Навколо вогнища

Та коли чесно, то Вітько неабияк образився на Лидька. Теж мені, знайшов від кого критися! А він же, Вітько, нічого й ні від кого не приховує. Розповів, звідкіля з’явився. Навіть прийоми боротьби, які знав, показав.

Проте образа швидко минулася, бо незабаром у Римові стало навдивовижу гамірно. Майже у кожному дворищі палало багаття, і довкола нього сиділо по кілька озброєних чоловіків. То були ратники з довколишніх сіл.

Яскраво палало таке багаття і в дворі тітки Миланки. Гості саме всідалися до вечері. Розпашіла тітка Миланка з донькою заклопотано метушилися навколо них.

Та ледве Вітько з’явився на подвір’ї, як тітка Миланка, забула про гостей і кинулася до нього.

— Де тебе носило? — запитала вона.— Інші хлопці вже давно повернулися, а ти…

— Я з дідом Овсієм плавав на болоті,— відказав Вітько.

Тітка Миланка завмерла.

— І дідько болотяний тебе…Ой, що це я!

Вона приклала обидві долоні до вуст. Здається, навіть тітка Миланка не наважувалася згадувати болотяного духа.

— Все гаразд,— заспокоїв її Вітько.— Лидько сказав, що тепер мені нічого не загрожує.

— Ой, синку…— тільки й змогла відповісти на те тітка Миланка. Вона похапцем поцілувала Вітька в тім’я і знову поспішила до вогнища, бо голодні гості вже почали ремствувати.

Вітько не відставав від тітки, бо ж згадав, що сьогодні з самого рання не мав і ріски в роті.

Проте по дорозі його перехопила Росанка.

— Повечеряємо, Мирку, в хаті,— сказала вона. Росанка підкладала Вітькові найсмачніші шматки.

Сама вона майже нічого не їла.

— А той…Попович не заходив, бува? — запитала вона таким байдужим голосом, ніби йшлося про якусь другорядну річ.

— Заходив,— відказав Вітько, наминаючи куряче стегенце.— Питав про тебе.

— І що?

— А нічого. Поїхав за Сулу. Такий смутний поїхав…По Росанчиному обличчю промайнула тінь. Проте дівчина тут же задерикувато стріпнула русявою косою.

— Нехай посумує. Це йому не зашкодить…— Вона озирнулася і пошепки спитала:— Кажуть, тебе возили на болото?

Упрохувати Вітька не довелося. Росанка слухала і час від часу злякано зойкала.

— Ой, Мирку…Я б на твоєму місці одразу померла, якби побачила оте око…І водяний бугай ревів? Яке жахіття!

— Ага, ще й як ревів! А дід Овсій почав щось кричати йому про груші на вербі.

Росанка полохливо озирнулася на двері.

— То, мабуть, заклинання якесь,— пошепки сказала вона.— О, цей наш дід Овсій…Хочеш, розкажу про нього?

Виявляється, дід Овсій доводився Росанці далеким родичем. Колись був він дружинником у переяславського князя, а сім’я його мешкала тут, у Римові. Дві доньки були в нього. А ще з ними жив молодший дідів брат.

— Такий гарний, люди казали, був той братик,— розповідала Росанка.— І не по літах дужий.

Та одного разу під Римовим з’явилася велика половецька орда. Половина її намагалася прорватися до селища перешийком між болотами, а інша тихцем переправилася через плавній увірвалася в Римів, коли там були лише жінки, старі та діти. Мало хто з них тоді врятувався. З дідової сім’ї живим зостався лише молодший брат. Та й то важко було його назвати живим, бо по ньому пройшовся копитами не один половецький кінь.

— Що вже не робив дідо, аби вилікувати його,— вела Росанка далі.— І вилікував таки. Та краще б він цього не робив, бо люди аж жахалися, угледівши того брата. І не дивно — зламані кістки почали рости, куди їм заманеться…

Потім дідів брат кудись щез. А сам дід Овсій покинув свою дружинницьку службу і перебрався до Римова назавжди. Ходив і далі з князем у походи, проте щоразу повертався до батьківської хати. І як повернеться — одразу до болота. Кожен протічок знав. Із заплющеними очима міг вибратися звідти. Отоді, мабуть, і спізнався дід Овсій з дідьком болотяним.

— А тепер дідо вже й Бровка до плавнів привчає,— зітхнула Росанка.

— Якого Бровка? — запитав Вітько.— Нашого?

— А ти й не помітив? Бровко лише годується біля нас. А ледь що — до діда біжить. І слухається лише його. Тільки ж ти, Мирку, про це нікому…— прошепотіла Росанка наостанок і подалася надвір, бо мати вже кілька разів кликала її.

Дід Овсій з’явився, коли гості закінчували вечеряти. Поруч з дідом височів Ілля Муровець.

— Може, сестро, і нас погодуєш? — запитав Муровець.

— Та вже ж погодую, коли прийшли,— відказала тітка Миланка.— Ще трохи залишилося.

Того «трохи» вистачило б на кількох Муровців. Зголоднілий велет лише відпирхувався.

— Балуєш ти нас, сестро…Е-е, а дідові чом кращі шматки підсовуєш?

— Бо є за що,— невизначено відказала тітка Миланка.