Розмова Книгаря з Поетом
К н и г а р
Вам віршики одна забава,
Присісти тільки треба вам,
І миттю розголосить слава
Приємну звістку тут і там:
Поема, гомонять, готова,
Високий плід нових затій.
Отож дозвольте; жду я слова:
Самі ціну призначте їй.
І вірші друга муз і грацій
Обернем ми на гроші вмить,
Пучками справжніх асигнацій
Рукопис ваш зашелестить.
Чому так глибоко зітхнули,
Чи смію знать?
П о е т
Я про минуле,
Про той далекий час згадав,
Коли, надіями багатий,
Поет дозвільний, я писав
Лише з натхнення, не для плати.
І знов я серед скель стояв,
І бачив знов куток самотний,
Де мов на бенкет безтурботний
Я часом музу закликав.
Там краще голос мій звучав;
Яскраве марево натхнення
Краси, незнаної пізніш,
Тоді з’являлося частіш
Пори північної до мене.
Все хвилювало ніжний ум:
Блискучий місяць, квіти в лузі,
В старій капличці бурі шум,
І дивна розповідь бабусі.
Незнаний демон володів
Дозвільною моєю грою;
За мною всюди він летів,
І звуки дивні шепотів,
І мов недугою тяжкою
Моя сповнялась голова;
І мрії чарівні з’являлись,
У розміри стрункі сплітались
Слухнянії мої слова
Й дзвінкою римою змикались.
Тоді суперником мені
Був шум лісів та вир бурхливий,
Та співи іволги гучні,
Чи в морі сплески голосні
Та шепіт річки чарівливий.
Тоді, серед своїх трудів,
Я в безгомінні їх не смів
Ділитись захватом з юрбою
І музи сонячних дарів
Я не плямив торгів ганьбою;
Оберігав я їх, скупий:
Так само, гордий і німий,
Від поглядів юрби черствої
Коханець береже чуйний
Дари коханки молодої.
К н и г а р
Та слава встигла замінить
Вам тайних помислів відради:
Ви розійшлися всюди вмить,
А запорошені громади
Лежалих творів з давніх днів
Дарма чекають читачів,
Щоб похвалу від них дістати.
П о е т
Блажен, хто тайно зберігав
Душі високої ознаки
Й ніколи від людей не ждав
За почуття свої подяки!
Блажен поет, що мовчки жив,
І, не повитий терном слави,
Забутий людом, для забави
Ім’я свого не залишив!
Облудніша від снів омана.
Що слава? Шепіт читачів?
Чи, може, неука догана?
Чи вихваляння глупаків?
К н и г а р
Лорд Байрон думки теж такої,
І так Жуковський говорив,
Та світ дізнався й розкупив
Пісні їх ліри гомінкої.
Принадний справді ваш талан —
Поет ганьбить, поет вінчає;
І лиходіїв хижий стан
Він громом вічних стріл вражає;
Героїв утішає він;
І на кіферський трон Корінн,
Своїх коханок він підносить.
Хвала для вас докучний дзвін;
Жіноче ж серце слави просить:
Для них пишіть; приємний їм
Облесний спів Анакреона:
Троянди замолоду всім
Дорожчі лаврів Гелікона.
П о е т
Хвилини самолюбних мрій,
Безумства юної відваги!
І я шукав красунь уваги
В шумливій бурі життьовій.
Мене, кохаючи, читали,
Всміхались очі запальні,
І чарівні уста шептали
Слова моїх пісень мені,
Та годі; в жертву їм свободи
Вже мрійник не віддасть ніяк;
Нехай співає їх юнак,
Пестун укоханий природи.
Що в них мені? Тепер в глуші
Життя на самоті снується,
І стогін ліри не торкнеться
їх легковажної душі;
Нечиста дана їм уява:
Вони не розуміють нас,
І божий дар, натхнення й слава
Для них смішні й чужі весь час.
Коли ж у пам’яті згадаю
Я вірш, навіяний від них,
Стискає серце біль без краю,
І сором ідолів моїх.
Куди, нещасний, поривався?
Кому схиляв я гордий ум?
Кого я чаром чистих дум
Обожнити не постидався?
К н и г а р
Люблю ваш гнів. Такий поет!
Причини вашої нестями
Не смію знать; невже для дами
Немає інших ще прикмет?
Невже ніхто не вартий марев
Натхнення вашого в житті,
І не присвоїть пісні чарів
Своїй всесильній красоті?
Ви мовчите?
П о е т
Нащо займати
Поету серця сон тяжкий?
Дарма він мучить розум свій.
І що ж бо? Світ не хоче знати!
Я всім чужий. Душа моя
Чи зберігає образ милий?
Чи знав любов і щастя я?
Чи, може, від журби безсилий,
Таїв я сльози в тишині?
Де та була, що в неї очі
Всміхались, мов блакить, мені?
Усе життя, чи дві лиш ночі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І що ж? Зітхання голосні,
Слова кохання запальні
Здадуться диким белькотінням.
Одне пізнає серце їх,
І то з зажуреним тремтінням:
Така вже доля душ людських.
Ах, згадки про чуття заснулі
Могли б і юність оживить
І сни поезії минулі
Юрбою знову воскресить!
Вона б одна лиш зрозуміла
Рядки моїх гірких пісень;
Одна б у серці пломеніла
Вогнем кохання день у день.
Та ба! даремні побажання.
Вона відкинула благання,
І пал душі, і смуток мій:
Земних захоплень і признання,
Як божеству, не треба їй.
К н и г а р
Отож, стомившись від кохання,
Від різних пліток і химер,
Відмовилися ви тепер
Від ліри вашої зарання.
Як кинуть світ забаглось вам
І муз, і вередливу моду,
Що лишите собі?
П о е т
Свободу.
К н и г а р
Чудово. Раду вам подам:
Шукайте всюди лиш вигоди,
Без грошей нам нема свободи;
Наш вік гендляр, що мірить крам.
Що слава? Латка-позолота
На ветхім одязі співця.
Нам треба злота, злота, злота:
Збирайте злото без кінця!
Я закид ваш передбачаю;
Та вас я вивчив у житті:
Вам дорогий ваш твір без краю,
Поки в гарячому труді
Уява грає; тільки знаю,
Вона застигне, і тоді
І твір уже вам набридає.
Дозвольте просто вам сказать:
Натхнення продавать не раю,
Рукопис можна продавать.
Що ж гаяти? В книгарню ходять
До мене кожен день читці,
Навколо журналісти бродять,
За ними немічні співці:
Хто просить страви для сатири,
Хто для душі, хто для пера;
Й від вашої, признаюсь, ліри
Багато чую я добра.
П о е т
Ви цілком праві. Ось вам мій рукопис. Умовимось.
1824