Знов одвідав я…

* * *

                        …Знов одвідав я
Той закуток землі, де я зволік
У вигнанні два роки непримітних.
Вже десять літ з тих пір пройшло — й чимало
Для мене одмінилося в житті,
І сам, підвладний спільному закону,
Перемінився я — та знову тут
Минувшина мене поймає владно,
І, видається, вчора ще блукав
В оцих я пущах.
                        Ось домок опальний,
Де бідна няня при мені жила.
Старої вже нема — вже за стіною
Не чую я її важкого кроку,
Ані її дозору кропіткого.
Ось горб лісистий, над яким частенько
Сидів я непорушний і дививсь
На озеро, замислюючись сумно
Про інші береги, про інші хвилі…
Між злотних нив і пасовиськ зелених
Воно синіє й стелеться просторо.
Через його недовідомі води
Пливе рибалка й тягне за човном
Убогий волок. В берегах розлогих
Розсіялися села — там за ними
Вітряк покривлений над силу крила
Ворочає при вітрі…
                        На розміжжі
Дідівських володінь, при місці тім,
Де в гору підіймається дорога,
Дощами зрита чисто, три сосни
Стоять — одна поодаль, інші двоє
Близенько в парі, — тут, коли я верхи
Переїздив при місячному світлі,
Знайомим шумом шерех їх вершин
Мене привітував. По тій дорозі
Тепер поїхав я, й перед собою
Побачив знову їх. Вони ті ж самі,
Той самий їх, знайомий вуху, шерех —
Та коло прикорнів їх постарілих
(Де все було раніш, як пустка, голе)
Тепер маленька пуща розрослась.
Зеленая сім'я; кущі товпляться
Під тінню їх, мов діти. А здаля
Стоїть один похмурий їх товариш.
Мов парубок старий; навкіл йому,
Як і раніше, пустка.
                     Здрастуй, плем’я
Мені незнане, молоде! Не я
Побачу твій могутній пізній розквіт.
Коли переростеш моїх знайомців
І голову стару заслониш їм
Од віч прохожого. Та хай мій внук
Почує ваш привітний шум, коли,
Вертаючися з дружньої розмови,
Думок веселих і приємних повен.
Він пройде мимо вас у пітьмі ночі
Та й ізгада про мене…

1835