Невдала втеча
Спочатку біглося легко. По рівнині, затим під гору. Стрибок через рівчак, ще один стрибок… А тепер стало трохи важче — дорога круто подалася нагору. Вітько згадав, що до Змієвої нори дістатися не так вже й складно. Кілометрів зо три поміж болотами та лісом, за тим звернути в перешийок між плавнями. А там і до Сули рукою подати…
Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить, і Ванька Федоренка, якому, мабуть, вже підлікували зуба. А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця. І Олешка Поповича теж ніхто не бачив. Ото будуть заздрити!
Бо хіба ж вони знають, звідкіля Ілля Муровець родом? А він, Вітько Бубненко, знає. З Моровійська дядько Ілько родом. Отам, де півень співає одразу на три землі: на Переяславську, Київську і Чернігівську. Згодом батько Іллі Муровця перебрався до Римова, де зводив новий мур довкола Городища. Ілля Муровець йому допомагав, аж доки його забрав до себе на службу переяславський князь Володимир Мономах. У Іллі Муровця троє дітей: Ждана, Любава і Микулко. Микулці, як і Вітькові, виповнилося дванадцять. Позаминулого літа Володимир Мономах послав Іллю Муровця оберігати присульські землі від половецьких набігів. І за той час він тільки те й робив, що бився з ними. І постійно перемагав.
А от Олешко Попович, здається, не з Римова. Він з якогось іншого місця. Проте, мабуть, хоче залишитися у Римові. Бо кожному видно, що Олешко по вуха закохався у Росанку. Ет, а ще богатир!
Зненацька Вітько завмер на місці. Метрів за десять од нього дорогу переходив лось. Здоровецький рогатий звір скоса зиркнув на скам’янілого хлопця, мов на якусь комаху, і нечутно розтанув у верболозі, що збігав до болота.
Сталося це так несподівано, що Вітько навіть очима покліпав: чи це, бува, йому не привиділось. Проте на дорозі відбилися глибокі сліди, в яких уже почала проступати вода.
Тепер Вітько просувався набагато повільніше. І всілякі зайві думки вилетіли йому з голови. Він дослухався до кожного шурхоту. Бо хто ж його зна: а раптом лось або яка інша звірота перетне дорогу не перед ним чи за ним, а вийде просто на нього!
А ще за хвилину Вітько ладен уже був пожалкувати, що зважився на таку небезпечну мандрівку. Від невидимого за кущами болота долинув пронизливий поросячий вереск і тієї ж миті через дорогу перестрибнув великий кудлатий вовк. На його спині, наче живий комір, борсалося смугасте порося. А ще за хвилину на дорозі з’явився нагороїжений кабан з довжелезними, наче шаблюки, іклами. Зиркнув туди, глипну всюди — і кинувся прямісінько на Вітька. Не інакше, як вирішив, що саме Вітько розправився з його синочком.
Вітько й незчувся, як опинився на дереві. Там він осідлав розлогу гілляку і з жахом спостерігав, що витворяв унизу розлютований кабан. Спочатку той знавісніло топтав те місце, де щойно стояв Вітько. А тоді з такою силою шпортнув іклами дерево, на якому сидів утікач, що ледве спромігся витягти їх назад. Потому кабан улігся крайдороги і почав стежити за Вітьком. Мабуть, вирішив дочекатися, коли той знесиліє.
Скільки минуло часу, Вітько не пам’ятав. Та, на його щастя, першим не витримав кабан. Він підвівся, погрозливо рохнув на Вітькове дерево і потрюхикав униз, до болота, звідкіля доносилося вже мирне поросяче кувікання.
Тепер Вітько прокрадався украй обережно. Кулею перебігав від однієї гілки, що зависала низько над дорогою, до іншої. А там знову завмирав, прислухаючись до щонайменшого шурхоту. І двічі трохи не злітав на дерево — спочатку від їжака, що зашурхотів листям, а згодом від якоїсь сірої птахи, що випурхнула з-під його ніг.
Отак, від дерева до дерева, Вітько і дістався узлісся. Попереду уже почало світлішати у проміжку між гілляччям. Ще трохи — і перед його очима засиніла вузька смужечка Іржавиці. А там уже Портяна близько, а за нею й до Сули рукою дістати…
Зненацька одна за одною гойднулися гілки крайнього дерева на узліссі і по стовбуру ковзнув униз чоловік. Він був простоволосий і без кольчуги, проте на поясі у нього висів меч, а через плече — лук і сагайдак зі стрілами.
— А куди це ти, отроче, зібрався? — поцікавився чоловік. Здається, Вітько вже бачив його серед дружинників Іллі Муровця.— Е, та ти, часом, не Олешків бранець?
— Я…я купатися…— вичавив із себе Вітько.
— Ні, парубче, сюдою купатися не бігають,— посміхнувся воїн, хоча його насторожені очі пронизували хлопця наскрізь.— Коли хочеш знати, то сюдою або ходять на вивідку, або втікають до половця. То хто ж ти будеш насправді?
Від цих слів Вітькові наче снігу сипонули межи лопатками.
— Та я…ні…я ж не знав…— промимрив він.
— То тепера знатимеш. А зараз вертайся і хутенько біжи до тітки Миланки. Ну, чом стоїш?
Вітько перелякано озирнувся на ліс, з якого тільки-но вибрався.
— Та…там вовки,— прошепотів він.— І дикі кабани.
Воїн розреготався. Тоді тихенько присвиснув і з виярку вибрався інший воїн. Він теж, мабуть, почув останні Вітькові слова, бо усмішка розтягла йому рота майже до вух.
— Відвези цього богатиря до Римова,— звелів йому той, що зістрибнув з дерева.— І одразу ж назад. Одна нога тут, друга — там.
За кілька хвилин вершник з Вітьком були вже на узліссі, звідкіля виднілися римівські ворота. Вершник зсадив хлопця на землю і насмішкувато сказав:
— До тітки Миланки доїдеш на своїх двох.
Тітка Миланка не знаходила собі місця. У Росанки обличчя теж було заплакане.
— Братку, куди ж це ти щез? — напосілася вона на Вітька, щойно той увійшов у двір.— Хіба ж так можна?
Вітько відчув, як у нього спаленіли вуха.
— Я той… прогулятися трохи хотів. А на мене дикий кабан взяв та й накинувся. То я заліз на дерево і чекав, коли він піде.
— Чуєте, мамцю? — гукнула Росанка до матері, котра сиділа на лавиці і трималася за серце.— Його кабан злякав, а вам уже й зле стало.
Тітка Миланка лише рукою махнула. У неї не було сили навіть порадіти Вітьковому поверненню.
— А ми з Оленкою тебе, Мирку, стільки шукали,— продовжувала Росанка.— Всі ноги позбивали.
— З якою Оленкою?
— А з тою, що ганяє до череди корову Маньку. Вона Лидькова сестричка. Знаєш такого?
Вітько пригадав хлопця, що зустрів їх з Олешком, коли вони поверталися від Змієвої нори.
— Трохи знаю,— відказав він.
— Ви… Мирко часто з ним грався…— зітхнула Росанка.— А про тебе вже питали.
— Хто?
— Та з Городища. Ти ж уже не хлопчик,— Росанка пригладила Вітькові чуба.— Ти вже військової справи мусиш навчатися.