Історія села Горюхіна

Якщо бог пошле мені читачів, то, може. їм буде цікаво довідатись, як це наважився я написати Історію села Горюхіна. Для того мушу я вдатись у деякі попередні подробиці.

Я народився від чесних і благородних батьків у селі Горюхіні 1801 року квітня 1 числа і початкову освіту дістав від нашого дячка. Ось цьому шановному мужеві завдячую я охотою до читання і взагалі до праці літературної, яка згодом розвинулася в мені. Успіхи мої хоч були повільні, але благонадійні, бо на десятому році від народження я вже знав майже все те, що понині залишилось у мене в пам’яті, з природи слабкої і яку з причини такого ж слабкого здоров’я не дозволяли мені занадто обтяжувати.

Звання літератора завжди здавалось мені найпринаднішим. Батьки мої, люди достойні, але прості і виховані по-старосвітському, ніколи нічого не читали, і в усьому домі, крім Азбуки, купленої для мене, календарів і Новітнього письмовника, ніяких книжок не було. Читання письмовника довго було улюбленою моєю вправою. Я знав його напам’ять і, незважаючи на те, щодня знаходив у ньому нові, непомічені красоти. Після генерала Плем’янникова, в якого батько був колись ад’ютантом, Курганов здавався мені найвидатнішою людиною. Я розпитував про нього всіх, і, на жаль, ніхто не міг задовольнити моєї цікавості, ніхто не знав його особисто, на всі мої запитання відповідали тільки, що Курганов склав Новітній письмовник, що твердо знав я і раніше. Темрява невідомості оточувала його, немов якогось стародавнього півбога; іноді я навіть сумнівався в істині його існування. Ім’я його здавалось мені вигаданим, і переказ про нього пустою міфою, що чекала дослідження нового Нібура.

Одначе він усе переслідував мою уяву, я старався надати якого-небудь образу цій таємничій особі, і нарешті вирішив, що повинен він був скидатися на земського засідателя Корючкіна, маленького дідка з червоним носом і блискучими очима.

1812 року повезли мене до Москви і віддали в пансіон Карла Івановича Мейєра, де пробув я не більше трьох місяців, бо нас розпустили перед вступом ворога — я вернувся на село. Після вигнання дванадесяти язиків, хотіли мене знову везти до Москви, подивитися, чи не вернувся Карл Іванович на старе попелище або, в іншому разі, віддати в іншу школу, але я упрохав матусю залишити мене на селі, бо здоров’я моє не дозволяло мені вставати з ліжка о сьомій годині, як звичайно заведено в усіх пансіонах. Таким чином дійшов я 16-літнього віку, залишаючись при первісній моїй освіті і граючи в гилки з моїми потішними, єдина наука, в якій здобув я достатнє знання під час перебування мого в пансіоні.

В цей час вступив я юнкером до *** піхотного полку, в якому й перебував до минулого 18… року. Перебування моє в полку залишило мені мало приємних вражень, крім підвищення в офіцерський чин та виграшу 240 карбованців у той час, як у мене в кишені всього залишався карбованець і 60 копійок. Смерть найдорожчих моїх батьків, що сталася в один час, примусила мене подати у відставку і приїхати в мій маєток.

Ця епоха життя мого така для мене важлива, що я маю намір докладніше на ній спинитися, заздалегідь перепрошуючи прихильного читача, якщо зловживу поблажливою його увагою.

День був осінній і похмурий.— Прибувши на станцію, з якої належало мені повернути на Горюхіно,— найняв я вільних і поїхав путівцем.— Хоч я вдачі з природи тихої, але нетерпіння побачити знову місця, де провів я найкращі свої роки, так охопило мене, що я весь час підганяв свого ямщика, то обіцяючи йому на чарку, то загрожуючи побоями, і як зручніше було мені штовхати його в спину, ніж виймати і розв’язувати гаманець, то, признаюся, разів зо три і вдарив його, чого зроду зо мною не траплялось, бо візницьке звання, сам не знаю чому, мені особливо миле.— Візник поганяв свою тройку, але мені здавалося, що він, за звичаєм візницьким, умовляючи коней і розмахуючи батогом, все-таки затягав гужі.— Нарешті, забачив горюхінський гай; і через 10 хвилин в’їхав на панський двір. Серце моє дуже билось — я дивився навколо себе з хвилюванням невимовним. 8 років не бачив я Горюхіна. Берізки, що при мені посаджені були коло огорожі, виросли і стали тепер високими, гіллястими деревами. Двір, колись прикрашений трьома правильними квітниками — між якими ішла широка дорога, посипана піском — тепер обернено було в некошений луг, на якому паслась бура корова. Бричка моя спинилась коло переднього ганку.—Служник мій пішов був відчинити двері, але вони були забиті, хоч віконниці були відчинені і в будинку, здавалося, хтось жив. Баба вийшла з двірської хати і спитала, кого мені треба. Довідавшись, що пан приїхав, вона знову побігла в хату, і скоро двірня мене оточила. Я був зворушений до глибини серця, побачивши знайомі і незнайомі обличчя — і дружньо з усіма ними цілуючись: мої потішні хлопчики були вже мужиками, а дівчатка, що сиділи колись долі для посилок, заміжніми молодицями. Мужчини плакали. Жінкам говорив я без церемонії: — «Як ти постаріла»,— мені відказували з щирим почуттям: — «А ви ж як, батечку, змарніли».— Повели мене на задній ганок, назустріч мені вийшла моя мамка і обняла мене з плачем та риданням, як многострадального Одіссея. Побігли топити лазню. Кухар, який в бездіяльності відростив собі бороду, визвався зварити мені обід чи вечерю — бо вже смеркалося. Негайно очистили мені кімнати, в яких жила мамка з дівочою челяддю покійної матінки, і я опинився в смиренній рідній оселі і заснув у тій самій кімнаті, в якій за 23 роки перед тим народився.

Близько трьох тижнів минуло для мене в клопотах всякого роду — я морочився з засідателями, предводителями і всякими губернськими чиновниками.— Нарешті прийняв я спадщину і вступив у володіння маєтком.— Я заспокоївся, але незабаром нудьга бездіяльності почала мене мучити. Я не був ще знайомий з добрим і статечним сусідою моїм**.— Заняття господарські були зовсім для мене незвичні.— Розмови мамки моєї, що її підвищив я в ключниці і управительки, складалися з лічених п’ятнадцяти домашніх анекдотів, вельми для мене цікавих, але розказуваних нею завжди однаково, так що вона зробилась для мене другим новітнім письмовником, в якому я знав, на якій сторінці який знайду рядок.— А справжній заслужений письмовник знайшов я в коморі, між усяким мотлохом, у жалюгідному стані.— Я виніс його на світ і взявся був за нього, але Курганов утратив для мене колишню свою принадність, я прочитав його ще раз і далі вже не розгортав.

В цій крайності спало мені на думку: чи не спробувати самому що-небудь скомпонувати? Ласкавий читач знає вже, що вихований я був на копійки і що не мав я нагоди здобути сам собою те, що було раз утрачено, до шістнадцяти років гуляючи з двірськими хлопчаками, а потім переходячи з губернії в губернію, з квартири на квартиру, проводячи час з жидами та з маркітантами, граючи на обідраних більярдах та маршируючи по грязі.

До того ж, бути письменником здавалось мені такою мудрою справою, такою недосяжною для нас, необізнаних, що думка взятися за перо спочатку злякала мене. Чи смів я надіятись попасти коли-небудь у число письменників; коли вже палке бажання моє зустрітися з одним із них ніколи не було здійснене? Але це нагадує мені випадок, який наміряюсь я розповісти на доказ давньої постійної пристрасті моєї до рідного письменства.

1820 року ще юнкером трапилось мені бути в казенній потребі в ПБ. Я прожив у ньому тиждень і, незважаючи на те, що не було там у мене жодної знайомої людини, провів час надзвичайно весело: щодня нишком ходив я до театру, в галерею 4-го ярусу.— Всіх акторів узнав на ім’я і палко закохався в**, яка однієї неділі грала з великою майстерністю роль Амалії в драмі Ненависть до людей і розкаяння. Вранці, вертаючись з Головного Штабу, заходив я звичайно в низеньку цукерню і за чашкою шоколаду читав літературні журнали. Одного разу сидів я заглиблений у критичну статтю Благонаміреного; невідомий у гороховій шинелі до мене підійшов і з-під моєї книжки тихенько потянув листок Гамбурзької Газети. Я був такий захоплений читанням, що не звів і очей. Незнайомий спитав собі біфштексу і сів передо мною; я все читав, не звертаючи на нього уваги; він тимчасом поснідав, сердито покартав хлопчика за несправність, випив півпляшки вина і вийшов.— Двоє молодих людей тут-таки снідали. «Знаєш, хто це був? — сказав один другому: — Це Б., письменник».— Письменник! — вигукнув я мимоволі,— і, покинувши журнал недочитаним і чашку недопитою, побіг розплачуватись і, не діждавшись здачі, вибіг на вулицю. Дивлячись на всі боки, побачив я здалеку горохову шинель і пустився за нею по Невському проспекту — мало що не бігцем. Зробивши кілька кроків, почуваю раптом, що мене спиняють — озираюсь, гвардійський офіцер зауважив мені, що, мовляв, мені слід би не зіштовхнути його з тротуару, але скоріше спинитись та виструнчитись. Після цієї догани я став обережнішим; на біду мою, щохвилини зустрічались мені офіцери, я щохвилини спинявся, а письменник усе віддалявся від мене. Зроду моя солдатська шинель не була мені такою важкою — зроду еполети не здавались мені такими принадними; нарешті біля самого Анічкіного мосту догнав я горохову шинель. «Дозвольте спитати,— сказав я, приставивши до лоба руку,— ви п. Б., що його прекрасні статті мав я щастя читати в Побірнику Освіти?» — «Та ні,— відказав він мені,— я не письменник, а стряпчий; але **я добре знаю: чверть години тому я зустрів його біля Поліцейського мосту».— Таким чином пошана моя до російської літератури коштувала мені тридцять копійок втраченої здачі, догани по службі і мало що не арешту — а все дарма.

Незважаючи на всі заперечення мого розсудку, зухвала думка зробитись письменником щохвилини приходила мені в голову. Нарешті, не бувши більше в силі опиратися потягові природи, я зшив собі грубий зошит з твердим наміром заповнити його хоч би чим-небудь. Усі роди поезії (бо про смиренну прозу я ще й не помишляв) були мною розглянуті, оцінені, і я неодмінно наважився на епічну поему, почерпнуту з Вітчизняної Історії.— Недовго шукав я собі героя. Я вибрав Рюрика — і взявся до роботи.

До віршів набув я деякої навички, переписуючи зшитки, що ходили по руках між нашими офіцерами, а саме: Небезпечного сусіда, Критику на Московський бульвар, на Прєсненські ставки і т. п. Незважаючи на це, поема моя посувалась поволі, і я кинув її на третьому вірші. Я думав, що епічний рід не мій рід, почав трагедію «Рюрик». Трагедія не пішла. Я спробував обернути її в баладу — але й балада якось мені не давалась. Нарешті натхнення осяяло мене, я почав і щасливо закінчив напис до портрета Рюрика.

Незважаючи на те, що напис мій був не зовсім не вартим уваги, особливо як перший твір молодого віршника, одначе я почував, що я не родився поетом, і задовольнився цією першою спробою. Але творчі мої спроби так прив’язали мене до літературних занять, що вже не міг я розстатися з зошитом та чорнильницею.— Я хотів знизитись до прози. На перший випадок, не бажаючи братися до попереднього вивчення, розміщення плану, скріплення частин і т. п., я намірився писати окремі думки, без зв’язку, без будь-якого порядку, в тому вигляді, як вони передо мною виникатимуть. На біду, думки не приходили мені в голову — і за цілих 2 дні тільки й надумав я таке зауваження:

Людина, що не кориться законам розсудку і звикла слідувати за спонуками пристрастей, часто впадає в оману і піддає себе пізньому каяттю.

Думка, звичайно, справедлива, але вже не нова. Покинувши думки, взявся я за повісті, але, не вміючи з незвички розташувати вигадану подію, я обрав знамениті анекдоти, що колись я чув від різних осіб, і старався прикрасити істину жвавістю оповідання, а іноді й квітами власної уяви. Складаючи ці повісті, помалу виробив я свій стиль і навчився висловлюватись правильно, приємно і вільно.— Але незабаром запас мій вичерпався, і я почав знову шукати предмету для літературної моєї діяльності.

Думка облишити дріб’язкові й сумнівні анекдоти для розповідання справжніх і великих подій давно тривожила мою уяву. Бути суддею, спостережником і пророком віків та народів здавалось мені найвищим ступенем, приступним для письменника. Але яку історію міг я написати з своєю жалюгідною освітою, де б не випередили мене великовчені, сумлінні мужі? Який рід історії не вичерпаний уже ними? Чи стану писати історію всесвітню — але хіба не існує вже безсмертної праці абата Мілота? Чи звернусь до історії вітчизняної, що скажу я після Татіщева, Болтіна й Голікова? І чи мені порпатися в літописах та добиратись до прихованого змісту застарілої мови, коли не міг я вивчитись слов’янських цифр? Я думав про історію меншого обсягу, напр., про історію губернського нашого міста; але й тут скільки перешкод для мене нездоланних! Поїздка до міста, візити до губернатора та до архієрея, прохання про допущення в архів і монастирські комори тощо. Історія повітового нашого міста була б для мене зручніша, але вона не була цікавою ні для філософа, ні для прагматика, і давала мало поживи красномовству. *** був перейменований в місто в 17** році, і єдина визначна подія, що збереглась у його літописах, є жахлива пожежа, яка трапилась десять років тому — і знищила базар та урядові місця.

Несподіваний випадок розв’язав мої сумніви. Баба, розвішуючи білизну на горищі, знайшла старий кошик, повний трісок, сміття і книг. Увесь дім знав охоту мою до читання.— Ключниця моя, саме в той час, як я, сидячи над моїм зшитком, гриз перо і думав спробувати сил у сільських проповідях, урочисто втягла кошик до моєї кімнати, радісно вигукуючи: «книжки, книжки!» — Книжки! — повторив я захоплено і кинувся до кошика. Справді, я побачив цілу купу книжок у зелених і синіх паперових палітурках — це була збірка старих календарів.— Це відкриття остудило моє захоплення, але все ж я був радий несподіваній знахідці, все-таки це були книжки, і я щедро нагородив старання прачки срібним півкарбованцем.

Залишившись на самоті, я взявся розглядати свої календарі, і незабаром моя увага була дуже ними приваблена. Вони складали безперервну низку літ від 1744 до 1799, тобто рівно 55 років. Сині аркуші паперу, які звичайно вплітають у календарі, були всі списані старовинним почерком. Кинувши погляд на ці рядки, з подивом побачив я, що вони містили не тільки зауваження про погоду та господарські рахунки, але так само і відомості короткі історичні щодо села Горюхіна. Негайно взявся я розглядати дорогоцінні ці записки і незабаром виявив, що вони становили повну історію моєї спадщини на протязі майже цілого століття в суворому хронологічному порядку. Крім цього містили вони невичерпний запас економічних, статистичних, метеорологічних та інших учених спостережень. З того часу вивчення цих записок захопило мене цілком, бо побачив я можливість почерпнути з них розповідь доладну, цікаву і повчальну.— Ознайомившись доволі з дорогоцінними цими пам’ятками, я почав шукати нових джерел Історії села Горюхіна,— і незабаром багатство їх здивувало мене. Присвятивши цілих шість місяців на попереднє вивчення, нарешті приступив я до давно бажаної праці — і з поміччю божою довершив її цього листопада 3 дня 1827 року.

Нині, як якийсь до мене подібний історик, що його імені не пригадую, закінчивши свій трудний подвиг, кладу перо і з сумом іду в мій сад роздумувати про те, що я довершив. Здається й мені, що, написавши Історію Горюхіна, я вже не потрібен світові, що обов’язок мій виконано і що час мені спочити!

* * *

Тут додаю список джерел, що послужили мені до складання Історії Горюхіна:

1) Збірка старовинних календарів. 54 частини. Перші 20 частин написані старовинним почерком з титлами. Літопис цей склав прадід мій Андрій Степанович Бєлкін. Він відзначається ясністю й стислістю викладу, наприклад: 4 травня. Сніг. Тришку за грубіянство бито. 6 — корова бура здохла. Сеньку за пияцтво бито. 8 — погода ясна. 9 — дощ і сніг. Тришку бито по погоді. 11 — погода ясна. Пороша; зацькував 3 зайців, і тому подібне, без будь-яких міркувань…— Інші 35 частин писано різними почерками, здебільшого так званим крамарським, з титлами і без титлів, взагалі плідно, незв’язно і без додержання правопису. Де-не-де помітно жіночу руку. До цього відділу належить записка діда мого Івана Андрійовича Бєлкіна і бабки моєї, а його дружини, Євпраксії Олексіївни — також і записки прикажчика Горбовицького.

2) Літопис горюхінського дячка. Означений цікавий рукопис відшукав я в мого попа, одруженого з дочкою літописця. Перші аркуші було вирвано, і діти священика вжили їх на так звані змії. Один з них упав посеред мого двору. Я підняв його і хотів був вернути дітям, як помітив, що він був пописаний. З перших рядків я побачив, що змій складено було з літопису — на щастя, встиг врятувати решту. Літопис цей, придбаний мною за чверть вівса, відзначається глибокодумністю і велемовністю незвичайною.

3) Усні перекази.— Я не нехтував жодними відомостями. Але особливо маю дякувати Аграфені Трифоновій, матері Авдія старости, що була, кажуть, полюбовницею прикажчика Горбовицького.

4) Ревізькі реєстри, з зауваженнями колишніх старост (рахункові і витратні книги) щодо моральності і стану селян.

* * *

Країна, що по імені столиці своєї Горюхіним зветься, займає на земній кулі понад 240 десятин. Число жителів досягає 63 душ. На північ межує вона з селами Деривуховом та Перкуховом, якого мешканці убогі, худі й малорослі, а горді власники цілком захоплені войовничим заняттям заячих ловів. На південь річка Сивка відділяє її від володінь карачевських вільних хліборобів — сусідів неспокійних, відомих буйною жорстокістю звичаїв. На захід облягають її квітучі поля Захар’їнські, що благоденствують під владою мудрих і освічених поміщиків. На схід прилягає вона до диких, незаселених місцевостей, до непрохідного болота, де росте сама журавлина, де розлягається лише одноманітне кумкання жаб і де забобонний переказ припускає оселище якогось біса.

NB. Це болото і зветься Бісівським. Розповідають, нібито одна недоумкувата пастушка стерегла табун свиней поблизу цього відлюдного місця. Вона стала вагітною і ніяк не могла задовільно пояснити цього випадку. Голос народний обвинуватив болотного біса,— але ця казка не варта уваги історика, і після Нібура непрощенно було б тому вірити.

* * *

З давніх давен Горюхіно славилось своєю родючістю і благодатним кліматом.— Жито, овес, ячмінь і гречка родять на тучних його нивах.— Березовий гай і ялиновий ліс постачають жителям дерево і вітролом на будування і опалення їх осель. Не бракує горіхів, журавлини, брусниць і чорниць. Гриби ростуть без ліку; смажені в сметані становлять приємну, хоч і нездорову поживу. В ставку повно карасів, а в річці Сивці водяться щуки й мині.

* * *

Спосіб правління в Горюхіні кілька разів змінювався. Воно по черзі перебувало під владою старшин, вибраних громадою, прикажчиків, призначених поміщиками, і нарешті безпосередньо під рукою самих поміщиків. Вигоди і невигоди цих різних способів правління будуть розвинені мною в ході моєї розповіді.

Мешканці Горюхіна здебільшого зросту середнього, статури міцної й мужньої, очі в них сірі, волосся русяве або руде. Жінки відрізняються носами, піднесеними трохи догори, опуклими вилицями і огрядністю.

NB. Баба здоровенна, цей вислів трапляється часто в примітках старости до Ревізьких реєстрів.

Мужчини добронравні, працьовиті (особливо на своїй ниві), хоробрі, войовничі: багато хто з них ходить сам на ведмедя і славиться в околиці кулачними бійцями; всі взагалі схильні до тілесної насолоди пияцтва. Жінки крім домашніх робіт поділяють з чоловіками більшу частину їх праці; і не поступляться їм щодо відважності, мало яка з них боїться старости. Вони складають могутню громадську сторожу, яка невсипущо пильнує на панському дворі, і звуться копійщицями (від словенського слова копіє). Головний обов’язок копійщиць — якомога частіше бити каменем у чавунну дошку і тим відстрашувати зловмисність. Вони в однаковій мірі цнотливі, як і прекрасні; на замахи зухвальця відповідають суворо й виразно.

Жителі Горюхіна здавна провадять багатий торг ликом, луб’яними кошиками і личаками. Цьому сприяє річка Сивка, через яку весною переправляються вони на човнах, подібно до стародавніх скандінавів, а в інші пори року переходять в брід, перед тим засукавши штани до колін.

Мова горюхінська є безперечно галузь слов’янської, але стільки ж різниться від неї як і російська. Вона рясніє скороченнями й усіченнями — деякі букви зовсім у ній знищені або замінені іншими. Однак росіянин легко зрозуміє горюхінця і навпаки.

Мужчини одружувались звичайно на 13-му році з дівчатами 20-літніми. Жінки били своїх чоловіків на протязі 4 або 5 років. Після чого чоловіки вже починали бити жінок; і таким чином обидві статі мали свій час влади, рівноваги було додержано.

Обряд похорону відбувався таким способом. В день самої смерті покійника відносили на кладовище — щоб мертвий у хаті не займав даремно зайвого місця. Від цього траплялося, що на невимовну радість родичам мертвий чхав або позіхав у ту саму хвилину, як його виносили в труні за царину. Жінки оплакували чоловіків, голосячи й приказуючи: «Світе мій буйна голівонько! на кого ти мене покинув? чим же мені тебе споминати?» При поверненні з кладовища починалася тризна на честь покійника, і родичі з друзями бували п’яні 2-3 дні чи навіть цілий тиждень, залежно від старання і прихильності до його пам’яті. Ці стародавні обряди збереглись і понині.

Одежа горюхінців складалася з сорочки, надіваної поверх штанів, що є відмітною ознакою їх слов’янського походження. Зимою носили вони овечий кожух, але більше для краси, ніж ради справжньої потреби — бо кожух звичайно накидали вони на одне плече і скидали при найменшій праці, яка вимагала руху.

Науки, мистецтва і поезія з давніх давен були в Горюхіні в досить квітучому стані. Крім священика та церковних причетників, завжди водилися в ньому грамотії. Літописи згадують земського Терентія, який жив близько 1767 року, вмів писати не тільки правою але й лівою рукою.— Ця незвичайна людина прославилась в околиці компонуванням усякого роду листів, чолобить, партикулярних пашпортів і т. п. Не раз потерпівши за своє мистецтво, послужливість і участь в різних визначних подіях, він помер уже в глибокій старості, в той самий час, як привчався писати правою ногою, бо почерки обох рук його були вже занадто відомі. Він відограє, як читач побачить, важливу роль і в історії Горюхіна.

Музика була завжди теж улюбленим мистецтвом освічених горюхінців; балалайка і волинка, розважаючи чутливі серця, донині лунають в їх житлах, особливо в стародавньому громадському будинку, оздобленому ялиною і зображенням двоголового орла.

Поезія колись процвітала в стародавньому Горюхіні. Донині вірші Архипа-Лисого збереглись у пам’яті нащадків[1].

Ніжністю не поступляться вони еклогам відомого Вергілія, красою уявлення далеко перевищують вони ідилії пана Сумарокова. І хоч кучерявістю мови й поступаються перед новітніми утворами наших муз, але дорівнюються їм вигадливістю і дотепністю.

Наведемо для прикладу ось цей сатиричний вірш:

Познайомивши таким чином мого читача з етнографічним і статистичним станом Горюхіна і з побутом та звичаями його мешканців, приступимо тепер до самої розповіді.

БАСНОСЛОВНІ ЧАСИ-СТАРОСТА ТРИФОН

Заснування Горюхіна і первісне населення його вкрито млою невідомого. Темні перекази оповідають, що колись Горюхіно було село багате і велике, що всі жителі його були заможні, що оброк збирали раз на рік і відсилали невідомо кому кількома возами. В той час усе купували дешево, і дорого продавали. Прикажчиків не існувало, старости нікого не кривдили, мешканці працювали мало, а жили безжурно, і пастухи стерегли череду в чоботях. Ми не повинні захоплюватися цією чарівною картиною. Думка про золотий вік спільна для всіх народів і доводить тільки, що люди ніколи не вдоволені теперішнім і, з досвіду маючи мало надії на майбутнє, прикрашають безповоротне минуле всіма квітами своєї уяви. Ось що здається вірогідним:

Село Горюхіно з давніх давен належало знаменитому родові Бєлкіних. Але предки мої, володіючи багатьма іншими спадковими маєтками, не звертали уваги на цю далеку країну. Горюхіно платило малу данину і управлялось старшинами, яких народ обирав на вічі, що громадською сходкою звалось.

Але з бігом часу родові володіння Бєлкіних роздробились і занепали. Зубожілі внуки багатого діда не могли позбутися розкішних своїх звичок — і вимагали того самого повного доходу від маєтку, який десятикратно вже зменшився. Грізні накази йшли один за одним. Староста читав їх на вічі: старшини виголошували пишні промови, громада хвилювалася,— а пани, замість подвійного оброку, діставали лукаві відмовки та смиренні скарги, писані на засмальцьованому папері і запечатані шелягом.

Чорна хмара висіла над Горюхіним, а ніхто про неї і не помишляв. В останній рік владарювання Трифона, останнього старости, народом обраного, саме в день храмового свята, коли весь народ галасливо оточував веселий дім (шинком у простій мові іменований) або вештався по вулицях, обнявшись між собою і голосно виспівуючи пісні Архипа-Лисого, в’їхала в село плетена крита бричка, запряжена парою шкап, ледве живих; на передку сидів обідраний жид, а з брички висунулась голова в картузі і, здавалося, з цікавістю дивилась на веселий народ. Жителі зустріли повіз сміхом і грубим глузуванням. (NB. Згорнувши трубкою краї одежі, безумці глумилися з єврейського візниці й вигукували сміхотворно: «Жид, жид, їж свиняче вухо!..» Літопис горюхінського дячка).

Але як здивувались вони, коли бричка спинилася посеред села і коли приїжджий, вискочивши з неї, владним голосом наказав, щоб привели старосту Трифона. Цей сановник перебував у веселому домі, звідки двоє старшин шанобливо вивели його під руки.— Незнайомий, подивившись на нього грізно, подав йому листа і звелів читати його негайно. Старости горюхінські мали звичку ніколи нічого самі не читати. Староста був неграмотний. Послали по земського Авдія. його знайшли недалечко, в заулку, де він спав під огорожею,— і привели до незнайомого, коли він прокинувся. Та чи від раптового переляку, чи від гіркого передчуття, букви листа, чітко написаного, здались йому затуманеними — і він не був спроможний їх розібрати. Незнайомий, з страшними прокльонами відіславши старосту Трифона і земського Авдія спати, відклав читання листа до завтрашнього дня і пішов у приказний дім, куди жид поніс за ним і його маленький чемодан.

Горюхінці з безмовним подивом стежили за цією незвичайною подією; але незабаром бричку, жида і незнайомого було забуто. День закінчився бучно й весело — і Горюхіно заснуло, не передбачаючи, що чекало його.

Із сходом ранкового сонця жителі були розбуджені стуком у вікна і закликанням на громадську сходку. Громадяни один за одним з’явились на двір приказного дому, що був вічовим майданом. Очі їх були мутні й червоні, обличчя поопухали; вони, позіхаючи і чухаючись, дивились на чоловіка в картузі, старому блакитному каптані, що поважно стояв на ганку приказного дому,— і старались пригадати собі риси його, які колись бачили. Староста і земський Авдій стояли коло нього без шапки, з виглядом підлесливості і глибокого горя.— «Чи всі тут?» — спитав незнайомий.— «Чи всі тут?» — повторив староста.— «Усі»,— відказали громадяни. Тоді староста оголосив, що від пана одержано грамоту, і наказав земському прочитати її, щоб чула вся громада. Авдій виступив і громогласно прочитав таке. (NB. «Грамоту грізновіщу цю списав я в Трифона старости, у нього ж зберігалась вона в ківоті разом з іншими пам’ятками владарювання його над Горюхіним». Я не міг сам відшукати цього цікавого листа).

Трифоне Іванів!

Вручитель листа цього, повірений мій**, їде в маєток мій село Горюхіно, щоб вступити в управління ним. Негайно по його прибутті зібрати мужиків і оголосити їм мою панську волю, а саме: Наказів повіреного мого** їм, мужикам, слухатись як моїх власних. А все, чого тільки він зажадає, виконувати беззаперечно, в іншому разі має він ** чинити з ними з усією суворістю. До цього спонукали мене їх безсоромний непослух і твоє, Трифоне Іванів, шахрайське потурання.

Підписано N N.

Тоді**, розчепіривши ноги на зразок букви хера і взявшись у боки на зразок ферта, виголосив таку коротку і виразну промову: «Глядіть же ви в мене, не дуже мудруйте — ви, я знаю, народ розбещений; та я виб’ю дурість з ваших голів, мабуть, швидше за вчорашній хміль». Хмелю в жодній голові вже не було. Горюхінці, як громом прибиті, похнюпили носи — і з жахом розійшлися по домах.

ПРАВЛІННЯ ПРИКАЖЧИКА**

**прийняв бразди правління і приступив до виконання своєї політичної системи; вона заслуговує особливого розгляду.

Головною основою її була така аксіома: чим мужик багатший, тим більше він розбещений — чим бідніший, тим смирніший. Внаслідок цього ** дбав про смирність маєтку, як про головну селянську чесноту. Він зажадав опис селянам, поділив їх на багачів і бідняків. 1) Недоїмки було розкладено на найзаможніших мужиків і стягано з них з усією суворістю.— 2) Неспроможних і схильних до неробства гуляк було негайно посаджено на ріллю — якщо ж за його обрахунком праця їх була недостатньою, то він віддавав їх у батраки іншим селянам, за що ці платили йому добровільну данину, а віддані в холопство мали цілковите право відкупатися, заплативши крім недоплат подвійний річний оброк. Усяка громадська повинність падала на заможних мужиків. А рекрутство було тріумфом користолюбному правителеві; бо від нього по черзі відкупались усі багаті мужики, поки нарешті вибір не падав на негідника або на розореного[2]. Громадські сходки було скасовано.— Оброк збирав він потроху і цілий рік поспіль. Крім того, запровадив він надзвичайні збори. Мужики, здається, платили і не набагато більше проти колишнього, але ніяк не могли ні заробити, ні назбирати досить грошей. За 3 роки Горюхіно зовсім зубожіло.

Горюхіно посмутніло, базар спорожнів, пісні Архипа-Лисого змовкли. Половина мужиків була на ріллі, а друга служила в батраках; дітвора пішла з торбами — і день храмового свята зробився, за висловом літописця, не днем радості й веселощів, а річницею печалі та споминів гірких.

1830–1831