Чарівний телефон
Не знаю, чи ви читали історію про дударя Гаммеліна, який своєю чарівною грою врятував місто від мишей. Городяни не схотіли заплатити Гаммелінові за роботу. Тоді він знову заграв на дуду, і всі діти, що жили у місті, пішли слідком за ним. Навіть ті, що були ще надто малі, щоб ходити, тихенько порачкували за дударем.
Щось подібне трапилося того дня в Римі. Телефонний дзвінок Лукреції виявився таким само чарівним, як Гаммелінова дуда. Коли не чарівнішим.
Справді, припустімо, що славетний дудар став би вигравати посеред площі Святого Петра в Римі. Хто б його почув? Хіба що кілька дітлахів, які пустують біля водограю чи біля обеліска. А може, і вони не почули б через шум автомобілів. Луді нелегко привернути до себе увагу в сучасному місті.
До того ж, дудар, щоб його почули усі діти в Римі, мав би обійти усе місто. Але ж це пекельна праця! Навіть якби він ходив по місту два дні підряд швидкою ходою, все одно він не зміг би зіграти свою пісеньку по всіх кварталах, по всіх передмістях і по ближчих селах, не встиг би дістатися до римських горбів, що тягнуться майже до самого моря. Дітям просто увірвався б терпець, і вони відіслали б дударя назад у країну казок, де нема телефону.
Телефон — оце чарівна дуда, необхідна для сучасного міста.
За якісь півгодини ланцюжок телефонних дзвінків розніс дивну звістку про величезний торт у всі кінці Рима: від Трастевере до Торпіньяттари, від Тестаччо до Сан-Джованні, від Паріолі до Квадраро.
— У Трулло приземлився космічний торт завбільшки як гора!
Той, хто дізнавався про це, мерщій набирав номер приятеля і негайно повідомляв йому новину, потім вихилявся у вікно й кричав товаришам, котрі гралися у дворі, а потім вибігав на вулицю і вирушав разом з усіма в Трулло — на трамваї, в автобусі, на велосипеді чи пішки. Можна було подумати в ту хвилину, що у Римі живуть самі діти. Вони гуртами виходили з під’їздів, не сперечаючись, віддавали м’яча поліцейському регулювальникові й бігли у тільки їм відомому напрямку. Хто поспішав із сніданком у руці, хто з портфелем. В одній школі вчителі раптом виявили, що їм нікого вчити: школярі як один посхоплювалися з місць і попрямували до дверей. І все з вини (чи, може, завдяки?) одного хлопчика з третього класу, який, коли йшов до вбиральні, визирнув у вікно і довідався про торт від сина бармена, що живе навпроти школи. Він поспішив розповісти новину всім зустрічним дітям.
— Куди ви? Верніться на свої місця! Хочете, щоб вас усіх покарали?
Вчителі кричали, але нічого не могли вдіяти: школи миттю спорожніли, наче несподівано скінчився навчальний рік. Твори так і лишилися недописані, теореми нерозв’язані, уроки з історії та географії невивчені.
— У Трулло! У Трулло!
Люди оберталися, їм було цікаво: куди це мчать цілі юрби дітей? Поліцейські спантеличено чухали собі потилицю. Матері виглядали з кожного вікна, з сотень, тисяч вікон і кликали своїх дітей, вигукуючи тисячі різних імен:
— Тоніно! П’єтро! Маріє! Оретто! Даріо! Альбертіно!
Та де там! Вони могли б перерахувати підряд усі ймення, що тільки є на світі, й нікотре з дітей навіть не озирнулося б, не те щоб озвалось.
Діти використовували все, що могло скоротити їм дорогу до Трулло. На одному самокаті, наприклад, вмостилися п’ятеро хлопчаків. Одні їхали на триколісних велосипедах, інші рвалися вперед на педальних автомобілях, а ще інші безшумно ковзали на роликових ковзанах.
— У Трулло! У Трулло!
Багато дівчаток бігли, стрибаючи через мотузочок, тому що їм здавалося, ніби так бігти швидше, а ще й тому, що без своєї скакалки вони не пішли б ні в Трулло, ні в яке інше місце на світі.
— Що сталося? Почалась революція? — спитав один крамар, вийшовши на поріг своєї крамниці. — Чи не зачинити магазин про всяк випадок?
Семеро хлопчиків із Кампо-деї-Фйорі позичили в одного ганчірника ручного візочка, щоб зручніше подорожувати: двоє по черзі тягли візочка, поки п’ятеро сиділи в ньому і кричали всім, хто хотів їх слухати:
— У Трулло! У Трулло!
Були навіть сміливці, що спустилися по Тібру човнами, від моста Мільвіо до Мальяни, пропливши майже через весь Рим, а звідти луками гайнули до Монте Кукко, на вершині якого лежав торт, освітлений призахідним сонцем, — здаля він скидався на суничний пудинг.
Чарівний телефонний дзвінок, як ви здогадалися вже, дійшов і до Трулло. Тож нема ніякого дива в тому, що перші до підніжжя Монте Кукко надбігли місцеві хлопчики й дівчатка.
Даремно поліцейські, пожежники, піхотинці та кавалеристи, солдати й офіцери силкувалися стримати їх.
— Ми хочемо торта! — кричали дітлахи.
Тим часом Ріта і Лукреція вивели з лікарні своїх товаришів. Тим, хто не міг ходити і лишався в палаті, вони пообіцяли вернутися з добрячим шматком торта.
Звісна річ, не обійшлося і без сліз.
— Принесіть і мені! — благав один хлопчик із ногою в гіпсі.
— А я побіжу туди й на одній нозі! — закричав інший.
— Молодець! — сказала йому Лукреція. — Так ти зламаєш собі ще й другу ногу. Не хвилюйся, ми не забудемо про тебе.
І Лукреція побігла — поли її червоного халатика розвівалися, і це робило дівчинку схожою на великого метелика. Поруч неї мчав білявий хлопчик із рукою на перев’язі й горлав що є сили:
— Як добре, що в мене переламана рука, а не нога! Яке щастя!
Один зеленяр, побачивши, як біжить кудись гурт хлопчиків і дівчаток у піжамах, халатиках, а то й просто в нічних сорочках, вигукнув:
— Даремно стараєтеся, карнавал давно минув! А ти куди? Вернись негайно, шибенику!
Останні його слова стосувалися сина, який не гаяв часу на думки про карнавал, а, дізнавшись, у чому справа, чкурнув слідком за дітьми з лікарні.
— Ой, пробі! — скрикнув професор Дзета, визираючи разом із Паоло з торта.
Тисяча, дві тисячі, певно, три тисячі дітей,. прорвавши заслон і змішавши . бойові порядки обложників, видиралися на горб. Зусібіч лунали веселі вигуки:
— Вперед!
— В атаку!
— Наші йдуть!
— Я загинув! — прошепотів професор Дзета, падаючи у знемозі на мигдальне печиво. — Тепер я вже не знищу торт!
— А я б’юся об заклад, — сказав Паоло, — що торт буде знищено!
— Що ти хочеш сказати?
— Розплющте очі, професоре! Як ви гадаєте, що зроблять діти з вашим тортом? Вони біжать сюди зовсім не для того, щоб виміряти його окружність а чи вирахувати площу основи. Мине якась година, і тут нагорі ви не купите навіть шоколадної скоринки за мільярд лір.
Професорове лице засяяло, мов електрична лампочка.
— А й правда! Вони з’їдять його! Від нього не залишиться й крихти! Ура! Вперед, діти! Мерщій сюди, тут вистачить на всіх! Смачненького усій компанії! Який же я був дурень, що не додумався до цього раніше!
— Ет, —. сказав Паоло, — іноді вчені теж роблять дурниці.
Перші ряди нападників були вже за кілька кроків од торта, і їм, звісна річ, не потрібні були професорові припрошування: в їхніх очах світився твердий намір незагайно знищити ворога і не лишити від нього жодної крихти. За якусь мить атака почалась одразу з усіх боків. Чималий гурт дітлахів увірвався прямо в тунель, який вирили Паоло з Рітою. Інші, обачніші, заходилися наминати зовнішню частину торта.
А Діомедів гучномовець гримів:
— Увага, діти! Не беріть дарунків од марсіян! Вони дадуть вам отруєних солодощів — не їжте їх!
Але хто з дітей став би слухати зараз Діомеда?
— Залиште й нам трохи! — кричали щойно прибулі, ті, хто ще тільки видряпувався на горб.
Незабаром торт став дірчастий, наче сир. Тунелі й переходи схрещувалися на кожному кроці. Професор Дзета, сяючи, метушився по тортові, допомагав найслабшим одламувати шоколад від підлоги та розбирати стіни з мигдального печива. Він показував дітям, де є найліпше морозиво, підіймав на руках найменшеньких, котрі не могли доп’ястися до стелі із збитих вершків.
— Ви марсіянин? — питали його діти.
— Так, саме так! Я марсіянин. їжте й пийте, ви гості Марса!
— Хай живе Марс! — вигукували діти, коли у них звільнявся рот від солодощів.