В половецькому полоні

Недобиті половці мчали кілька годин. І все озиралися назад. Нарешті сповільнили свій біг — погоні не було.

Вітько, міцно прив’язаний до сідла, їхав у самій гущі степовицької орди. Поруч галопував половець, котрий захопив Вітька.

Він почувався гордим і щасливим. Ще б пак — полонили одного-єдиного русича — і то його, Смокви, робота! Дарма, що цей полонений майже дитина.

— Ти єсть мій раб, а я — твій пан Смоква,— каліченою мовоюв товкмачував він Вітькові, коли половці на якусь часинку зупинилися у видолинку, щоб спочити і напоїти коней.— Що захочу, те з тобою й зроблю, зрозумів? Продам ханові. Будеш кумис мені робити. З живого шкуру здеру…Чуєш? Спробуй тільки ще раз крутнутися!

І Смоква зареготав. Втім, не хмурилися обличчя і в інших половців. Що далі від Сули, то жвавіше вони перегукувалися, а згодом хтось затяг протяжну половецьку пісню.

Схоже, поразка біля Портяної половців не дуже засмутила. Мабуть, мав рацію дід Овсій, що ця орда лише вивідувала, що й до чого. А десь неподалік, можливо, готуються до нападу інші орди.

— Швидше, швидше! — хрипким голосом покрикував Смоква і періщив нагаєм то Вітька, то Вітькового жеребчика. Вітькові діставалося частіше, видно, половець коней любив більше, ніж людей.

Вечоріло, коли орда зупинилася на ночівлю. Для цього вона обрала невелику діброву у видолинку межи трьох похилих горбів. Запалали багаття, гостро запахло смажениною. На пагорбах забовваніли постаті половецької сторожі.

Смоква на хвильку відлучився. Повернувся зі жмутом лопухів. Загорнув у них шмат м’яса і застромив між жарин. Те саме зробили й інші половці. Час до часу вони кидали на Вітька такі байдужі погляди, мовби це була не людина, а щось таке, про що й говорити не варто.

Вітько сидів неподалік багаття зі спутаними ногами. До пут була прив’язана і його ліва рука. Вузький ремінець боляче впивався в тіло, проте Вітько змушував себе терпіти.

Хвилину тому він попрохав половця, щоб той трохи ослабив зашморг. Але у відповідь отримав нагаєм по спині.

Хотілося їсти. Та ще більше хотілося пити. Вітько мовчки спостерігав, як пожадливо давилися степняки гарячим м’ясом, запиваючи його білою рідиною зі шкіряних міхів.

Один з половців жбурнув у його бік кістку з залишками м’яса. Вітько потягся до неї, проте інший ніби випадково наступив на кістку чоботом. Половці зареготали.

Ще один половець простяг бранцеві дерев’яну чашу з білою рідиною. Вітько вже доторкнувся до неї пальцями, але половець у ту ж мить підніс її до свого рота і, прицмокуючи, випив усе до краплини.

Навколо багаття покотилися з реготу.

Вже сутеніло, коли до вогнища під’їхав старий половець. Він щось коротко наказав Смокві, і той схопився на рівні. Наче мішок, перекинув він бранця через коня, усівся сам і поволеньки рушив услід за старим.

Зупинилися вони біля просторого намету. Неподалік од нього напівлежав на кошмі молодий половець з ситим рожевим обличчям.

Смоква зіскочив з коня і вклонився йому майже до землі.

Рожевощокий половець мовив до Смокви кілька слів. Той приклав руку до серця. Тоді рожевощокий видобув зі складок одежі гаптований гаманець, витрусив з нього кілька монет і кинув їх Смокві. Той спритно упіймав їх у повітрі і, низько кланяючись, відійшов у темряву.

Рожевощокий молодик, вочевидь, був у цій орді за головного. До нього зверталися лише з поклонами. Він же у відповідь ліниво кивав головою. Та й то, коли вважав за потрібне.

Про Вітька рожевощокий наче забув. Лише трохи згодом коротко затримав на ньому свій погляд, щось прохарамаркав — і в ту ж мить дужий поштовх у спину звалив хлопця на землю.

— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, не любить, коли на нього витріщають очі,— почув Вітько за собою.

Світлий Андак ствердно хитнув головою і заходився цмулити зі срібної чаші білу рідину.

Звечоріло. До багаття звідусюди насувався туман. На небо висипали перші зорі. Інколи з-за горбів у долину проривався холодний вітер і Вітько мерзлякувато щулився. Від спраги вуста йому пошерхли і стали жорсткі, як терпуг.

А рожевощокий усе цмулив зі своєї чаші. Нарешті відставив чашу і її підхопив засмаглий до чорноти половець високого зросту. Рожевощокий витер рукавом масні вуста і звернув погляд на Вітька. Щось запитав.

— Світлий Андак, син славетного хана Курнича, хоче знати, чи велика зараз дружина в Римові? — почувся пронизливий голос засмаглого половця. Вітько мовчав.

— Ну? — схилився над ним перекладач.— Чому не відповідаєш?

— Ви ж самі все бачили,— відказав Вітько. Світлий Андак невдоволено насупив брови і тлумач щосили уперіщив хлопця нагаєм. З Вітькових грудей вихопився стогін.

— Світлому Андакові треба відповідати ввічливо і швидко…

Нараз обличчя у світлого Андака проясніло. Він щось сказав перекладачеві і зареготав.

— Це брудне цуценя гадає,— вів перекладач,— нібито Ілля Муровець нас розбив. То підла брехня. Мине про перемогу думали. Нам потрібно було лише дізнатися, які сили у переяславського князя. І де вони. Чи не в лісах навколо Римова? Ну, чому мовчиш?

Світлий Андак мигнув бровою— і нагай знову обвився навколо Вітька.

— Ой! Не знаю…— відповів Вітько.

— Ти не знаєш? — здивувався перекладач.— Ти, цікавий до всього хлопчисько,— і не знаєш? Неправда, діти все знають.

І знову свиснув нагай. Вітько схопився за щоку і зціпив зуби. Що він мав сказати? Що в Іллі Муровця лише півтораста дружинників, а то все парубки й дядьки з косами і довбнями? І що ніяких княжих військ навколо Римова немає?.. Тоді цей Андак покличе інших ординців — і половці сьогодні ж купно наваляться на Римів, підуть далі на Переяслав, а, можливо, навіть на Київ…

А винний у цьому буде він, Вітько Бубненко…

— Що, знову заціпило? — погрозливо запитав тлумач.— Може, припекти язика?

Один з половців вихопив з вогнища тліючу головешку. Вітько втупився у неї нажаханим поглядом.

— Я…я й справді нічого не знаю…— вичавив він із себе.— Я…я лише нещодавно там з’явився.

— Он як,— недобре посміхнувся перекладач.— І звідкіля ж ти з’явився?

Нараз у гурті половців стався якийсь рух. Наперед протиснувся літній воїн і втупився у бранця. Це був той самий половець, що гнався за Вітьком до самісінької печери, а потім з переляканим вереском дременув від ліхтарика.

— Здається, цей бранець виліз із Змієвої нори,— сказав половець. Ще раз пильно оглянув Вітька і підтвердив: — Так, це він і є.

Половці як один відсахнулися від полоненого. На тлумача ні з того ні з сього напала гикавка. Світлий Андак схопився на ноги так хутко, ніби випадково присів на бджолу і вона щойно його вжалила.

— Ти — від Змія?! — вражено вигукнув він.— З нори?!

Вітько мимоволі кивнув головою. О, та цеж чудово! Коли навіть хоробрий Олешко на початку тримався осторонь від нього, а ось цей половець репетував, мов навіжений,— то, мабуть, і інші половці бояться того Змія не менше.

— Так,— сказав Вітько.— Я його… невільник. Змій мене на розвідку послав.

— Навіщо?

— Ну, щоб це… дізнатися, де більше людей. За однією людиною йому ганятися ліньки.

Половці перелякано закрутили головами. Мабуть, хотіли переконатися, чи, бува, не підкрадається оце до них страшна потороча.

— І де ж той Змій зараз?..

— Він… Олешко Попович його полонив, от що! Правда, правда,— зацокотів Вітько, помітивши, як недовірливо глипнув на нього Андак.— Змій саме виставив голову з нори. А Олешко до нього підкрався і накинув зашморг йому на шию.

— То чого ж тоді твій Олешко не випустив Змія на нас? — запитав перекладач, не чекаючи, поки цим зацікавиться світлий син половецького хана Курнича.

— А навіщо? Я тільки чув, як Ілля Муровець казав Олешкові, що вони з вами і без Змія упораються. А Змія вони приховали на той випадок, коли їм доведеться непереливки.

— І де зараз той Змій?

— Та…у норі. Він же припнутий. Йому їсти возять. По три воли щодня,— брехав Вітько далі.

— Гм-мм…Три воли…— це вже сказав Андак, що перейшов на зрозумілу Вітькові мову.— Розв’яжіть його! — звелів він воїнам.— І дайте йому кумису.

Вітько жадібно припав до чаші з білою рідиною. Холодний, ледь кислуватий кумис виявився таким цілющим, що і втому, і спрагу наче язиком злизало. Навіть біль від ударів — і той почав стихати.

— А тепер розказуй про Змія,— зажадав світлий Андак.— Який він — дуже великий? Вітько ствердно кивнув головою.

— Завбільшки з коня? — не вгавав Андак.

Вітько відповів не одразу. А який же той Змій насправді? Тоді пригадав, як весело брехав Олешко про Змія і сказав:

— Набагато більший. У довжину він — як оте дерево заввишки.

Половці дружно втупилися в дерево, ніби вперше його побачили.

— А завтовшки він буде, як сім жеребців,— вигадував далі Вітько.— І око в нього блищить, як сонце. Коли зблизька гляне на когось — той спалахує, як метелик…

Тлумача затіпало. Мабуть, уявив себе метеликом.

— А скільки треба воїнів, щоб твого Змія побороти? — запитав Андак.— Десять? Двадцять?

Вітько вдав, ніби напружено розмірковує.

— О, ні, мабуть, більше,— сказав він.— Коли розлютується, то більше. Набагато більше.

— А який він зараз? Розлючений?

— Ще й який! Йому ж те…сьогодні снідати не дали. Андак надовго замовк. Сьорбав з чаші і задумливо дивився на вогнище. Врешті-решт наказав воїнам пильно стежити за полоненим, а сам рушив до намету.