Порушник

Ні, загалом військову гру я люблю. Особливо «Затримання порушника кордону». Але сьогодні мені просто не пощастило: сиджу в секреті з Ленчиком. До речі, це Вірка, його сестра, вигадала таке ім’ячко. Насправді ж Ленчика звуть Олексієм. Та мені однаково. Головне, що він цілісіньку годину знущається наді мною.

— Слав, га, Слав, — шморгає,— може, про нас забули?

— Не теревень, — кажу.— Стеж.

А він знову канючить:

— Слав, я їсти хочу…

От морока з цією малечею! Звичайно, ми б його ніколи до гри не прийняли. Адже тільки цього року він уперше піде до школи. Але батьки доручили Вірці наглядати за Ленчиком. Що ж, виходить, через нього і їй вдома сидіти? От ми й вирішили взяти над ним шефство. Вирішити, звичайно, вирішили, а перепадає за всіх мені. Вірка, хоч і дівчина, одначе кращий слідопит нашого загону. Дуже вже метикувата вона. Тому, коли ми ловимо порушника, Вірка завжди у пошуковій групі. А туди Ленчика не пристроїш. Там швидкість — ого-го яка! Ось і доводиться терпіти його в секреті.

У лісі тихо. Справжня прикордонна тиша. Але я знаю, яка вона оманлива. Зараз на галявині, яку добре видно з нашого схову, нема нікого. Але будь-якої миті на ній може з’явитися порушник кордону. І навіть не один. Цікаво, хто у нас сьогодні за порушника? Одного разу мені довелося бути. Упіймали. Кажуть, що погано ховався. А я і не хотів добре ховатися. За прикордонників уболіваю, тому і порушник з мене кепський. Коли виросту, піду служити на заставу. Прикордонники — найсміливіші люди.

— Слав, га, Слав! — сіпає мене за рукав Ленчик.

— Занудний же ти! Так би й дав по потилиці, щоб не псував мені нерви!

— Слав, та дивись же!..

Оце номер! Через галявину летить Вірка. Коси у неї по плечах стрибають. Обличчя червоне і занадто вже серйозне. Так і є: Вірка — порушник!

Я шепочу:

— Молодець, Ленчику! Зараз ми її затримаємо!

І вискакуємо із гущавини перед Вірчиним носом:

— Руки вгору!

А вона:

— Ой, хлопчики, добре, що я вас знайшла!

— Оце такої,— кажу,— «знайшла»! Ти затримана при спробі порушити державний кордон.

— Хлопці, — сказала Вірка,— кордон перейшов справжній порушник. Його розшукують прикордонники і весь наш загін ЮДП.

Ми аж остовпіли.

— А ти не той… не жартуєш? — запитав я нарешті.

— Які там жарти?! — розсердилася Вірка.— Ходімо, Ленчику, я тебе додому відведу.

Ленчик як упреться: не піду, і все! І шмиг од Вірки в кущі. Ми за ним. Він маленький, верткий такий. Я навіть здивувався: не так просто, виходить, упіймати його.

Нарешті Вірка взяла Ленчика за одну руку, я — за другу. Він мовчки пручається, а ми його до галявини тягнемо. Але не встигли ми з кущів на галявину вийти, дивимось — стоїть незнайома людина. Високий, плечистий дядько в джинсах і картатій сорочці. За кущами він нас не бачить і дивно якось місцевість оглядає, ніби вирішує, в який бік іти.

На мить ми застигли від несподіванки. Як у грі «замри — відімри». Вірка першою схаменулася.

— Бачив? — пошепки запитує мене.

У мене від хвилювання в горлі пересохло. Тому я нічого не зміг відповісти. Лише кивнув. Уперше в житті я бачив живого порушника, та ще так зблизька. І навіть розгубився. Та не розгубилася Вірка. Бойова вона все-таки дівчина, Незнайомець швидко повернув у наш бік. Вірка встигла наказати нам з Ленчиком сісти й слухатися кожного її слова. Ми так і зробили. Попа дали на землю там, де стояли. А Вірка вийшла на галявину назустріч незнайомцеві.

— Ой, дядечку, добридень, — каже. — Яв добре, що ми вас зустріли!

— Добридень, — відповів він.— А що, власне, сталося?

— Сталося! — схлипнула Вірка, і я здивувався, як це чудово у неї вийшло. Артистка, та й годі!.. — Братик мій ногу підвернув. Іти не може. Дядечку, допоможіть нам, будь ласка, дійте до автобуса, — і Вірка знову схлипнула.

І тут я похолов: у Вірки тремтять коліна! Це так помітно, що порушник, напевне, про все здогадається.

— Ну, ну, навіщо так хвилюватися? — мовив він.— Звичайно, допоможу. Та мені й самому треба на автобус. Де твій братик?

Не можу сказати, що я боягуз, але коли Вірка з незнайомцем опинилися поруч мене — гидко защеміло під грудьми й аж у піт кинуло. Глянув на Ленчика. Ох, як він, бідолашний, зблід!

— Здорово, орли! — привітався незнайомець, побачивши нас.

— Це Славко, мій двоюрідний брат,— відрекомендувала мене Вірка.— Ми живемо в сусідніх селах. Ходили до Славка в гості й хотіли повернутися додому через ліс. А тут… — вона розвела руками.

Я промимрив щось не зовсім виразне, мовляв, так воно й було. А незнайомець уже присів коло Ленчика. Налагодився йому ногу оглядати. Запитує, яка болить.

Я заплющую очі. Ну, думаю, все! Де такому маленькому здогадатися, яку ми хитру гру затіяли. Викаже, це точно. Раптом Ленчик як заплаче :

— Ой, боляче, боляче!

І сльози найсправжнісінькі по щоках розмазує. Тут уже й ми з Віркою злякалися. Подумали, що в Ленчика справді щось болить. А він ногу руками обхопив.

— Не треба, — кричить,— черевик скидати!

Зрозумів, отже, що треба робити. А розплакався, напевне, зі страху.

Вірка каже:

— Вивиху нема, я дивилася. Мабуть, зв’язки дуже розтягнув.

— Доведеться нести тебе, герою,— мовив незнайомець і підхопив Ленчика на руки. Обернувся до нас з Віркою: — Показуйте дорогу. Та ходімо швидше, бо поспішаю.

Я непомітно штовхнув Вірку ліктем у бік. Ще б йому не поспішати!

— До шосе зовсім близько,— каже Вірка.— Є стежина.

Йдемо, гомонимо.

— Ви, напевне, геолог? — запитує Вірка.

— Вгадала! А звуть мене Олександр Єлисейович.

— Я — Віра, а це Ленчик…

«Навіщо вона йому наші справжні імена назвала?! — обурююсь.— Он як замаскувався: геолог! Бреше все, гад! Встигнути б прикордонників попередити. Адже впоратися з нами — йому раз плюнути. Он який здоровило!» Від цих думок у мене навіть мурашки по спині забігали. А Вірка йде собі підстрибцем, ніби нічого й не сталося.

— Вам, — запитує,— куди їхати, Олександре Єлисейовичу? *

— Треба ліки для одного товариша купити. Отже, до найближчого села, де є аптека.

— Тоді нам по дорозі. До нашого села одна зупинка, а там є і лікарня, й аптека.

— От і чудово! Заразом покажемо лікареві твого братика.

Почувши ці слова, Ленчик часто-часто заморгав, і мені здалося, що він ось-ось розплачеться.

Ні, думаю, розправлятися з нами порушникові нема чого. Навпаки, ми для нього — хороше прикриття. Як я одразу не здогадався?!

Ліс рідшає. Ось уже за деревами просвічується шосе, і за кілька хвилин ми стоїмо біля автобусної зупинки. Вірка дивиться на мене, я — на Вірку.

— Знаєте що, — кажу, — я, мабуть, з вами не поїду. Дома хвилюватимуться, що мене довго нема.

— Звичайно, повертайся, — погодилась Вірка.— Без тебе дістанемося. Адже ми не одні,— і міцно стисла мою руку.

Я зрозумів, що вона мала на увазі, й ледь помітно кивнув, дивлячись Вірці в очі.

Вони поїхали автобусом, а я навпростець стрімголов кинувся на заставу. Вірка, безумовно, постарається якомога довше протримати порушника в лікарні. Не знаю тільки, як це їй удасться. Я ж будь-що повинен встигнути.

До чого ж важко бігти лісом! Коріння усіляке під ноги потрапляє, листя торішнє заважає. Та ще то за одну гілку зачеплюсь, то за другу. Спробуй на такій швидкості ухилитись!

Попереду шосе замаячіло. Воно лісом звивається, отож я до нього знову вийшов, тільки вже на іншому кілометрі. По шосе бігти було б зручніше, але набагато довше. Краще вже через ліс, навпрошки. Перетинаю шосе, бачу — газик їде. Далі все було, як у кіно: дивовижний збіг обставин. Виявилося, це газик прикордонників. Я його відразу впізнав, став посеред дороги і давай руками махати. Звернув газик на узбіччя. Дивлюся, поруч з шофером — лейтенант Зайцев, заступник начальника застави. Він у нас часто заняття ЮДП проводить.

— Ти чого, — запитує мене, — під колеса лізеш?

— Я не лізу, — кажу,— ми, Миколо Степановичу, порушника упіймали!

— Якого порушника?! Де?!

— Найсправжнісінького, якого ви шукаєте.

— Стривай,— каже лейтенант.— Ти щось плутаєш. Ми справді шукали сьогодні порушника. Учбового. Але вже давно знайшли. Зараз він, мабуть, обідає на заставі. А ти про кого говориш?

Я вже ні про кого не говорив. Мені мову відібрало. Стою, роззявивши рота, і думаю: «Ну ж і потрапили в халепу!»

Автобус ми на газику наздогнали. Біля самої зупинки. Так що не довелося Олександру Єлисейовичу Ленчика до лікарні нести. Коли він дізнався, що ми його мали за порушника кордону і яку комедію розіграли, ох і сміявся ж! І лейтенант Зайцев сміявся. І навіть Ленчик. Тільки нам з Віркою не до сміху було. Соромно стало, що про хорошу людину погане подумали.

Потім лейтенант каже:

— Що, Олександре Єлисейовичу, молодці наші юдепенята?

— Авжеж, молодці! — і запросив нас зайти при нагоді до нього на чай.

Ми неодмінно зайдемо. Хто ж відмовиться познайомитися із працею геологів! Та й Олександр Єлисейович обіцяв розповісти і показати багато цікавого.

А в тому, що сталося сьогодні, ми не винні. Це у нас гра така була — «Затримання порушника».