Ілля Муромець
1. ТАЄМНИЧІ ГОСТІ
Буйно розцвітилася українська держава за великого князя «Ясного Сонечка» Володимира. Пишними городами, золотоверхими церквами, богоугодними монастирями, немов чарівними квітами величалася вона, як широка і простора. І не було кращої та багатшої землі понад неї і не було щасливіших людей над тих, що в її городах і волостях проживали.
Та ще одним квіттям була багатою українська земля. Як ясних зір на небі, як білого піску в синьому морю, як зеленого листя на деревах, стільки смілого й відважного лицарства було в той час на нашій Україні. І не можна їх зрахувати і розгадати, хіба подивляти їхнє завзяття та їхню велику любов до рідної української землі.
Але, хоч як багато було того славного лицарства, то як срібний місяць між зірками, так Ілля Муромець був між лицарями. І силою переважає, і шляхетним серцем перевищує, і лицарською відвагою перемагає. Ніхто не посмів з ним рівнятись, бо над всіма лицарями-богатирями був першим Ілля Муромець.
Все ж багато він Настраждався, натерпівся до того часу, доки Божа милість не винесла його понад усе українське лицарство. Бо Ілля Муромець від свого народження тридцять літ пролежав немічним калікою на печі. І ніхто не міг йому раду подати, як з важкої недуги підняти, тільки батько й мати годували його як безпомічну дитину.
Та вже тоді, під час своєї важкої недуги, був Ілля Муромець людиною твердої волі. Хоч як йому було важко лежати, то не стогнав він і не плакав, не розпачав, а все думав, якби то рідній батьківщині з честю послужити.
Одного разу як пішли його батьки в поле на роботу, підвівся він на печі, глянув у ясне віконце й так собі думає: Якщо б Господь змилосердився надо мною, щоб я видужав з цієї недуги, тоді за віру християнську, за нашого великого князя «Ясне Сонечко» і за рідну землю все своє життя віддав би. Нічого тоді не пожалію — ні сили, ні труду, ні багатства. Все віддам своїй рідній батьківщині, тільки щоб я міг на свої ноги підвестися.
Коли ж Ілля Муромець розважав себе такими думками почув, як щось загрюкало всією силою у двері. То ж кинувся Ілля Муромець на печі й не знає, що йому робити, аж чує дивний голос: «Гей, люди добрі, двері відчиняйте і Божих мандрівників впускайте!»
А Ілля Муромець видить, що годі мовчати, коли грюкіт не вгаває. Підніс він свою важку голову, глянув на ясне віконечко й каже з усієї своєї сили:
— Не грюкайте даремне, любі гості, бо немічний я, каліка, не маю сили своїми ногами ходити, щоб двері вам відчинити. А мої батьки пішли в поле на роботу. То ж самі двері відчиняйте, за столи сідайте і вгощайтеся! Бо нещасний я каліка, мабуть за людські і свої гріхи страждаю, — застогнав важко Ілля Муромець, і замовк.
Але тоді дужий голос із-за дверей знову озивається:
— Годі тобі, Ілле Муромче, бездільно на печі лежати. Пора немічному каліці на ноги вставати, щоб гідно Божих мандрівників у свій дім прийняти. То ж вставай, вставай, Ілле Муромче, на свої дужі ноги і двері нам відчиняй і щирим серцем нас угощай!
І тої ж хвилини щось дивне скоїлось з Іллею Муромцем. Уперше почув він, як в його жилах кров заграла і молодецька сила входила, вливалась. Тоді Ілля Муромець зірвався на рівні ноги й сам собі не вірить, що за диво з ним скоїлося.
Але годі було йому даремне стояти, коли таємничі гості під дверима чекають, вижидають. Побіг Ілля Муромець уперше своїми ногами до дверей, широко їх відкриває і з низьким поклоном милих гостей впускає.
Входять у хату три богомільні мандрівники й зупинилися. 3 довгими бородами і з ще довшими палицями поставали серед хати, тричі святим образам поклонилися і тричі перехрестилися Тоді один з поміж них витягає з своєї горби золоту чарку, наливає солодкого меду й каже:
— На здоров’я, Ілле Муромче! Пий, випивай і добру думку гадай і розважай!
Ілля Муромець взяв золоту чарку, підніс до рота, випив і думає: Ба, що вони таке зі мною затівають?
Та Божі мандрівники, якби нічого й не сталось. Наливають другу чарку і знову просять:
— Пий, Ілле Муромче, і випивай і добру думку гадай-розважай!
Випив Ілля Муромець другу чарку й чує, що якась страшна сила вливається в його жили, в його тіло.
А Божі мандрівники питають:
— Як почуваєшся, Ілле Муромче? Чи чуєш у собі дивну і безстрашну силу?
— Чую, чую, любі мої гості,. — каже Ілля Муромець.
— А яка ж у тебе ота сила?
А Ілля Муромець одвічає:
— Ех, брати мої, якби так виріс на нашій землі дуб високий аж до неба, та якби я схопив його у свої дужі руки, то рушив би цілою землею!
Почувши таке, Божі мандрівники тільки похитали головами.
— Пожди, братіку, — кажуть, — випий ще одну чарку нашого цілющого і живущого меду!
Взяв Ілля Муромець третю чарку і як випив, почув, що його сили убуло майже на половину. Тоді злякався Ілля Муромець, але богомільні мандрівники зараз його заспокоїли:
— Не бійся, хлопче, — кажуть, — ось тобі зараз стільки сили залишилось, стільки тобі треба. Тепер подякуй Богові за ласку, прощай і пам’ятай! Отсе тобі, Ілле Муромче, славним лицарем-богатирем стати і по всій Україні не буде тобі рівного, щоби з тобою позмагатися! Тоді засяє про тебе слава по всій українській землі, як сонце по всьому світі. І не буде тобі смерті, ні нині, ні завтра і по віки вічні, тільки слова свого дотримай!
А Ілля Муромець слухає і не слухає, що то говорять до нього оці дивні гості. Бо стало йому і чудно і дивно, і радісно і страшно від того всього. А коли він схаменувся і оглянувся, таємничі гості зникли, якби їх ніколи й не було. Наколи б не здорові ноги та руки, він думав би, що то був сон.
Тимчасом надійшли з поля його батько й мати і очам своїм не вірять. Такі були щасливі своїм дужим сином. А Ілля Муромець що день ставав сильнішим, а в серці йому було так весело, немов на світ народився.
Та не довго довелось батькам втішатися своїм любим синочком.
Однієї днини впав Ілля Муромець перед батьками на коліна й каже до них:
— Благословіть мене, мої дорогі батьки, на далеку дорогу. Бо хочу я свого слова дотримати, за віру християнську, за рідну землю, за князя нашого «Ясне Сонечко» потрудитись і життя своє віддати.
Батькам од того прощання стали сльози в очах. Кажуть:
— Іди сину, борони гідно християнську віру й нашу рідну українську землю. Хай тебе Господь благословить на землі і на морі, і на кожному місці, де нога твоя ступить!
Тоді розцілувався Ілля Муромець з батьком і з ненькою, взяв собі грудку рідної землі, завинув у платочок і заховав біля свого серця. Опісля вивів свого вороного коня і весь у зброї сів на нього, насунув блискучого шолома на чоло, стиснув меча в руці й вирушив у далеку таємничу дорогу…
2. НЕЩАСЛИВЕ ПОБРАТИМСТВО
Як покинув Ілля Муромець рідну хату, то довго, дуже довго довелось йому мандрувати. Блукав Ілля Муромець темними лісами, дикими полями й степами, доки зовсім не збився з дороги А що був дуже втомлений, зупинився під одним лісом, прив’язав свого коня до дерева, розпалив ватру і почав відпочивати. І тоді сповнилося його серце тяжкою тугою за товаришем побратимом.
— Ех, якби то мені вірного товариша дістати. Тоді й на душі було б легше і на серці веселіше. Тяжко самому одному блукати і долі шукати.
В цій турботі заснув Ілля Муромець біля ватри і спав твердим сном цілу нічку. А рано-ранесенько, тільки ясне сонечко зелений дрімучий ліс позолотило, пустився Ілля Муромець далі в дорогу.
Виїхав він з лісу й побачив величезні гори і здивувався. Йому здавалось, що одна із отих гір обсувається в долину. І під’їжджає він ближче, придивляється, а це не гора, а лицар велет-що велет, головою хмар сягає, бородою землю замітає і їде на буланому коні, а вся земля під ним дріжить, тремтить.
Але велет-лицар догледів Іллю Муромця, сумно до нього усміхнувся і врешті питає:
— Хто ти такий, чоловіче?
А Ілля Муромець зрадів як дитина й каже:
— Гаразд, любий друже, що я тебе зустрінув. Зовуся Ілля Муромець і побратима собі шукаю. Скажи мені, хто ти і чия земля такого велета-богатиря на світ привела?
А велет-лицар-порушився на коні й каже:
— Я лицар Святогор і саме тепер із святих гір сходжу. Але сумно мені, що мушу на собі таку силу двигати, носити.
— Егеж, сумно й мені, мій приятелю-друже. То ж краще побратаймося, будьмо як рідні брати, одна кров і одна сила. Цілий рік шукаю собі вірного побратима.
— Гаразд, Ілле Муромче, — одвічає Святогор. — Хай радіє українська земля і хай веселиться!
Тоді оба лицарі з коней позлізали, обнялися, поцілувалися і вже разом пустилися у дальшу дорогу. їдуть вони дикими полями, зеленими степами, широкими шляхами в престольний город Київ, «Ясному Сонечку», великому князеві Володимирові поклонитись.
Але, хоч як вони зі собою щиро подружили, не знайшли вони спільної щасливої долі. Ні Ілля Муромець, ні велет-лицар Святогор. Тільки зробили вони з половину дороги до славного города Києва, як побачили на шляху велику домовину, а на ній золотими буквами було написано:
Кому суджено до гробу піти.
Хай зводить в цю домовину лягти!
От і задумались славні Лицарі над цими дивними словами, що вони означають? Невже доля дає їм нагоду випробувати свою відвагу? Ні, ні, каже Ілля Муромець. Попробуємо. Судженої долі не минути! Все в руках Божих. То ж Ілля Муромець з коня злізає, положився в домовину й чекає, що воно буде.
Але не для нього була призначена ця дивна домовина. І заширока, і задовга, і заглибока. Ось тому Ілля Муромець вилізає з неї і сміється.
А лицар Святогор хитнув сумно головою й каже до свого любого побратима:
— А тепер я попробую!
Лягає Святогор в домовину, простягається і дивується, наче б вона була для нього зроблена. Та лиш хоче Святогор підвестися, тої ж хвилини домовина замкнулася. Лише маленький отвір над головою остався, щоб було чим лицареві дихнути, і то, мабуть, до часу.
Лицар Святогор зжахнувся од того дива, двигнувся всією силою, щоб домовину розломити або розчавити, але даремно. Втомився Святогор і забанував за своїм життям, тож просить свого товариша:
— Рятуй мене, друже, од несподіваної загибелі! Гидко від такої смерті лицареві вмирати. Бери, Іллє Муромче, мого меча у свої дужі руки й рубай мою домовину і визволяй!
Ілля Муромець зараз же вхопив за меч Святогора, але не під силу йому того меча двигнути. Даремне силкувався, аж Святогор здогадався, закликав його до себе й каже йому до отвору в домовині нахилитись. Коли ж Ілля Муромець нахилився над отвором, тоді Святогор дихнув на нього своїм богатирським духом. Ілля Муромець почувши в собі незвичайну силу, підняв важкого меча і почав рубати домовину з усієї своєї сили.
Але даремне трудився Ілля Муромець у своєму завзятті. Що вдарить мечем об домовину, то ще один залізний обруч наскочить і ще дужче домовину заціпить. І розлютився Ілля Муромець. кинув мечем об землю і гірко заплакав.
А велет-лицар Святогор каже:
— Не плач, любий товаришу-побратиме! Смерті не боюся! Одне лише тебе прошу, поховай мене на високих горах, де ти мене уперше побачив, а біля мого гробу прив’яжи мого вірного товариша, коня. А меч свій даю тобі від себе в дарунку, щоб ти продовжував моє лицарське діло.
Тоді й умер лицар Святогор в нещасній домовині і аж тепер стало легше матері-землі, що вже не буде на собі двигати таку незвичайну силу.
А Ілля Муромець виніс свого побратима з домовиною на гору високу, зложив у просторій ямі під скалою, засипав сирою землею і ще дужче розжалобився.
Покропив Ілля Муромець своєю сльозою гроб Святогора, прив’язав біля гробу його товариша коня, і так завершив свій обов’язок супроти свого товариша подорожі.
Тоді підняв Ілля Муромець меч Святогора, поцілував, прив’язав його до свого пояса, сів на коня й знову пустився в далеку дорогу. Поїхав Ілля Муромець шукати для себе нових лицарських подвигів, щоб українську землю захищати, а князеві «Ясному Сонечку» слави та честі добувати.
3. В ДОРОЗІ ДО ПРЕСТОЛЬНОГО ГОРОДА КИЄВА
Хоч як приваблював людей престольний город Київ, то не так легко було до нього дістатися. В непрохідних лісах, що оточували столицю від сходу, перебував жорстокий, несамовитий розбійник Соловей. Не чоловік і не звір, сидів на семи дубах і свистав, як соловей, шипів, як змій, і ревів, як тур, а все те на пострах усім людям.
Тому ніхто не важився біля його оселі переходити. Троє лиць розбійника Солов’я день і ніч стежили за неуважними мандрівниками, а кого його злющі очі догледіли, тому зараз була люта смерть.
А хоч князі престольного города Києва багато трудились, щоб його вигнати з лісів і знищити, всі їхні походи були без успіху. Своїм гидким шипінням, своїм грімким солов’їним свистом і страшним звірячим ревом він убивав кожного, і не було способу живим дістатися до княжого города.
Ілля Муромець не знав нічого про Солов’я розбійника. Якраз доїжджає він до города Чернігова, аж бачить, а це доокола печеніги, облягають город, пруться на мури, кричать, погрожують. Княжі дружинники стояли на мурах і боронились, як могли, але що вони могли вдіяти проти такої великої орди.
Зрозумів Ілля Муромець небезпеку князя та всіх його городян, то ж не було часу довго думати. Поправляє він на собі панциря, насуває на чоло шолома, сідлає коня, здіймає вгору меч Святогора й кидається на ворога.
Не знає пощади лицар-богатир Ілля Муромець. Рубає мечем, коле списом, топче конем, а все на загладу ворога. І вчинився серед дикої орди такий переполох, що все зразу кинулось утікати. Вся орда відступила, а князь города Чернігова зі своїми городянами побачивши таке диво, виступив з усім своїм почотом назустріч, щоб гідно привітати лицаря Іллю Муромця. Дякували вони йому за рятунок, величали, а князь з княгинею просять його у свої тереми.
— Лишися, дорогий лицарю, у мене на службі, — каже князь. — Боярином тебе зроблю, воєводою наставлю!
Але даремне вони його умовляють.
— Одній я тільки землі служу й одному князеві «Ясному Сонечкові», великому князеві Володимирові, — каже Ілля Муромець. — От краще покажіть мені, котра дорога найпростіша до престольного города Києва.
Князь почувши це, сумно похитав головою й каже:
— Ой, не має прямої дороги до нашого престольного города. Хіба ж ти не чував про Солов’я розбійника, що замкнув усі дороги, всі стежки і треба далекими манівцями обходити, щоб до Києва дістатися. Сидить він на семи дубах і свище, як соловей, шипить, як змій і реве, як тур, а кого зочить своїми поганими очима, убиває.
Лицар Муромець, як почув таке диво, то весь з люти затрясся. Хіба може так бути, щоб через проклятого розбійника не було чесним людям дороги до свого престольного города!? Ні, годі терпіти таку зневагу, таку нечесть! Найвищий час з цим лихом покінчати. Тоді попрощався Ілля Муромець з князем і з княгинею та з його дружинниками й поїхав прямою дорогою на Київ.
Мандрував Ілля Муромець днями й ночами, аж заїхав у велику гущавину темного лісу. І тоді почув він на собі якийсь несамовитий погляд і весь здригнувся. Не знав він, що Соловей розбійник вже з далека його доглянув, і весь час стежив за ним своїми злющими зміїними очима.
Ілля Муромець зліз з коня, однією рукою веде його за поводи, а другою промощує собі дорогу до Солов’я.
А Соловей розбійник сидить на семи дубах, дивиться на нього й скрегоче люто зубами. Та не годен він стерпіти зухвалості цього смільчака. Він засвистав всією силою, як соловей, зашипів, як змій, заревів, як тур, але й це не помогло йому багато.
Хоч вороний кінь від Соловієвого свисту з ніг повалився, а всі дерева аж до землі похилились, то Ілля Муромець твердо стояв на своїх ногах. А коли він побачив Солов’я на семи дубах, то зараз натягнув лука й пустив стрілу на нього.
І не хибив Ілля Муромець цілі. Стріла трапила в праве око розбійника Солов’я і впав він із семи дубів й не було йому часу до боротьби ставати. Ілля Муромець схопив його у свої дужі руки, зв’язав і прикріпив до свого сідла. Тоді сів на свого коня, затиснув на голові свого шолома і подався прямо в престольний город Київ.
4. У КНЯЗЯ НА БЕНКЕТІ
А в престольному городі Києві у княжому теремі велика гостина. Бенкетують з великим князем «Ясним Сонечком», Володимиром, славні бояри та ще славніші лицарі-богатирі: Добриня Никитич, Олекса Попович, Курило Пленкович. Сидять вони біля свого князя та про свої славні подвиги розказують, оповідають. А добрий князь любується своїми лицарями й прислухається до співу героїчних пісень, які про нього склали скоромохи. Тоді почули гості, що хтось на коні перед княжим теремом заїжджає.
І каже князь до своїх лицарів-богатирів;
— Мабуть, новий гість прибуває до мене в гостину!
Та не доказав князь свого слова, як відкриваються тисові двері до бенкетової залі і входить якийсь нікому не відомий лицар у панцирі, в золотому шоломі, став перед князем «Ясним Сонечком», поклонився на всі чотири сторони й каже:
— Вітай милостивий князю господине і прийми низький поклін від мене!
А всі так і питаються:
— А хто ж ти такий лицарю і з якої землі?
А лицар у золотому шоломі усміхнувся й каже:
— Я вірний послушник мого великого князя, Ілля з далекого Мурома. Я прийшов до тебе мій дорогий князю, послужити, а всій українській землі свою лицарську повинність виконати. А що гості не приходять до тебе без гостинців, то і я привіз тобі, князю, дарунок від себе!
А князь «Ясне Сонечко», питає:
— Який же ти дарунок привіз мені, мій дорогий лицарю, Ілле Муромче?
Ілля Муромець ще раз поклонився князеві й одвічає:
— Не зі золота, князю, ані зі срібла мій дарунок! Я привіз тобі лютого Солов’я розбійника!
Княжі гості, як це почули, заметушилися. «Що це він говорить», питають. Чи часом не зійшов він із глузду? Хіба ж можна Солов’я розбійника спіймати?
А Ілля Муромець, сміючись, каже:
— Егеж, можна. Не вірите — вийдіть перед терем і подивіться!
Князь «Ясне Сонечко» зараз підвівся від столу, звертається до своїх гостей і каже:
— Не соромім цього лицаря, а ходім і побачимо!
Тоді всі, що сиділи біля столів, вийшли за Іллею Муромцем. А коли вони підійшли до коня, то всі з дива зжахнулися. Соловей розбійник справді висів на коні прив’язаний до сідла. І почали йому всі придивлятись, а князь Володимир каже До нього:
— Якщо ти Солов’єм прозвався, то й засвищи нам, як соловей, щоб і ми почули!
Соловей розбійник залупав тоді злісно оком і розлютився на князя й каже до нього:
— Не ти даєш мені їсти й пити, щоб мені розказувати.
Але Ілля Муромець не від тих, щоб з ворогами цяцькатися. Він звертається до князя й каже:
— Пожди, князю, хвилину і дозволь принести чарку зеленого вина, а тоді він нам засвище.
Княжі слуги зараз принесли вино, а Ілля Муромець налив його в пугар і подав Солов’єві розбійникові.
— Пий, Соловею, і засвищи нам, як соловей, але уважай, бери силу тільки на пів свисту!
Соловей розбійник напившись вина, мабуть, в останнє хотів ще поглумитись над своїми ворогами і як засвистав, то всі, що стояли біля нього, так і попадали приголомшені на землю. Це так розлютило Іллю Муромця, що він схопив Солов’я розбійника у свої дужі руки, вивів його у чисте поле і Святогоровим мечем відтяв йому голову.
Коли ж вернувся Ілля Муромець до княжого терему, то всі його величали, а князь «Ясне Сонечко», посадив його біля себе і вгощає солодким медом.
Тоді й побратався Ілля Муромець з лицарями-богатирями: До- бринею Никитичем, Олексою Поповичем і Курилом Пленковичем на радість всього люду. Бо й радісне було це братання. Нічого їм не пожалів добрий князь «Ясне Сонечко» Володимир. Тому довго бенкетували лицарі української землі, так довго, як цього забажав собі славний лицар богатир Ілля Муромець.
5. БОРОТЬБА З ПОГАНЬ-ІДОЛИЩЕМ
Довго перебував Ілля Муромець в гостях великого князя Володимира. І радів із-за цього престольний город Київ. Він цінив свого лицаря-богатиря, величав його і обдарував його найбільшими почестями. Але Ілля Муромець не звик марнувати часу тільки на бенкетах. Час-від-часу виїжджав він на своєму вороному коні у чисте поле погуляти, щоби своєму князеві слави придбати. Об’їжджав він границі української землі, розбивав дикі орди печенігів і полохав всяку погань.
І добре тоді жилося на Русі-Україні не тільки лицарям і боярам, але й трудолюбивим кметям. І все було б щасливо, доки в престольний город не прибув богатир Погань-Ідолище. Нікого не питаючись і зі всіх насміхаючись вліз він у княжі тереми, розсівся на княжому престолі й почав порядкувати по своїй волі. А що в той час не було нікого з поміж лицарів-богатирів у престольному городі, то князь «Ясне Сонечко» мусів Погань-Ідолищу потурати. Але тяжко було йому догодити. Всього йому було за мало, всього йому не ставало. Повипивав Погань-Ідолище весь мід з княжих пивниць, поїв весь хліб з княжих шпихлірів і все горлає: давайте і давайте!
Тому не могли його кияни нагодувати і напоїти та задоволити. Засумувала українська земля, тяжко зажурився великий князь Володимир од тієї напасти. Хто знає на чому те все покінчилося б, якби знову не Ілля Муромець.
Він саме вертав з воєнного походу і в’їжджав Золотими Воротами у престольний город, як отсе приступає до нього бідний прошак і просить милостині.
Ілля Муромець зупинив коня й починає старця розпитувати, що чувати в престольному городі, як живуть городяни, як ведеться князеві «Ясному Сонечку». А старець-прошак розповідає:
— Ой, зле діється на нашій славній Україні. Оце прибув у наш город якийсь богатир, Погань-Ідолище, вмостився у княжі тереми і розпоряджається, як у себе в хаті. Князь не князь, боярин не боярин, усі в нього слуги-раби. А весь час тільки їсть і розпивається і нашим добром обжирається, і немає способу його позбутися.
Тоді жаль стало Іллі Муромцю великого князя і ввічливих мешканців престольного города. Але нічого він не каже прошакові, тільки питає:
— Добрий чоловіче, чи не помінявся б ти зі мною одежею?
Бідний прошак, хоч здивувався, але зразу погодився. Він поскидав з себе свої лахи. Тоді Ілля Муромець переодягнувся за прошака, віддав прошакові свою лицарську одежу і зараз пішком подався у княжі тереми.
Спираючись на палиці увійшов Ілля Муромець до княжої столової й бачить, на самій середині, за столом, розсівся богатир Погань-Ідолище і глузує з усього княжого двору. А всі так і похнюпили голови. посумніли, а між ними й князь «Ясне Сонечко». А Погань-Ідолище ще й дметься понад усіх і мудрує.
Ілля Муромець, побачивши це все, не міг дивитися на таку гидоту. Голова в нього була завбільшки кітла. волосся на голові, як копиця сіна, а на плечах ще й повисла довжезна коса. Гидота, що гидота, і тяжко стало Муромцеві на серці од такого видовища. Та ще гірше гострого меча вдаряли глузливі слова Погань-Ідолища, який до того ще й погрожував:
— Все, — каже, — знищу, все зітру, все спустошу і не буде більше на світі української землі. Тільки порох і попіл останеться.
Та Ілля Муромець не признається хто він такий, ще ніби й кланяється отій погані і просить сумирним голосом:
— Помилуйте нещасного каліку з Мурома!
Погань-Ідолище, як почув, що цей прошак з Мурома, питає:
— А чи не чував ти, чоловіче, про Іллю Муромця? Хто він такий і де він-тепер перебуває?
Ілля Муромець усміхнувся й каже до нього:
— Знаю Іллю Муромця, знаю дуже добре. Та він такий як інші: мало їсть і мало п’є, за те багато трудиться для української землі.
Богатир-Ідолище на ці слова зареготався на весь рот:
— А я. бачиш, багацько наїдаюся і сильно запиваюся й нічим не турбуюся. Печений баран у мене на один зуб, сім пудів хліба на один день, сім відер пива на одну ніч, а твоя українська земля мені ніщо!
Ілля Муромець слухає, міркує собі, а потім каже:
— Он як воно! А в мого батька була така коровиця, що багато їла й багато пила і від великої їжі й питва трісла. Мабуть, і тебе, Ідоле, таке чекає!
За такі слова Погань-Ідолище розгнівався, зірвався від столу, схватив меча і кинув на Муромця.
Але Ілля Муромець впору відскочив і меч Погань-Ідолища увігнався до половини в стіну. Та не злякався цього Ілля Муромець. Він скоро здійняв зі своєї голови шапку-бирку, вдарив нею Погань-Ідолище в лице й каже:
— Ось тобі Ілля Муромець, чи пізнаєш мене? А тепер кажи, що тобі від нього треба?
Погань-Ідолище знову хапається за меча, але даремне. Ілля Муромець схопив його за чуба, а щоб не сквернити поганою кров’ю княжих теремів, витягнув його у чисте поле й покінчив з ним, як годилось. Таким чином звільнилася українська земля від Погань-Ідолища і прославляла свого мужнього богатиря-лицаря з Мурома, Іллю Муромця.
6. ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ У ЛЬОХУ
Хоч добре прислужився Ілля Муромець своїй рідній землі, то знайшлися люди, що позавидували йому слави. Прийшли вони до князя «Ясного Сонечка» й кажуть:
— Не вір йому, князю-господине! Ілля Муромець не Україні служить, а собі. Хіба ж ти не бачиш, що твій нарід більше його величає, ніж тебе? Та це ще не все лихо, яке він творить. Ми довідались, що він вже народ починає бунтувати проти тебе, князю-господине! Мабуть, йому теж забагнулось княжити на твоєму престолі.
І повірив князь «Ясне Сонечко» своїм лукавим дорадникам і подумав: Треба якось позбутися цього зарозумілого і гордого лицаря з Мурома. Але як це вчинити, коли він має таку незвичайну силу? Хто посміє і відважиться стати проти нього?
Але від чого юродиві княжі дорадники. Порадили одне, то знайшли спосіб і на друге. Кажуть:
— Улаштуй, князю-господине, бенкет і накажи йому з твоєї пивниці мед і вино виносити. А ми вже з ним покінчимо. Нехай тебе, князю, не болить голова із-за цього!
І послухався князь «Ясне Сонечко» лукавої ради своїх дорадників. Улаштував він у своїх теремах величавий бенкет, якого на Русі-Україні ще не бувало.
Зійшлося у княжі тереми багацько всякого люду, а між ними славні лицарі-богатирі: Добриня Никитич, Олекса Попович і Курило Пленкович. Почався бенкет. Сам Ілля Муромець доставляє з княжої пивниці бочки з солодким медом та вином. Гомонять своїми піснями й жартами княжі скоромохи, грають-вигравають на гусліх і кимвалах княжі музики. Угинаються столи від їжі та напоїв. Усі радуються, усі веселяться. А вже ніхто не був такий радий з того бенкету, як сам Ілля Муромець. Мабуть, його серце не прочувало, яка страшна доля його чекала.
Не знав Ілля Муромець, що в льоху чекали на нього княжі опричники, щоб його з Божого світу звести. Ось надходить Ілля Муромець, щоб ще останню бочку меду винести й подати до княжого столу. Заледве він успів увійти до княжого льоху, негайно замкнулися за ним двері Кинувся Ілля Муромець їх відчиняти, але даремне. Надарма він грюкає кулаками у двері, кличе челядь, але ніхто не відзивається.
Ілля Муромець зразу думав, шо це сталося випадково, але скоро розчарувався. Він почув, що двері від пивниці засипають сирою землею Тоді він вже зрозумів свою лиху годину, яка не минула славного лицаря, а кинула в тяжку скорботу і неволю.
Тяжко засумував Ілля Муромець. Зажурився не тому, щоб смерті боявся, а тому, що не доведеться по-лицарськи на полі бою вмирати. Тож думає Ілля Муромець: Чим я провинився, чим я образив мого дорогого князя-господина, щоб мене так важко карати? Яке зло я вчинив для своєї дорогої і любої батьківщини, щоб готовити мені таку соромну смерть?
Розважає себе Ілля Муромець гіркими чорними мислями день і ніч, і знову день, і знову ніч, але ніхто не приходить його порятувати. Мабуть, усі за нього забули, всі його відцурались. Тож стратив він надію на визволення і почав готуватися до голодової смерті. Бо не бачив Ілля Муромець виходу. Його могла урятувати хіба вища Божа сила. І так воно й сталося.
Однієї ночі почув Ілля Муромець якийсь дивний стукіт об стіну. Що це мало означати — не міг зрозуміти, тому тільки прислухався, як ті таємничі удари міцнішали і немов зближались до нього. Але нічого більше тієї ночі не скоїлось. Тільки над ранком побачив Ілля Муромець в мурі щілинку, крізь яку продиралось проміння сходячого сонця. І дуже здивувався лицар Ілля Муромець, як почув з-поза тієї щілини знайомий жіночий голос:
— Не сумуй і не журися, славний лицарю, Ілле Муромче! Це я, Доброслава, що за тебе не забула. Благаю тебе, не гнівайся на мого батенька, що послухався лукавих двірників і вчинив тобі таку кривду. Я знаю, що ти ні в чому не образив великого князя! Прийми від мене, тимчасом, цю поживу, щоб не загинув ледачою смертю.
Ілля Муромець зрадів від доброго слова князівни Доброслави й каже:
— Ще добре на нашій славній Україні жити. коли знайшлося бодай одне добре серце, що співчуло моїй недолі. Хай Бог тебе благословить прекрасна князівно, а твоєму батькові, а моєму великому господинові зі щирого серця прощаю.
Тоді Ілля Муромець узяв кошик з їжею і вперше поживився після своїх важких днів у в’язниці.
Та не тільки співчувала його горю князівна Доброслава. Не забули за Іллю Муромця і славні лицарі-богатирі: Добриня Никитич, Олекса Попович і Курило Пленкович. Вони, почувши, що скоїлось з їх побратимом, від княжих столів повставали й кажуть:
— Годі нам тут веселитися, коли немає між нами нашого дорогого та любого побратима Іллі Муромця!
І вийшли вони з княжого двору, ні з ким не попрощавшись. Навіть обминули свого князя «Ясне Сонечко», а сіли на своїх баских коней і таки тієї днини виїхали з престольного города Києва, щоб більше не повернутися …
7. ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ НА ВОЛІ
Засумував престольний город Київ і вся Україна, довідавшись, шо її найкращі сини-лицарі української землі покинули свого князя Володимира. Але ніхто не пробував цьому лихові зарадити, а знайшлися й такі, що забажали з цього лихоліття скористати.
Лютий та жорстокий каган печенігів, Калим, задумав з цього скористати й посилає до матері українських городів своїх хитрих розвідчиків.
— Ідіть в Україну й придивіться, що там робиться. Може якраз нам пора напасти на українську землю й поживитися.
Знав лютий каган, коли їх посилати. Тільки прийшли розвідчики у Київ, то зараз про все довідались. Вони вже знали, що найгрізніший лицар, Ілля Муромець, у княжому льоху життя кінчає. Вони знали, що весь народ задля цього ворогує на князя, що багато лицарів-богатирів виповіли князеві службу й залишили престольний город Київ.
Отож, думають розвідчики: чого нам більше треба? Навіщо тратити час. Вони зараз повернулись у свою землю, явились перед своїм каганом і кажуть:
— Могутній кагане, прийшла пора відомститися на Україні. Немає там ні ладу, ні згоди. Ілля Муромець у княжому льоху, мабуть, життя кінчає, а всі лицарі-богатирі залишили город Київ. То ж нікому буде його боронити. Отож, найвищий час іти тобі війною на українську землю!
Каган Калим почувши від розвідчиків такі слова, зараз розіслав своїх гонців до всіх начальників орд і наказав їм, щоби всі поспішали до нього й готувалися до спільного походу на Україну.
Голос кагана був для них святим. Зразу зароїлися печенізькі степи від воїнів, піших і кінних, і все те разом об’єдналося й вирушило чорною хмарою на українські городи та селища.
Палив лютий каган усе, що зустрів по дорозі, нищив міста й села, забирав у полон безборонних жінок і дітей, і так з усією ордою підступив під престольний город Київ.
Побачивши таке горе, великий князь Володимир тяжко засмутився. Взиває він весь народ до зброї захищати матір українських городів, але мало хто його слухає. Лиш маленька горстка дружинників стала вірно біля свого князя, готова битись на життя й смерть. Але, що це значить проти численної орди кагана Калима?
Тож посилає великий князь «Ясне Сонечко» своїх послів до лицарів-богатирів: Добрині Никитича, Олекси Поповича і Курила Пленковича й просить допомоги.
Але даремне трудяться княжі посли, даремне їх переконують і просять рятувати українську землю від сорому й неволі. Лицарі-богатирі зовсім їх не слухають, а врешті питають:
— А де ж наш друг і побратим Ілля Муромець? Доки його не побачимо на волі, не підемо!
Тому княжі посли вернулись з нічим до престольного города і про все розказали князеві.
А великий князь «Ясне Сонечко» хвилюється, б’ється зі своїми чорними мислями, розпачає, свою долю проклинає і каже:
— Що ж я зробив, що лукавих людей послухав? Де ж мені тепер Іллю Муромця дістати, як його вже при живих немає?
А доня Доброслава, почувши таке, стає на коліна перед своїм батеньком і каже:
— Мій батеньку рідненький, господине, князю дорогенький, не гнівайся на мене, коли я розкажу тобі всю правду. Наш славний лицар, Ілля Муромець, хоча й у льоху перебуває, але живим остався. Прости мені, що я тебе не послухала, а звеліла твоїм слугам отвір до льоху прокопати й кожної днини крізь той отвір поживу йому подавати. То ж не муч себе й не розпачай, а випусти його на волю. Він напевно захистить нас перед лютим ворогом каганом Калином. Ілля Муромець — шляхетного серця, вже давно простив тобі провину.
Князь Володимир, як почув ці радісні слова, обняв свою любу доню Доброславу, подякував їй від щирого серця й каже:
— Щаслива ти, моя доню, що Господь надхнув тебе на таке шляхетне діло. Ти врятувала найбільшого лицаря для нашої української землі. Не маю я на нього злости, ні гніву, ні докору. Іди й накажи зараз челяді льох прокопати і нашого славного лицаря Іллю Муромця від сорому й неволі звільнити.
Доброслава подякувала своєму дорогому батенькові і побігла до челяді, щоб зараз бралися до діла. А коли княжа служба прокопалась до льоху й відчинила залізні двері, то сам князь «Ясне Сонечко», Володимир, зійшов до льоху, обняв Іллю Муромця, поцілував і каже:
— Прости мені, любий лицарю, що я вчинив тобі таку велику кривду. Вибач мені, дорогий сину, не я, а лукаві люди довели мене до такого негідного діла!
І потекли князеві з очей гіркі сльози, а Ілля Муромець упав до ніг князеві й все вибачив.
— Все тобі прощаю, мій дорогий князю! Все тобі вибачаю, бо немає мені нічого дорожчого і ціннішого за українську землю і за її могутнього й ласкавого великого князя. Єдине, чого я бажаю, щоб тільки з користю послужити рідній землі.
Тоді князь «Ясне Сонечко» взяв Іллю Муромця за руку і випровадив його з темного льоху у свої світлі світлиці й каже:
— Тут тобі годиться відпочати, Ілле Муромче. Сідай хоч на хвилину, бо на довше годі. Важко покарав мене Господь за тебе. Лютий каган печенігів Калим знищив нашу любу батьківщину, Попалив міста й села, а тепер облягає наш престольний город. Але, що я можу зробити з горсткою дружинників, коли лицарі-богатирі теж мене покинули? Одинока моя надія на тебе, Ілле Муромче! На твою силу і зброю! Рятуй українську землю від ганьби та наруги перед нашими ворогами!
Лицар Ілля Муромець це дав себе довго просити. Він почав заспокоювати князя й умовляти:
— Годі, господине-князю, розпачати! І мені є дорогою честь і слава української землі. Не дозволю глузувати ворогові з нашого народу і роду Хай згине проклятий Калим!
Підвівся Ілля Муромець на всю постать, надягнув на себе залізний панцир, поклав на голову золотого шолома, взяв у руки важкий меч Святогора і зараз таки вийшов на мури престольного города. Тоді побачив Ілля Муромець ворожу орду і зжахнувся, що було їх так багато. З далека блистіли шовкові намети кагана Калима. А орди численних печенігів почали знову на город наступати.
Заскрипіли дерев’яні високі вежі печенігів, вдаряли гострими таранами об мури і зчинилась така курява від піших і кінних воїнів, що тяжко було що-небудь побачити. А тоді затемнилося небо від стріл калених, якими вони засипали мури города, так що ніде було сховатися. І бачить це все Ілля Муромець і здається йому, що сам він один нічого не вдіє. Хоч меч Святогора важко рубає, нікого з ворогів не минає, але тяжко одному лицареві цю численну орду розгромити, поконати.
І довідався в той час Ілля Муромець, що лицарі-богатирі Добриня Никитич, Олекса Попович і Курило Пленкович стали обозом недалеко престольного города. Тоді сів Ілля Муромець на свого коня вороного й полетів до них, як вітер, і зупинився перед ними, як витязь, та й каже:
— Гей, ви лицарі мої любі, побратими дорогі! Чи годиться вам тут бурлакувати та нудьгувати, коли матері українських городів доведеться пропадати! Хіба ж не дорога вам лицарська честь і обичай? Чи ж не сором вам тут дармувати, коли треба нам нашу рідну батьківщину від лютого ворога захищати? Ой, не чекайте, не зволікайте, а беріть, браття, за мечі харалужні, сідлайте коні вороні та ходіть у завзятий бій за мною!
Але не дуже то перейнялися лицарі-побратими його словами. А Олекса Попович ще й глумиться і каже:
— Хіба мало має князь своїх бояр та дружинників? Напуває він. їх та годує, то хай тепер його захищають та від орди агарянської спасають!
Тому не далися вони упроситись, а біля вогнища посідали, куліш собі заїдали і слів його не прийняли.
І прикро стало Іллі Муромцю із-за цього. Обернувся він до своїх дружинників і з гнівом каже:
— Годі нам їх більше просити, як вони сорому не мають! Годі час марнувати! Ходім самі у бій завзятий, за українську землю, за престольний город Київ, за нашого великого князя Володимира!
Тоді вирушив Ілля Муромець зі своєю славною дружиною у кривавий бій проти лютого кагана Калима і його орди. І зчинився тоді страшний переполох між ордою печенігів. Меч Святогора славно гуляє по головах агарянців, немов на бенкеті. Бо не дороге вино вони випивали, а поганську кровцю, як водицю, проливали і слави та честі українській землі добували.
А лицарі-богатирі Добриня Никитич, Олекса Попович і Курило Пленкович як побачили той славний бій, то не вдержали свого лицарського завзяття. Всі три як один кинулись зі своїми дружинами в допомогу Іллі Муромцю. Поспішають, один одного переганяють і мечами славно рубають.
І покотились голови диких ординців на побоєвищі. Падали печеніги, розбігались, бо від лицарів-богатирів пощади не мали. А вночі рештки орди печенігів пустилися втікати. Не пощастило теж і каганові Калимові. Його зловив Ілля Муромець на петлю і привів перед князя «Ясне Сонечко» Володимира.
— Ось тобі, князю-господине, твій відвічний ворог, то ж чини з ним, що захочеш. Хай і він заплатить своєю головою за ту руїну, яку він вчинив українській землі.
Тоді заграли дзвони у престольному городі Києві по всіх церквах, що Господь милостивий і тепер зволив українську землю від лютого ворога захистити.
А князь «Ясне Сонечко» Володимир гостив усіх лицарів у своїх теремах і дякував їм за славну перемогу, яку вони своїм лицарським завзяттям і відвагою придбали українській землі.
8. ОСТАННІ ПОХОДИ ІЛЛІ МУРОМЦЯ
На княжій службі перебув Ілля Муромець до глибокої старости. Але й тоді він не занедбував своїх лицарських подвигів. Час від часу виїжджав він у чисте поле шукати різних пригод. Не рідко доводилось йому зустрічатися з різними дикими ордами, що в той час так часто нападали на українську землю. Тоді Ілля Муромець зводив з ними важкі бої й у крові поганців гартував важкий меч Святогора.
Одного разу, коли вертався Ілля Муромець у престольний город, наткнувся в дорозі на велику каменюку. Тоді зліз він з коня і почав її обходити й придивлятися, що воно за диво? На скелі-каменюці він побачив дивний напис:
Хто поїде першою дорогою, буде багатий,
Хто другою — жонатий, а хто третьою — буде святий!
Прочитав Ілля Муромець оці загадкові слова й думає, що йому робить? Пускатись першою дорогою його не вабило. Русь-Україна дорожча йому за золото, а цінніша за всі скарби всього світу. Не краще було теж і з другою дорогою. Хіба ж він молодий юнак, щоб одружитися? Всю свою молодість він віддав на службу своїй батьківщині. То ж залишилася йому третя дорога, на котрий мала б чекати на нього смерть.
Але Ілля Муромець не боявся смерті. Він завжди любив небезпеки й всякі пригоди, як годиться правдивому лицареві й воїнові. Тому вирішив починати з найбільш загрозливої йому дороги, де мала б грозити смерть. Він стягнув коня вороного за поводи і вирушив в дорогу. Та .не довго довелось йому ждати лицарських пригод. Тільки в’їхав він у темний ліс, як вискочили з хащів розбійники, підняли свої мечі вгору й закричали: «Смерть йому!»
Лукаві напасники не знали, що мають діло зі славним лицарем Іллею Муромцем. Бо не злякався Ілля Муромець ані їх погроз, ані смерті, а пустив меч Святогора на їх голови. Розбійники, побачивши його незвичайну силу, припинили бій і почали проситись. Кажуть:
— Будь у нас отаманом, славний воїне, чужинце!
А Ілля Муромець посміхнувся й каже:
— Буду отаманом, коли станете чесними і гідними людьми, та поступите на службу українській землі і її великому князеві «Ясному Сонечку» Володимирові!
І всі розбійники тільки закричали з радості:
— Підемо! Підемо, славний лицарю, куди лише прикажеш!
— То ж ідіть, — каже їм Ілля Муромець, — до престольного города Києва, поклоніться великому князеві «Ясному Сонечкові» від Іллі Муромця й скажіть йому, що я вас вислав на службу князеві-господинові. Там і чекайте мене!
Тоді розпрощався Ілля Муромець з розбійниками й пустився їхати другою дорогою. їде він весь день, а коли виїхав на високу гору, побачив перед собою величавий терем, весь у золоті та самоцвітах. Дивиться Ілля Муромець, а йому йдуть назустріч якісь дівчата у білих одежах, в зелених віночках та у квітках. А на самому переді йде, мабуть, сама князівна, вся у барвистих биндах та стяжках і в золотій короні.
Ілля Муромець зупиняє коня і чекає, що воно з того буде. А князівна приступає сміливо до нього, вітається, цілує його в чоло й каже дзвінким голосочком:
— Вітай, Іллє Муромче, славний лицарю української землі. Після твоїх великих і незвичайних подвигів належиться тобі гідний відпочинок. То ж просимо тебе у наші тереми!
Тоді дівчата взяли Іллю Муромця між себе й повели в княжі тереми. А коли увійшов Ілля Муромець до бенкетової залі, побачив довжезний стіл, заставлений всяким добром. Доокола стола стояли прегарні стільці, а один між ними найкращий, найбагатший, увесь із щирого золота. Отож князівна просить Іллю Муромця сідати на нього і своєю приявністю звеличати їх багату гостину.
Але Ілля Муромець не дався перехитрити, а схопив князівну у свої дужі руки й саджає її силою на той золотий стілець. Коли тільки князівна сіла на ньому, той стілець захитався, підлога під ним розступилась і князівна разом із стільцем полетіла у темний льох. А дівчата, як це побачили, закричали, запищали, заметушились і враз позникали, якби їх й ніколи не було. Після того весь терем залягла гробова тиша.
Тоді Ілля Муромець зійшов в долину до льоху, і дуже здивувався, побачивши там багацько нужденних, напівживих, виснажених від голоду в’язнів. Аж тепер він зрозумів лукаві хитрощі злющої князівни та її почоту.
Визволив Ілля Муромець нещасних невольників, випровадив їх на світ Божий, опісля попрощався з ними й пустився у дальшу дорогу.
Тепер Ілля Муромець пішов третьою дорогою, на якій судило ся б йому забагатіти. Правда, не потребував він золота, але пригоди, які зустріли його на перших двох дорогах, зацікавили його, чи не зустріне він знову яку змову, чи хитрощі. То ж довелась йому знову довго мандрувати, аж доки той шлях не скінчився. Він побачив перед собою величезну скалу.
Ілля Муромець не любив завертати з дороги, чи її обходити. Він підложив меч Святогора під скалу і перекинув її на другий бік дороги. Але й тепер не побачив він дальшого шляху.
Перед ним стояла велика мідяна брама, замкнена на дванадцять колодок. І розсердився Ілля Муромець, витягнув меч Святогора й почав рубати браму. Коли ж порозбивав усі колодки і відчинив браму, побачив величезний льох, наповнений золотом, сріблом і самоцвітами. Ілля Муромець зрадів отим багатством і подумав:
— Аж тепер я зможу заплатити дань своєму любому князеві від усіх лицарів української землі. Він набрав того добра скільки кінь міг унести й тоді попрямував з радісним серцем у престольний город Київ, до «Ясного Сонечка», великого князя Володимира. Радів Ілля Муромець, що й тепер не прийде він з порожніми руками перед свого господина, великого князя. Бажав він теж звеселити і свою любу українську землю, але з цим він покищо таївся. На всяку річ буде своє діло, думав Ілля Муромець, і поволі наближався до престольного города…
9. ТРИ СОБОРИ І СМЕРТЬ ІЛЛІ МУРОМЦЯ
Забагатів Ілля Муромець від свого останнього походу, проте не думав він з цього багатства користати. Отсе скликає він до себе найкращих будівничих з усієї України й каже:
— Мої милі браття, збудуйте мені на хвалу Божу три собори! Один з білого каменю, другий з чистого срібла, а третій із щирого золота. Та щоб ці три собори були кращі за сонце ясне, просторніші за небо безкрає, і величніші за нашу матір квітучу землю!
А будівничі слухають і кажуть:
— Так воно й буде, Ілле Муромче, як собі бажаєш, бо гідний Господь твоєї хвали, а наша Україна своєї чести і слави.
Тоді поклонились славні будівничі перед Іллею Муромцем і взялися за діло. Тридцять літ вони будували оті три собори, і що день вони були кращі та величніші. А люди збігались, дивилися й подивляли їх незвичайну роботу. І коли будівничі закінчили свою славну будову, тоді Ілля Муромець вийшов подивитися.
Виїхав він на своєму вороному коні на київські гори і там зупинився. А коли побачив оті три собори, то з радості заплакав. Один собор сяє, як золоте сонце на небі, другий — як срібний місять на небосклоні, а третій — як землиця, красна, вродлива дівиця.
І так задивився Ілля Муромець на ті три собори, що не мав сили своїх очей відірвати. І не рушився він більше із того місця, а так і застиг білим сніжним мармуром, вп’яливши очі в золоті бані отих трьох величних святинь.
І здивувався великий князь «Ясне Сонечко» Володимир, і здивувались знатні бояри і дружинники та увесь люд, і приступають вони до нього й кличуть:
— Ілле Муромче, що це з тобою скоїлось? Чому не йдеш між нас? Чому мовчиш?
Та вже не відповів лицар-богатир Ілля Муромець, а стояв і мовчав, як гріб. А його одежа, обличчя, руки й ноги і кінь вороний враз заблистіли щирим золотом.
І збігся весь люд престольного города Києва подивитися на це диво. Всі вони здивовані гляділи мовчки на статую Іллі Муромця із щирого золота, задивлену на оті три собори. А князь «Ясне Сонечко», побачивши стільки народу, звернувся до нього й каже:
— Браття мої милі, діти мої дорогі, ось так увіковічнив Господь добре лицарське серце нашого славного лицаря-богатиря Іллю Муромця! Діла його й подвиги були золоті, бо все це він чинив не для себе, а для рідної землі. Ось тому й сяє він перед нами у золоті та у славі. То ж учімся тепер від Іллі Муромця, як подвигатись, трудитись і як боротись за віру християнську, за мир хрещений, за землю українську!
Скінчив князь «Ясне Сонечко» свою мову й тоді вперше вдарили дзвони в отих трьох соборах. А княжі бояри, побачивши це все, зараз склали думу-пісню про славного лицаря Іллю Муромця, про його незвичайні подвиги й про його дивну смерть, і понесли її хрещеному людові по всій Україні. А ця дума-пісня має дивні чари. Вона голосить славу про лицаря-богатиря Іллю Муромця до цього часу: як Бога хвалити, як Русь-Україну перед ворогами боронити і як лицарську честь перед усім світом захищати.