муровець невдоволено поворушив вусом.— А що, коли за цей час інша орда налетить на мій Римів чи твою Лящівку?

Хижий важко зітхнув.

— Та в мене самого душа не на місці,— признався він.— Але що ми можемо вдіяти?

— Гадаю, щось таки та зможемо,— нетерпляче повів плечем Муровець.— Пропоную таке. Ти з михайлівцями їдь на поміч воїньцям…

— Е,— засумнівався Хижий.— Мої вже вивідали, що за закрутом на Воїнь зачаївся великий половецький гурт. Мабуть, чекає на нас.

— Тим краще. Значить, ти їдеш ніби на поміч Воїню, а перед тим закрутом зупинишся, начебто щось запідозрив і пошлеш уперед чоловік з десять на розвідку. А сам з рештою зійдеш з дороги і вдариш на тих полинців зі спини. А як боїшся, то не сходь з дороги і вдавай, ніби чекаєш на мене.

— Я — боюся? — побуряковів Хижий.— Ти ще мене погано знаєш!

— Оті добре,— кивнув головою Муровець.— Матиму змогу дізнатися краще.

І він перший звернув на ледь помітну лісову дорогу, що в’юнилася нагору, в обхід Воїня. За ним цугом подалася решта римівців.

Їхалося легко. Уночі випав гарний дощ, тож пісок був щільний і твердий. На ньому навіть поступу важкого Гнідка не було чутно.

За якесь поприще ліс порідшав і до римівців долинув невиразний гул. З кожною хвилиною він наростав.

Cпинилися край узлісся, порослого бересклетом. Муровець зіскочив з коня і напригинці рушив до краю стрімчака.

Перед ним відкрився безмежний степ з блакитною стрічкою Дніпра посередині. По обидва його боки хвилями ходили пишні очерети, а густі байраки переходили в такі ж густі діброви.

Так, тут половцям нічого не вартувало підкрастися й зненацька випірнути під самими воїньськими стінами. Що вони й зробили.

На просторому лузі між старицею Сули і Воїнем тирлувалося безліч метушливого люду. Проте, схоже, воїньське городище цікавило їх чи не найменше. Частина заплави була огороджена високими паколами, за якими застигло з десяток навантажених по вінця великих дніпровських вітрильників. Саме тут, у захищеній від половецьких набігів воїньській гавані, збиралися човни, що з товарами спускалися вниз по Тясмину та Сулі, аби потім піднятися вгору по Дніпру аж до Києва і, можливо, далі. Саме тут ставали на перепочинок київські купці перед далекою дорогою до Царграду.

Часом у гавані збиралися такі великі багатства, що половецькі ханки і просто степові розбишаки втрачали голову.

От і зараз до огорожі пливла чи не половина орди, що вигулькнула під Воїнем. Пливла голяком, поклавши на маленькі очеретяні плотики зброю та сакви на здобич. Передні вже розхитували палі, а дехто навіть прослизнув за огорожу і тепер прямував до вітрильників. А що кожен охороняло не більше одного-двох сторожів, то було зрозуміло, чим закінчиться цей напад.

На березі безладними купами громадилася полишена степовиками одежа.

Решта половців засипала стрілами ворота, не даючи воїньцям прийти на допомогу охоронцям вітрильників.

Так, тут усе було зрозуміло. Тож Муровець перевів погляд ліворуч.

Вивідники Хижого таки не помилилися. Один з половецьких гуртів скупчився край битого шляху, що вів на Лящівку та Римів. З іншого боку закруту, за якусь сотню кроків від нього, нерішуче переминалися на конях десять лящівських дружинників. Перекриваючи собою всю дорогу, вони так насторожено витягували шиї, що навіть Муровець повірив, ніби вони щось запідозрили.

За їхніми спинами решта лящівців з’їжджала з дороги і розчинялася в гущаві.

Тут теж усе було ясно. За кілька хвилин лящівці вдарять у спину засідці. І римівцям, аби не відставати від них, також треба було не баритися. Але куди краще вдарити?

Муровець перевів погляд праворуч.

Серед загальної метушні край вербової балки виділялося кілька степовиків у багатих половецьких халатах. Мабуть, то була ханська старшина. Час від часу то один, то інший прикладав долоні до рота і щось вигукував. Не інакше, віддавав накази своїм людям.

За спиною пишноодіжної старшини переминалася на конях сотня дебелих половців.

— Ого, скільки їх набігло! — почувся за спиною голос Поповича.— Не тисяча, а добрих півтори набереться!

— Потім порахуємо,— нетерпляче повів плечем Муровець.— Ти краще скажи, де нам зручніше вдарити?

— Звісно, де,— розважливо відказав Олешко, втішений тим, що сам Ілля Муровець цікавиться його думкою.— Битися одразу з усіма нам не під силу, а от відтягти на себе частину половців, як каже той Хижий, ми таки зможемо. Гадаю, що он з тієї відноги,— він кивнув праворуч,— дуже зручно засипати стрілами і тих половців, що пробираються до гавані, і тих, хто товпиться перед воїньськими ворітьми…

— Це ти гарно придумав,— похвалив його Муровець. А тоді рішуче, наче припиняючи всі суперечки, ляснув себе по коліну величезною долонею і вирішив: — Отже, так. Спершу ми наскочимо на он ту старшину. Тільки треба це зробити так несподівано, щоб вона не встигли прийти до тями.

В Олешкових очах спалахнув непідробний захват.

— А й справді! — вигукнув він.— Ви, дядьку Ільку, придумали ще краще! А коли так, тоді ми звернемо на оту дорогу і скотимося їм на голову, мов камінь…

— Дорога, кажеш? — засумнівався Муровець.— Ні, вона не підійде. Полинці нас на ній одразу вгледять. А от, коли пробратися поза он тими берестками та бузиною,— нас ніхто й не помітить.

І спустимося ми якраз за спинами тої засідки, що виглядає нас від Лящівки. А ти, тільки-но завважиш, що старшина їхня готова дременути, негайно бери з півсотні хлопціві лети туди, де оті голяки залишили свої бебехи. Стань біля них і зроби все, аби вони з води вже не вибралися, зрозумів?

— Оце буде весело! — зрадів Попович.

Тим часом дехто з половецької старшини вже вдоволено потирав руки. Ще трохи — і їхні люди проберуться за огорожу і полізуть на лодії. І тоді все буде їхнє — меди, збіжжя, хутра, полотна, зброя…Старшина так захопилася спогляданням гавані, що не одразу звернула увагу на тупіт, який долинув з-загустих бересклетових заростей. Недуже схвилювалися вони й тоді, коли із заростей вихопилася ватага вершників.

— Мабуть, Андакові люди подумали, що ми вже захопили уруські човни зі скарбом,— криво осміхнувся сивоголовий половець.— От і прискакали…

— Та хто йому дозволив кидати засідку? — обурився його сусіда.— Це ж нечувано!

Проте його зацькали, бо Андак був сином хана Курнича, чиїм улусом вони щойно дісталися до присульських плавнів.

Половецька старшина спохопилася лише тоді, коли вершники опинилися на відстані якоїсь сотні кроків. Попереду на могутньому огиреві важкувато наближався справжній велет. Нараз він вихопив важенну шипасту довбню і крутонув нею над головою.

Слідом, краючи повітря довгими мечами, щільним гуртом летіли уруські дружинники. І, здається, кінця-краю їм не буде.

— Та це ж Муровець! — злякано вигукнув один з половців.

Так, це був саме він — могутній ватажок нездоланної римівської застави. Скільки разів найхитріші половецькі орди намагалися обійти Римів — і не вдавалося. Скільки разів пробували вони прорватися силою — і не виходило. Римівці якимось дивом завважували їхню появу ще за багато поприщ від Сули. А що вже билися! В половецькому степу про римівців говорили як про шайтанів, що перевдяглися в обладунки русичів.

І наймогутнішим з-поміж тих шайтанів був Муровець. Він один без роздумів міг кинутися чи не на сотню озброєних ординців. І ті нічого не могли з ним удіяти, бо ж посвист його довбні навіював жах навіть на найхоробріших, а товстелезний щит Муровця не могли взяти ні стріли, ні ножі. Зайти йому за спину теж не вдавалося, бо слідом за Муровцем невідступно снували найдужчі римівці.

— Зупиніть його! — настрашеним голосом вигукнув до охорони один зі старшини.

Охоронці, вихопивши криві шаблі, кинулися навперейми Муровцеві.

Проте, схоже, охоронці були нецікаві римівському велетові. З такими впораються й ті, хто їхав за ним. Муровця ж понад усе цікавила половецька старшина, яка досі, здається, так нічого й не збагнула.

Тож Муровець відмахнувся довбнею від одного з нападників, а іншого турнув щитом з такою силою, що той вилетів із сідла. Третього разом з конем збив на землю Гнідко.

Старшина прийшла до тями лише тоді, коли Муровець опинився всього за якихось два десятки кроків від неї. Той, хто віддавав наказ охороні, зненацька вереснув тонким голосом і рвонув за поводи з такою силою, що кінь звівся дибки. За тим розвернувся на місці — і за мить щез в прибережних верболозах. Заним так само блискавично розвернулася решта. А тоді…

Іллю Муровця надзвичайно дивувала здатність половців щезати зненацька. От і зараз їх було стільки, наче жаб у болоті, а тепер — жодного. Тільки сухо тріщали очерети впереміш з передсмертними зойками тих, хто не зміг ухилитися від блискавичного руського меча.

Нараз з-за верб вилетіла ватага лящівців на чолі з Хижим. Він був без шапки, на плечі густо запеклася кров — чи то його, чи половецька.

Хижий порівнявся з Муровцем і обпік його шаленим поглядом.

— Римівці, чом стоїте? — хрипко видихнув він.— Гайда за ними!

Муровець лютоглянув услід втікачам. З якою радістю він гнав би їх аж до Дніпрових порогів, де стоїть стійбище головного половецького хана, чи до самого моря, в якому нічого, крім солоної води, немає.

Проте був наказ князя Володимира ні в якому разі у половецький степ збройно не вихоплюватися…

— Отямся, Михтодю,— не стільки йому, скільки собі відказав Муровець.— Невже забув, що в заручниках у них Мономахів син — княжич Святослав? І варто нам збройно вихопитися за Сулу — як з нього першого знімуть голову. Ти цього хочеш?

— Та я що…— охолонув Хижий.— Я ж просто так. Спересердя він сплюнув собі під ноги і повернув коня до воїньских мурів, під якими все ще нерішуче переминалося з півтисячі половців.

Ті вже встигли завважити, що їхня старшина кудись щезла, проте що саме спричинилося до її втечі — ще не втямили.

А от захисники Воїня виявилися кмітливішими. Нараз стулки важенних воріт широко розчинилися, з них вихопилася сотня вершниківі відчайдушно запрацювала мечами.

Ошелешені такою несподіванкою, половці майже не боронилися. Обминаючи Муровця з товариством, вони рвонули слідом за своєю старшиною.

Затріщали очерети, зачвакали в болотяній твані копита, і знову все стихло.

Тепер погляди всіх дружинників були звернені до широкого плеса, усіяного голими половцями. Уподовж берега гасав Попович з кількома десятками римівців. Вони галасували не своїми голосами, улюлюкали на половців, мов на зайців, і раз-по-раз, не цілячись, посилали стріли у тих, хто намагався вибратися на берег.

Завваживши, що натовп русичів збільшився у кілька разів, половці облишили думку дістатися до одежі. Нараз вони дружно, мов зграя шпаків, розвернулися від берега і наввимашки подалися до рятівних очеретів. Олешко кинувся їм напереріз, проте копита його коня одразу увійшли в грузьку землю. Олешко злетів з сідла, зопалу зробив кілька кроків і опинився по пояс у твані.

— Втечуть! — вибираючись на сухе, у розпачі простогнав він.

— Ну, допустімо, втечуть далеко не всі,— заспокоїв його один з воїньських дружинників, на мить опинившись поруч з Поповичем.— Там болото таке, що й наші не завжди можуть вибратись. Тут хіба що плоскодонки допоможуть.

А захисники Воїня тимчасом уже виводили на воду свої легкі рухливі човенці. Шалено працюючи веслами, вони подалися услід втікачам, що вже ховалися в таких рятівних, як їм здавалося, очеретах.

Та за якусь хвилю звідтіля почали лунати розпачливі зойки і крики про допомогу.

І вона надійшла. Веслярі один за одним з розгону врізалися в очерети. А невдовзі звідтіля почало долітати насмішкувате:

— Рукою, рукою хапайся, йолопе!

— Та не бійся, не вб’ю я тебе!

— Тримайся, я зараз…

За деякий час веслярі почали повертатися з комишів. Поверталися не самі. Майже на кожному човні сиділи скулені, на смерть перелякані нападники.

— Оце стільки лишилося від тої півтисячі? — радісно здивувався хтось із римівців.— А інші що — потопилися в очеретах?

— Та не всі,— відказав один з веслярів, забрьоханий, як і половці, з голови до ніг.— Хто одразу звернув ліворуч, той може вибратися на сухе.

— Навряд,— засумнівався хтось із воїньців.— Там на них Хижий пильнує…

Врятованих половців виявилося майже сотня.

— Якщо ти, Ільку, не проти,— сказав старший над воїньською заставою, опецькуватий, схожий на корч Оцупок,— то ми їх пошлемо в дарунок нашому князеві Мономаху. Він, чував, переяславські мури збирається зміцнювати, то ж кількасот половецьких рук не будуть зайві.

— Як так, то й так,— відмахнувся Муровець.— Гей, Олешку, збирай людей, час вертатися додому! Проте Олешко не відгукнувся. Після тривалих пошуків його знайшли під вербами край лугу. Попович спав, припавши щокою до коріння. Над ним стояв, схиливши межи передніх ніг голову, його кінь.

Він теж спав. З його губи звисав жмут недожованої трави.