Дорогу відрізано

З брами на своєму важковаговозі виїхав Ілля Муровець. Не повертаючи голови, зиркнув на хлопців. Побачив межи них діда Овсія і нахмурив і без того нахмурені брови.

— Я ж вас чекаю, діду,— докірливо прогудів він. Дід Овсій знітився.

— Та я тут забалакався трохи,— сказав він.— А що таке?

— Хочу прогулятися в одне місце. Взяв би і вас з собою, звісно, коли ви не проти. І Олешка. І…Мирка.

Хлопці заздрісними очима глянули на Вітька. Попович миттю осідлав свого коня. Тоді виніс з приземкуватої будівлі половецьке сідло і накинув його на волохатого, половецького ж таки, коника. Потому підкликав Вітька і звелів:

— Сідлай сам. Вчися.

Втім, сідлав Вітько недовго. Олешко стояв поруч і докірливо похитував головою. Врешті, відсторонив Вітька і заходився сідлати коника сам.

— Ось так треба,— пояснював він притому.— А тепер отак. Та стеж, аби він пузо не надимав. Бо видихне— і ти разом з сідлом опинишся в цього хитруна під животом. Ну, тепер усе. Рушаймо!

Ілля Муровець з дідом Овсієм чекали їх на мосту біля брами.

Вершники повагом їхали головною римівською вулицею. Олешко час від часу принюхувався.

— Перепічки печуть,— промовляв він і прицмокував язиком.— На смальці.

— Тобі лише перепічки в голові,— сердито дорікнув йому дід Овсій.

— Е-е, діду, краще б вони було отуто-о,— усміхнувся Олешко і поплескав себе по животі.

За римівськими воротами вони звернули до лісу і подалися дорогою, що в’юнилася до Сули. У верховітті стомлено позіхав вітерець. Від плавнів разу-раз долинало басовите ревіння водяного бугая.

Дід Овсій пильно вдивлявся під ноги — вивчав сліди. Нараз зупинився й сказав:

— Кабан лютував. Когось загнав на дерево.

Це було те дерево, на якому сидів удосвіта Вітько. Зненацька в Олешкових руках опинився лук. Свиснула стріла. Затим щось сіре й велике промайнуло серед гілок і щезло в гущавині.

— Шкода, що не вцілив,— сказав Олешко і закинув лука за спину.— Над дорогою залягла дика кішка рись,— пояснив він ошелешеному Вітькові.

— Дарма ти стріляв,— насупився дід Овсій.— Такого звіра треба бити або напевне, або не чіпати взагалі. Бо підбита рись здатна на все.

— Ет,— безтурботно відгукнувся Олешко і ворухнув повід.

Вітько отетеріло дивився на гілку, де засіла дика кішка рись. А йому ж удосвіта думалося, нібито це найбезпечніше місце в усьому лісі!

— Не затримуйтесь,— коротко кинув Муровець. На узліссі він зупинився. Не повертаючи голови, запитав:

— Гей, Жило, ти спиш?

У відповідь ледь помітно хитнулася одна з гілок височенного дуба і лискучий жолудь дзвінко стукнув Муровця по шоломі.

— Очі повибиваєш,— упівголоса застеріг велетень.— То як — усе гаразд?

— Та ніби так,— відказав з висоти невидимий Жила.— Тьху-тьху.

— А із нори Змієвої ніщо не витикалося?

— Тьху-тьху…

— То пильнуй далі.

Вони звернули у перешийок між болотами. Під кінськими ногами м’яко запружинила торф’яниста земля. Довгоногі лелеки невдоволено клекотіли на непроханих гостей і знехотя поступалися їм дорогою.

Біля Портяної Вітьків коник уперся. Він нізащо не згоджувався ступати на дві грубо обтесані колоди, що замість моста були перекинуті через річечку.

— Доведеться лізти у воду,— зробив висновок дід Овсій.— На те вона і Портяною зветься, аби перед нею знімати порти.

Проте, на жаль, скупатися Вітькові не вдалося. Ілля Муровець легенько ляснув коника по крупу, і той миттю опинився на протилежному боці.

Ще трохи — і їхнім очам відкрилося блакитне плесо Сули.

Зненацька на тому березі вигулькнуло з-за кущів троє. Один з них був у вбранні руського воїна, а двійко інших…

— Половці! — вихопилося у Вітька.

— Атож,— згодився дід Овсій.— Але не бійся, то наші половці. Горошинські.

— Як це? — не зрозумів Вітько.

— На наш бік колись перейшли. А живуть вони он там, у Горошині,— дід Овсій махнув рукою за Сулу і трохи ліворуч — туди, де на самісінькому обрії бовванів синій ліс.

Один з вершників, забачивши римівців, змахнув рукою — чи то вітально, чи заспокійливо.

— Все гаразд,— зауважив Олешко і теж змахнув їм рукою.— Атож, ті, що за мною гналися, тепер, мабуть, чкурнули за тридев’ять земель. Гадаю, надовго мене запам’ятають.

— Невідомо ще кого,— насмішкувато гмикнув Муровець.— Може, тебе, а може, Змія.

І першим звернув у той бік, де була Змієва нора. Неподалік від неї вершники зупинилися. Дід Овсій довго роздивлявся купу гранітних каменюк, що височіла над кущами.

Врешті посміхнувся у вуса й сказав:

— Але ж і попрацював ти, Олешку! З переляку, чи як?

Олешко смикнувся в сідлі, мовби на нього ливнули горщик окропу.

— Таке, діду, скажете! Кого б це я мав лякатися? Він зіскочив з коня і заходився підважувати горішню брилу. Брила не піддавалася.

— В землю вросла, чи що? — здивувався Олешко. Ілля Муровець кивнув головою.

— Колись і зі мною було щось подібне,— сказав він.— Еге ж, малим ще був і накинувся на мене лось. То я від нього, мов вивірка, рвонув по сосні. Ледве зняли мене звідтіля. А потім з десяток разів пробував вибратися на неї. І уявіть собі — жодного разу не вдалося.

— Допомогли б краще, аніж ото сміятися,— пирхав Олешко.

— Та вже бачу, що без мене не обійдеться.

Проте й могутньому Іллі Муровцю довелося добряче потрудитися, аж доки нору було розчищено від каміння.

— Нуж бо, показуй тепер, звідкіля ти вибрався у наш світ,— звернувся Муровець до Вітька.

Хлопець зачудовано втупився в нору. Дірка, через яку він перебрався сюди зі свого третього тисячоліття, кудись щезла. Хіба що в одному місці глина видавалася трохи темніша. І саме на ній лежав Вітьків заступ з розтрощеним держаком.

— Мабуть, я виліз звідсіля,— невпевнено сказав Вітько і показав на темну глину.— А оце ось мій заступ…

Дід Овсій підняв заступ, уважно його оглянув і кілька разів провів нігтем по лезу. Схвально прицмокнув язиком:

— Добрий копач.

— О, а це що?! — скрикнув Олешко.

За кілька кроків від заступа, під розлогим шипшиновим кущем, валявся Вітьків ліхтарик. Олешко нахилився і обережно, мов якусь дивовижу, взяв його до рук. Крутив навсібіч і ніяк не міг здогадатися, що воно таке.

— Натисни на оцю кнопку,— порадив Вітько. Олешко натиснув — і ліхтарик спалахнув яскравим, навіть при сонці, світлом. Олешко здригнувся з несподіванки і відкинув його далеко вбік.

— Що ти робиш? — зойкнув Вітько і кинувся до ліхтарика.— Ти ж його розіб’єш!

— Не чіпай! — вихопилося в Олешка.

Проте ліхтарик уже був у Вітькових руках. На щастя, він залишився цілий. Вітько вимкнув світло і старанно витер ліхтарик рукавом сорочки.

— Це його злякався той половець, що гнався за мною,— пояснив він.— Закричав так, що я ледь не оглух.

Олешко недовірливо розглядав чудернацьку річ. Знову взяв до рук, сказав:

— Ніби й нічого особливого…Як же воно так світить, га? Світлячків сюди напхали, чи що?

Дід Овсій тим часом припасував до заступа новий держак і заходився довбати глину в тому місці, де вона була темніша.

За кілька хвилин залізо скреготнуло об камінь. Потім ще раз. І ще.

Вітько відчув, як у нього захололо в грудях. Ходу назад не було.

Олешко Попович заліз рукою під шолом і почухав потилицю.

— Дивина,— сказав він.— Я ж у ту дірку сам лазив!

— Тепер вже не полізеш,— зауважив дід Овсій.

— Це чому ж? Ви самі казали, що Змій тричі визирає.

— Казав,— згодився дід.— Та як знати — може, це й був третій раз? А ти що скажеш, Мирку? — звернувся він до Вітька.

Вітько не відповідав. Очима, повними жаху, дивився він на щойно викопану яму. Невже йому більше не доведеться побачити своїх?