Хай завжди буде торт!
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Слухаю вас. Прийом.
— Синьйоре генерале, тут коїться щось неймовірне, як на тому світі! Прийом.
— Що ви знаєте про той світ? Чи ви вже там були? Може бути, подорожували з Данте, коли той спускався в пекло? Доповідайте про те, що бачите. Прийом.
— Синьйоре генерале, я не вірю своїм очам!
— А ви постарайтеся!
— Одно слово, синьйоре генерале, дітлахи поїдають загадковий предмет шматок за шматком! Я вже не чую навіть їхніх криків: у них по саме нікуди напхані роти.
— Ви хочете сказати, що космічний ворог роздає дітям солодощі?
— Синьйоре генерале, ворога ніде нема! Бачу самих дітей, а космічний предмет все зменшується: вони його просто знищують!
— Щось неймовірне!
— Я ж вам казав те саме, синьйоре генерале!
Вищенаведена розмова відбувалася біля шостої години того самого незабутнього вечора між пілотом:, котрий на вертольоті облітав торт на Монте Кукко, і командуванням операції «П. К.» (Прибулець із космосу), що, як ви вже знаєте, розташувалося у кабінеті директора школи. Безсилий стримати навалу тисяч дітей, Діомед наказав Дедалові піднятися в повітря, щоб хоч спостерігати за тим, що діється.
Генерали, полковники, начальники пожежних команд і поліцейські, слухаючи пілотове донесення, намагалися не дивитися один на одного, аби ніхто не прочитав у їхніх очах, що вони не знають, як бути.
Тієї миті в кімнату влетів засапаний поліцейський Мелетті, на прізвисько Хитромудрий Одіссей. Він щось забелькотів до присутніх, але ніхто його не второпав.
— Та що ви там лепечете? — гримнув генерал. Синьйор Мелетті поклав руку на серце, щоб воно не так калатало, і врешті-решт здобувся аж на двоє слів.
— Моя дружина… — сказав він, обмахуючися беретом.
— Що? Спалила вам печеню? Не пришила ґудзика до сорочки? Яке мені діло до вашої дружини зараз, у таку хвилину!
— Зачекайте трохи, я віддишуся… Моя дружина збожеволіла!
— То подзвоніть до психіатричної лікарні й дайте нам спокій!
— Синьйоре генерале, я вам кажу, — вона збожеволіла! Геть із глузду з’їхала! Бігає по дворах, збирає тисячі жінок… Вони хочуть іти на горб, щоб забрати своїх дітей… А ще…
— Ах, це ще не все?!
— Зараз я вам скажу найстрашніше, синьйоре генерале! Я чув, як вона дзвонила своїй сестрі в Трастевере, і своїй двоюрідній сестрі, яка живе в Монте Маріо, і своїй тітці, котра мешкає…
— Слухайте, Мелетті, чи не хочете ви переказати нам увесь телефонний довідник? Ближче до справи!
— Отже, вона роздзвонила майже но всьому Риму, що діти біжать на Монте Кукко. Тепер про це знає все місто! І звідусіль біжать до горба мами! Вони прибувають цілими батальйонами, синьйоре генерале! Полками і навіть дивізіями!
— Де ж ви були раніше? Чому не повідомили нас про це негайно?
— Синьйоре генерале, вона упорала все за дві хвилини! Моя дружина коли береться за щось, то стає просто суспільною небезпекою…
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Що там сталося? Прийом.
— Жінки, синьйоре генерале! Вони прорвали заслони! Беруть приступом горб з усіх боків! З’явилися несподівано, як фурії, що зірвалися з ланцюга. Мчать угору по горбу, мов гірські стрільці, й кличуть своїх дітей. Прийом.
— Цього слід було чекати, — зауважив хтось із присутніх у кімнаті. — Ворог зв’язав нам руки, і ми тепер нічого не можемо вдіяти. Вербуючи дітей, він знав, що робив. Зараз із ланцюга зірвалися матері. Діючи так, він без жодного пострілу поставить нас на коліна. Нам треба було розбомбити загадковий предмет відразу ж, коли він з’явився, — ось що нам треба було зробити!
— Ходімо побачимо, — сухо сказав генерал.
Усі рушили до виходу, наче тільки й чекали сигналу.
— А ви лишайтеся! — наказав генерал поліцейському Мелетті. — Вас арештовано! А то ви ніколи не збагнете, що не можна одружуватися із «суспільною небезпекою»!
— Та як же це? Хіба не я перший вдарив на сполох? До того ж, там нагорі двійко моїх дітей… Я маю право…
— Вас арештовано, та й годі. І дякуйте небу, що хоч ваша дочка жива й здорова, бо вона в лікарні.
Але Ріта тієї миті була не в лікарні, а на сьомому небі! Щаслива, вона гризла великий, завбільшки з канапу, шмат нуги. Лукреція, білявий хлопчик із рукою на перев’язі та інші її друзі з лікарні тільки вдячно поглядали на неї. Розмовляти їм було ніколи. Але погляди були досить красномовні. Ріта і її друзі трималися всі разом серед неймовірної метушні, дружно і спокійно поїдаючи стіни торта.
Коли хто знаходив якийсь новий сорт морозива чи цілий склад зацукрованих фруктів, то відразу кликав друзів до себе, махаючи рукою, бо ж ні на мить ніхто не переставав ласувати.
Аж ось надбігли матері, й почалося таке, що важко описати. Розпатлані, червоні з хвилювання, вони верещали і взагалі поводилися так, ніби мали врятувати своїх дітей від пожежі чи від землетрусу.
— Карлетто! Роберто! Пінуччо! Анджело! Андреа!
Лемент, шум, крики, а потім тільки — лясь! лясь! Це лунали перші запотиличники, якими матері нагороджували своїх знайдених синочків та доньок, вимащених від голови до ніг кремом.
Синьйора Чечілія, яка шукала Паоло, зненацька натрапила на Віту, схопила її в обійми й закричала:
— Донечко моя! Радосте моя! То ти не в лікарні?!
— Я була там, дивись, — відповіла Ріта, показуючи на нічну сорочку, всю в плямах від шоколаду та малинового сиропу.
— Добрий день, синьйоро, — сказала вихована Лукреція. — Хочете покуштувати торта?
— Їж, мамо! — припрошувала й Ріта. — Клянуся тобі, що він не отруєний! Чи я коли говорила тобі неправду?
Синьйора Чечілія, трохи повагавшись, понюхала шматок торта, що їй запропонували. Вона була хороша господиня і добре зналася на солодощах. Запах і зовнішній вигляд страви їй припали до вподоби, а скуштувавши, вона схвалила й смак:
— Ой, це ж просто чудо! Хто його зробив?
І синьйора Чечілія теж накинулася на торт. Це ж саме робили тепер тисячі інших матерів. Вони їли торт під оплески дітей, що вже давно, як звичайно, забули про потиличники.
— А Паоло? Де наш Паоло? — спитала раптом синьйора Чечілія.
Ось і Паоло.
На цьому бенкеті він, певно, був єдиним гостем, котрий нічого не їв.
Він давно вже наївся і тепер, щасливий, ходив по торту, допомагаючи професорові Дзеті.
— Мамо!
— Паоло, радосте моя!
— Познайомся, це професор, який зробив торт!
— Смачного вам, синьйоро!
— Чудовий торт, професоре, справді чудовий! Пречудесний! Вітаю вас!
Професор Дзета вже й сам став думати, що його торт все-таки вийшов на славу. Професор дивився на тисячі дітей та матерів, які радісно полуднували незвичайним тортом, і на очах йому виступили сльози.
Жоден найуспішніший дослід не приніс йому стільки щастя, стільки втіхи, як цей невдалий експеримент із атомним грибом. Напевно, й справді буває так, що іноді вчаться на помилках.
Поволі вечоріло. Уже один по одному вирушали назад, до міста, окремі гурти дітей та жінок. Майже всі несли з собою великі шматки торта; жінки подумали про чоловіків, діти — про бабусь і дідусів, про своїх собак та котів, навіть про канарок.
Тепер торт уже геть утратив свою початкову форму. Тут і там лишилися тільки окремі шматки: острівці шоколаду, гірки марципана, озерця лікеру…
— Беріть, беріть усе! — припрошував професор Дзета. — Забирайте з собою, не засмучуйте мене, прошу вас!
А в цей час на горб уже сходили солдати, пожежники та поліцейські.
Йдучи додому, жінки пригостили їх тортом, і зараз вони самі вже поспішали нагору — покуштувати «космічних» солодощів.
— Вперед, братці! — кричав професор Дзета. — Попереду торт! Його ще лишилося кілька центнерів. Вперед, синьйоре генерале! Прошу, сідайте до столу. Я вам все потім поясню, а зараз подумайте про вашу дружину та діточок!
Але ця порада була зайва: генералові дружина й діти були давно вже тут, на місці бою. Уявляєте, яка радісна була зустріч із чоловіком і батьком.
Одно слово, торта вистачило на всіх, крім професора Россі та професора Теренціо, які перебували в лікарні й лікувалися там від страху.
Чималий шмат припав і синьйорові Мелетті, коли синьйора Чечілія, Ріта й Паоло прийшли до школи, щоб визволити його.
Лишився шматок і для мене — тому що я прийшов останній, а ще тому, що мені треба було усіх розпитати, щоб згодом розповісти вам по порядку все, що трапилося того дня в Трулло.
А торта ще багато зосталося на горбі Монте Кукко. Торта вистачить на всіх, якщо одного чудового дня люди змовляться і почнуть замість атомних бомб робити прекрасні торти!
