Зустріч
Волошин штовхнув поліроване дерево дверей. Вони м’яко, ніби вибачаючися, розчинились і випустили його з клініки.
Дратували безтурботні обличчя. Краще б зараз, замість дрібної осінньої мжички, різонув рясний зухвалий дощ! Тоді б хоч на вулиці лишився на самоті з гнітючим відчуттям поразки.
— Професоре… хвилиночку!
Його наздогнав асистент, низенький, добродушний, у широкому, мов вітрило, плащі.
— Олександре Григоровичу, не треба ж так вболівати! Всі розуміють, що це — неминучий наслідок безнадійної операції.
Волошин прискорив ходу.
— Ніхто, крім вас, і не погодився б узятись за неї…
— А, чорт! — Волошин відшпурнув з дороги шоколадний блискучий каштан. — Кого ви переконуєте? Померлого? Це для нього слабка втіха. Мене? Наївно. Я краще за вас знаю, що ця операція — програний мною бій. Я й тепер переконаний, що хворого можна було врятувати, якби не ті кілька годин мого проклятого вагання. Якби — зразу! Ну, залиште мене, співчуття я не зношу.
Волошин звернув до тролейбуса, озирнувся й буркнув до свого збентеженого асистента:
— Даруйте. Втомився.
Він таки справді дуже втомився. Завтра починається його відпустка — влітку так і не пощастило вирватись. Він нікуди не поїде, нікого до себе не пустить, проведе цей час вдома, на своєму дивані, в халаті, в пантофлях, чорти б його ухопили! Має він, нарешті, право на спочинок і бездум’я?
Вдома професор скинув вогкі черевики і вступив у м’які домашні пантофлі. Повечерявши, відняв у молодшого сина товстезний том Жюля Верна і рішуче заліг на дивані.
У дверях подзвонили.
Мене немає вдома, — гукнув Волошин. — І взагалі — прошу дати мені спокій.
— Тобі телеграма, — до кабінету зайшла дружина.
— До дідька телеграми! Мене немає! Я виїхав! Помер! Ну… що там таке?
Волошин зі злістю взяв телеграму. Гори воно все…
«Помирає дочка благаю приїхати врятувати заради колишньої дружби — Олена Хижняк».
— Олена Хижняк? — він потер крутого, з виразними залисинами лоба. — Не знаю. Не чув. Хто така?
Вона пише — заради колишньої дружби… — зауважила дружина.
— Якої ще дружби? Навіть не чув ніколи…
— А я ніби чула це ім’я, по радіо, чи що. Та, зрештою, це не так і важливо, краще зверни увагу на адресу.
— Село Горобіївка, Лопухівського району… Здається, у чорта в зубах. До Лопухів годин вісім поїздом.
— Та ще від станції невідомо скільки. А ти ж сам скаржився на втому й радів з можливості відпочити. Певне ж, там є якісь лікарі.
— Ну й скаржився, ну й радів, ну й не поїду! — Волошин знову плюхнувся на диван. — Ну, задоволена?
— З тобою останнім часом важко розмовляти… Даремно ти відмовився від санаторію.
— В санаторії їздять не спочивати, а розважатися. А мені потрібен спокій од людей, од метушні. А тут навіть ти не даєш мені спокою.
Коли ображена дружина вийшла, Волошин простягнув руку й схопив телефонну трубку:
— Алло! Алло! І коли ж, хай йому грець, я відпочину… Вокзал? Довідкове? Скажіть, коли йтиме найближчий поїзд до станції Лопухи? О 21-й? Дякую.
І професор з досадою пожбурив із ніг зручні домашні пантофлі.
* * *
Дощ рясний, мов із відра, саме такий, якого хотілося Волошину вчора, коли виходив з клініки, заливав невеличку безлюдну станцію. В мерехтливих зморшках калюж розкисали жовті плями станційних ліхтарів.
Волошин на мить затримався на підніжці вагона, а далі, махнувши рукою, шубовснув кудись у холодну мокречу.
— Професор Волошин?
До нього підбігла невисока на зріст жінка в мокрому плащі з капюшоном.
— Так, я. Приїхав по телеграмі.
Жінка схопила й міцно стиснула його руку.
— Олександре… Григоровичу, ой, спасибі ж вам!
Видно, ще щось хотіла сказати, та не зважилась і швидко повела Волошина повз приміщення вокзалу.
— Ось машина… ми враз доїдемо, дорога хороша. Сідайте, будь ласка.
В машині Волошин марно намагався в передранкових сутінках роздивитися жінку.
—Що з вашою дочкою?
У відповідь — стримане ридання.
— Олено Павлівно, ви знову? — обернувшись, докірливо мовив шофер. — Адже веземо товариша професора, вони врятують.
У дворі Горобіївської лікарні вже чекав весь її невеликий персонал. Кремезна, як дуб, медсестра, відчинила дверцята машини і мало не на руках винесла з неї Волошина. Владно відтіснивши невисокого хлопчакуватого лікаря і притримуючи гостя попід лікті, неначе він був скляний, урочисто ввела його до лікарні.
Хлопчакуватий, явно дуже схвильований лікар сконфужено плутався в зав’язках, намагався допомогти, власне, заважав Волошину одягнути новенький, спеціально для нього напрасований халат.
— Що з хворою? — Волошин нетерпляче відсторонив свого молодого колегу і сам звично затягнув на руці зав’язки. — Мм… ваше ім’я?
— Басюра, Пилип Андрійович, — почервонів той. — А в хворої, я думаю… я підозрюю абсцес печінки. Ви розумієте, професоре, я ж лише щойно скінчив інститут. Така операція… Ну, якби ви вже не приїхали…
— Що таке абсцес? — глухо запитала жінка.
Тепер при яскравому електричному світлі Волошин мав змогу її роздивитись. Ні, не міг пригадати це змучене, немолоде обличчя з такими зляканими очима, і розгублено одвів погляд.
— Ну… це нагноєння, нарив. Дайте сюди історію хвороби.
— Можна мені зараз пройти до дочки? Дозвольте!
— Може, неварто… — завагався молодий лікар, але Волошин кивнув головою. — Ну, пройдіть на хвилинку.
— Хто вона така? — запитав Волошин, швидко проглядаючи історію хвороби.
— Хвора?
— Ні, мати. Олена Хижняк.
— Олена Павлівна? — з готовністю вихопилася вперед масивна медсестра. — То це ж знатна ланкова нашого колгоспу, Героїня! Невже не знаєте? Дивно, а вона казала… То, певне, знали її чоловіка? Він до війни був головою колгоспу, недавно й помер, фронтові рани… Теж не знали? Вони, правда, родом з іншого села…
— Ходімо до хворої, — перебив говірку медсестру Волошин.
Вона нерухомо лежала на спині. Волошин взяв гарячу руку, промацав пульс.
— Як ви себе почуваєте? — професіонально бадьорим тоном запитав, схиляючися над сірувато-блідим, з червоними плямами обличчям.
Хвора з зусиллям ворухнула важкими повіками, безтямно глянула на професора. І — ніби не темні’ вії звела над глибиною синіх очей, а розкрила раптом вікно кудись у минуле.
— Оленка! — вражено вимовив Волошин.
— Вона — Ольга, — стиха сказала жінка, що нерухомо стояла біля доччиного узголів’я. — А Оленка — то була я…
Отямившись, Волошин одкинув ковдру. Легкими дотиками спритних досвідчених пальців хірурга швидко промацав у правому підребер’ї пухлину.
Ольга болісно застогнала.
— Готуйте до операції.
* * *
Біле безкровне обличчя зливається з білою подушкою. Тонкі крилаті брови, опалений суховієм гарячки маленький покірний рот — які знайомі вони!.. Але темна тінь повік важко лягла на очі, і невже їм не відкритися більше?
Операція була важкою. Вже добу професор не відходить од хворої. Тут, у маленькій палаті, поставили для нього друге ліжко.
Пульс знову починає падати. Яким нікчемним і безсилим здається професорові в цю хвилину весь арсенал його досвіду й ліків перед цим зловісним завмиранням пульсу…
— Кисневу подушку!
«Ти повинна жити! Жити в ім’я своєї молодості й того майбутнього, що чекає на тебе. Тобі треба жити… і ще в ім’я минулого, яке ти нагадала мені. Про яке я зовсім забув…»
«Заради колишньої дружби». Та дружба тривала десь зо два тижні, а може, й всього десять днів…
Ішов другий місяць війни. Евакогоспіталь, в якому служив молодий хірург Сашко Волошин, не встигав евакуйовуватися, раз у раз опиняючися то на лінії фронту (власне, «лінії» тоді не було), а то й зовсім у тилу ворога. В селі під Бахмачем вони простояли найдовше — оті неповні два тижня. Прибився до них вільнонайманим санітаром роботящий хлопчина — Степан… от забув, як його прізвище. Одна нога в нього була трохи коротша, тому й не потрапив до армії. Степан для госпіталю був справжньою знахідкою — проворний, метикуватий, міг по декілька ночей не спати, робив усе, що загадували. На другий день Степан привів до госпіталю — на кухню — ще й свою дівчину — Оленку. Що то була його дівчина, Сашко зрозумів з першого погляду, як збагнув і те, що не Степан був її хлопцем. У неї ще взагалі не було нікого: дитина зовсім, тоненька, якась не по-селянському тендітна, з глибочезними синіми очима. Мабуть, не слід було в них заглядати, та… війна! Ніхто не знав — що з ким станеться завтра. Зазирнув — і втопився. В короткі, вільні від роботи хвилини (їх було так мало!) пожадливо цілував любі очі, а вона — покірна, віддана — до болю віддана, тільки поривчасто тулилася, припадала гарячою щокою до його неголеної щоки. І ніколи нічого не питала, не просила.
Степан спохмурнів, ще завзятіше став працювати, але теж мовчав. Чому? Війна? Хтозна… Мабуть, зрозумів, що несила йому бути на заваді.
З оточення вони вибиралися поодинокими групами, залишивши весь свій інвентар у колгоспі, а натомість узявши коні. В останню хвилину Сашко скочив з підводи і, не звертаючи вже ні на кого уваги, обняв Оленку. Вона не плакала, тільки збіліла-збіліла. І вперше спитала: «Не забудеш?» — «Не забуду!» — «Повернешся?» — «Якщо буду живий». — «Я чекатиму…»
А Степан пішов разом з ними. Вже згодом, десь під Вороніжем, хлопця тяжко поранило, а що далі з ним сталося — Волошин не знав.
Пульс!.. Пульс!.. Його тонка ниточка от-от увірветься… Прокляття, невже все марно?
— Шприц! Камфору! Та швидше, чорти б вас…
Так, цього разу, здається, обійшлося. Цього разу. А чи пощастить врятувати? Надія мала. І все-таки — вона повинна жити!
Згадав! У того хлопця прізвище було — Хижняк. І Олена тепер — Хижняк. Отже, цей не забув, повернувся. «Я чекатиму…» Не дочекалася навіть листа.
* * *
Похитуючись, немов напідпитку, Волошин уперше за ці дні вийшов з лікарні і пройшовся подвір’ям.
Не по-осінньому сонячно. Прозора павутинка лоскітливо причепилася до щоки. Він змахнув її, вколов долоню об шорстку щетину і розгублено хмикнув.
— Оце-то обріс!
Під вікном палати закам’яніла самотня жіноча постать.
— Олено Павлівно!
Вона здригнулася, відірвалася від вікна. Волошин швидко підійшов і простягнув руки.
— Вона житиме.
Бліде, виснажене стражданням обличчя затремтіло і враз освітилося глибоким і безмежно щасливим поглядом. Не мала сили щось сказати, тільки затулила руками обличчя.
— Тепер я вже зовсім впізнав тебе, Олено… І який же я вдячний тобі!
— Мені? За що ж — мені?
— За те що… от, не вмію говорити, зроду не вмів. Але ти повинна мене зрозуміти. За зустріч, якої я не заслужив. Кхм… А чого це ваш лікар, як той шуліка над квочкою, навколо нас кружляє? Гей, колего, в чім справа?
— Пробачте, професоре, — несміливо наблизився до них хлопчакуватий лікар. — Чи не могли б ви до від’їзду оглянути ще деяких хворих? Почули про вас і приїхали. Оглянете? Відпустку ми вам все одно зіпсували…
— Відпустку зіпсували? Що ж, по-вашому, я вже такий старий шкарбун, що без відпочинку розвалюся? Ну давайте, давайте вже ваших хворих. Тільки дозвольте спершу поголитися, а то обріс… Кхм… неначе на фронті.
Вона усміхнулася. Лагідно, без докору.
1963–1977 р.