Ведмідь, що вміє розмовляти

Увечері дід Овсій довго зітхав і скаржився на здоров’я.

— А найгірше, Мирку, те, що уночі кепсько став бачити,— зітхав він.— Справжня тобі куряча сліпота напосілася. Стовбура угледю лише тоді, коли втелющуся в нього лобом.

Дід змовк. Мабуть, уявляв, як це в нього виходить.

— То чи не зміг би ти замість мене посторожувати усадку, га, Мирку? — попрохав він.— Власне, робити там нічого. Лише дивитися, хто в сад залізе, і всі клопоти. А я вже з тим зайдою вранці сам побалакаю…Ну то як, згода?

— Та я…— затявся Вітько.— Я б з радістю. Але що скажуть тіт…мати і Росанка? Вони ж, мабуть, не випустять мене з хати.

— То вже моя турбота, хлопче,— заспокоїв його дід Овсій.

Отож пізно ввечері Вітько опинився на сіні біля повітки. Спочатку він намагався чергувати чесно: до болю в очах вдивлявся в темряву, прислухався до кожного шурхоту. А тих шурхотів було і було…Скреблися миші в сіні. Потім до стіжка підкотився темний клубок і сердито запирхав. Кілька разів з темряви у Вітьків бік поблискували чиїсь очі, і хлопець пошкодував, що поруч немає Бровка. Той ще звечора кудись завіявся за наказом діда Овсія. Згодом почало різати очі. Вітько й незчувся, як вони заплющилися самі по собі.

А вночі чи то наснилося, чи, може, він на мить прокинувся,— але йому здалося, ніби з того краю дідового городу щось промайнуло і розчинилося в темряві.

— Ну то як? — запитав уранці дід Овсій.— Ніхто не приходив?

— Ніби ніхто,— відказав Вітько і голосно позіхнув. Усім своїм виглядом він намагався показати, що ні на хвильку не склеплював повік і тому так втомився, так втомився!.. — Хіба що майже під ранок отам,— він показав на той край городу,— ніби якась тінь з’явилася. Постояла-постояла та й щезла. Така нагорблена й велика.

— Невже ведмідь? — здивувався дід Овсій.— Минулого літа я його відгонив кілька разів. А він, виходить, знову унадився.

Вітькові похололо у грудях і сонний настрій щез. Отакої! Йому ще ведмедя бракувало!

Дід Овсій обійшов довкола черешень.

— Ніби все гаразд,— задоволено зауважив він.— Жодного сліду. Спаси тебе Бог, Мирку! А за таку службу полізь та нарви собі ягід. І про мене не забудь. Потім вони сиділи поруч, ласували черешнями і змагалися, хто далі стрельне кісточкою. Закінчилося тим, що дід Овсій ненароком влучив кісточкою в білу кофтину тітки Миланки і та розігнала їх по домівках.

Наступної ночі дід знову випросив дозволу у тітки Миланки на Вітькове чергування. Тепер Вітько йшов на нього без особливого бажання. А що, коли ведмедеві ще раз заманеться навідатися до дідового дворища? Вітько загикнувся було щодо Бровка, але даремно — той знову кудись щез.

Проте першим з’явився не ведмідь. Не встиг Вітько вирити в сіні зручне кубельце, як з боку пустирища здійнялася чиясь тінь і почулося глухе гупання. Потому тінь звелася з землі і рушила у Вітьків бік.

У хлопця завмерло серце. Проте тінь промайнула за кілька кроків од нього, тоді сховалася за повіткою, в якій ремиґала корова, і тихенько тьохнула соловейком. А за якусь мить на порозі ніби вродилася Росанка.

— Чого розсвистівся? — пошепки запитала вона. Вітько перевів дух. Це, виявляється, був Олешко Попович!

— Ну чого ти така? — несміливо мовив Олешко.

— Яка? — задерикувато відповіла Росанка і рушила до воріт, де лежала товстелезна колода.

— А така. Я до тебе з усією душею, а ти…

— Що — я?

— Та…нічого,— відказав Олешко і зітхнув так, аж Вітькові стало шкода цього дужого і завжди веселого парубка. Ет, якби ж то здогадувалася Росанка, з ким вона оце усілася поруч на колоді і з кого так жорстоко кепкує! Через дев’ятсот років про Олешка Поповича в школах будуть вивчати і, може, дехто не одну двійку отримає через нього. А їй, бач, усе смішки!

Олешко тим часом почав розповідати Росанці про велике й чудове місто Переяслав, про те, які там гамірливі ринки, смачні страви і вродливі дівчата. І так вже розповідав Олешко, так вже розливався соловейком, що Вітькові аж засвербіло у п’ятах від бажання побувати у тому славному Переяславі, ще раз поглянути на переяславського князя Володимира Мономаха і скуштувати ласощів з далекого Цареграду.

— То чом же ти від тих переяславських дівчат утік до Римова? — ушпигнула Поповича Росанка.

— Не втік я,— розважливо відказав Олешко.— Служба в мене така. Та й які там дівчата! А ти… закохувалася у когось?

Росанка засміялася.

— То вже моя справа. А навіщо тобі про це знати?

— Та…я просто так…

А Вітькові чомусь пригадалася Наталя Задорожна з його класу. Теж…така ж язиката. І звідкіля в дівчат беруться такі злі язики? Ти до них…ну, від усього серця, а вони…

Росанка підвелася.

— Холодно вже,— сказала вона.— Та й уставати рано треба.

— Посидь ще трохи,— попрохав Олешко.

— Ні, пізно вже. Та й ти іди собі. Думай про своїх переяславських дівчат.

— Бач, яка ти…— зітхнув Олешко. Він звівся на ноги і поволі рушив у бік дідового дворища, за яким починалися нічийні чагарі.

— Та куди ж тебе понесло? — зупинила його Росанка.— Хочеш, аби дід Овсій знову ганявся за тобою через оті ягоди? Чи, може, ти їх і справді рвав?

— Та ти що! Хай вони скиснуть йому, оті черешні!

— То ось тобі хвіртка…

І знову навколо Вітька запала тиша. І знову підкотився до стіжка клубочок-їжачок. І знову защипало в очах…

Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, перестрибнула вона через дідів тин. Проте гупнула так, що по земній тверді ніби брижі пішли. Затим постать звелася на ноги і поволеньки, сторожко зупиняючись на кожному кроці, рушила до дідових черешень.

«Ведмідь»,— промайнула у Вітьковій голові сполохана думка.— А що, коли йому не вистачить ягід?»

Вітько боявся поворухнутися. Боявся навіть зітхнути на повні груди — усі ж бо знають, який у ведмедів чудовий слух. Ет, і навіщо він згодився сторожувати?

А ведмідь почувався у дідовому садку господарем. Він повагом походжав між черешнями, підводився навшпиньки, нагинав одну гілку за іншою…

— Смакота! — раптом сказав ведмідь.

І від того голосу всі страхи миттю покинули Вітька. Та це ж ніякий не ведмідь, це Ілля Муровець!

Вітько звівся на лікоть і стежив, як ходить під черешнями Муровець, як важко підстрибує, намагаючись дістати гілку,— і чомусь йому стало шкода цього славетного велета. Ну, не зовсім шкода, а так, трохи…У кожної людини, мабуть, є свої слабини.

У Вітька вони теж були. І називалися його слабини київською помадкою. Зрідка ті цукерки, схожі на рожеві, блакитні, зеленуваті грибні шапки, привозили до їхньої Воронівки з райцентру. І Вітько ладен був тоді стояти під дверима крамниці хоч з ранку до вечора. Дарма, що мама казала, ніби цукерки шкідливі для зубів.

Та, виявляється, такі слабини є й у дорослих. Навіть у Іллі Муровця. І називаються ці його слабини черешнями.

Проте які ж то черешні знизу? Ніякого смаку порівняно з тими, що на вершечку. Треба обов’язково допомогти такій славетній людині!

Вітько зіслизнув з копички сіна. Тоді перебрався через перелаз у город діда Овсія, підійшов ззаду до Муровця і спитав:

— Що ж ви знизу рвете? Там же…

І тут сталося непередбачене. Ніким ще не подоланий велет раптом зойкнув, на мить пригнувся, мовби очікуючи удару, тоді стрибнув убік, мов наполоханий заєць. Хіба що на відміну від зайця, під його ногами гойднулася земля.

— Ну, Мирку, ну, харцизяко…— тихо проказав Муровець, тримаючись рукою за серце.— Ще жоден полинець мене так не лякав, як ти. Я гадав, що це дідо Овсій…Хіба ж так можна?

А Вітько не міг навіть слова вимовити. Його аж тіпало від сміху. Він лише попискував і тримався за живіт. Оце так Муровець, оце так непереможний!

— Ти — що? — запитав Муровець.

— Та ви…як ви стрибали…— ледве вичавив з себе Вітько.— Як заєць…

За якусь мить до Вітькового повискування додалося віддалене вертольотне гуркотіння. То сміявся Ілля Муровець.

— То я вам краще з верху нарву,— відсміявшись, сказав Вітько.

— Еге ж, нарви,— згодився Муровець.— Бо я вже боюся до того гілля й торкатися. Ледь що — одразу ламається.

І Вітько без жодного докору сумління подерся на вершечок черешні. Не збідніє дід Овсій від якоїсь жмені ягід! Щоправда, та жменя виявилася розміром з Вітькову пазуху.

А за якихось півгодини Ілля Муровець, зручно умостившись під копичкою сіна, кидав у рот черешеньку за черешенькою і радів як хлопчисько.

— Лепсько ми з тобою натягли носа дідові, еге ж? Це йому за всі його потиличники!

— То він що — і потиличники вам давав? — не йняв віри Вітько.— Вам, Іллі Муровцю?

— Ще й яких! Ох і лютий же був дід Овсій! Ледь що — одразу за кропиву. А коли я підріс — то за голоблю. А що вже окатий — наскрізь тебе бачить! Але я все одно його перехитрив,— приглушено загигикав Ілля Муровець і показав Вітькові чоботи, до яких були прив’язані дві добрячі в’язки хмизу.— Ніколи дідо не здогадається, що це був я. А Олешко? Бачив, як дідо його спіймав за ногу? Стрибав, мов той гусак!

І знов у нічну темряву полетіло тихе вертольотне гудіння.

Коли Ілля Муровець пішов з дворища, Вітько ще довго здригався від стамованого сміху. Так і заснув, здригаючись.

Прокинувся він від голосної розмови, що долинала з вулиці. Біля воріт стояв дід Овсій. Перед ним на вороному ваговозі височів Ілля Муровець.

— Ну то як, діду, сьогодні вночі ніхто вас не турбував? — цікавився Муровець.

— Та знову той песиголовець Олешко пробирався через обійстя,— поскаржився дід Овсій.— Хоча до черешень, слава Богу, не завертав. І все ж,— дід притишив голос,— хтось іще, Ільку, сюди приходив.

— І що, обірвав усі ягоди? — жахнувся Муровець.

— Та не розберу. Ніби обривав, а ніби й ні. Хіба що сліди якісь чудернацькі залишив. Але що за сліди — ніяк не рознюхаю.

— То нюхайте, діду, уважніше. І коли що — мерщій до мене. Я тому песиголовцю ноги повисмикую. Ич — діда ображати!

Ворухнув поводом і поїхав далі — величезний і насуплений. І ніхто не сказав би, що лише кілька годин тому він був геть інший.