Зозуля, що мала гніздо
Летіла зозуля біля столітнього дуба та й побачила: стара білка Клопотуха своє дупло прибирає, сухим пахучим зіллям вимощує.
— Добридень, бабусю Клопотухо! І що-то ви робите?
— Добридень, зозуле. Дупло прибираю: люблю, щоб у мене порядок скрізь був, щоб усе до ладу.
— Ку-ку! Я теж порядок люблю.
— У тебе порядок? Скажеш таке, — махнула сухенькою лапкою білка.— У тебе ж і гнізда немає.
— У мене немає? Ку-ку!! Та в мене гніздо таке, що іншому птахові й уві сні не сниться!
— І де ж воно?
— Де? На сріблястому осокорі. Весною я пухом з осокора своє гніздо вимостила, там таке м’яке, мов перина. Ох, забалакалася з вами, а часу ж не маю, діточки мене виглядають.
Полетіла зозуля до сріблястого осокора, а на осокорі дятел Ковалик сидить, кору простукує, короїдів шукає.
— Добридень, дядечку! Ку-ку!
— Добридень, зозуле. Сідай біля мене, розкажи — що новенького в лісі.
— Ох, не можу, ох, не маю часу! Відрубай мені, коли твоя ласка, від осокора галузку, понесу її до кривої берези.
— Навіщо тобі та галузка?
— Ох, така біда, таке лихо! Зруйнував осоружний вітрисько учора моє гніздо на кривій березі, мушу його полагодити. Ку-ку!
— Гніздо? — здивувався дятел.— Таж у тебе його зроду не було: немарно тебе Викрутасихою прозвали.
— Не ображайте мене, дядечку. Є в мене гніздечко, ку-ку! Чи я гірша за інших?
Відрубав дятел Ковалик міцним дзьобом з осокора тонку галузку, полетіла з нею зозуля. Підлітає до кривої берези, аж там, під березою в кущиках, заєць Лапчак куняє. Впустила ненароком зозуля галузку, зачепила зайця за вухо. Підстрибнув з переляку заєць, хотів дати драла, та побачив зозулю.
— Це ти, зозуле? Ну й налякала! А я думав — Вовцюга-Волоцюга до мене підкрався.
— Та ні, то я ненароком галузку впустила. Ку-ку!
— Озирнися, зозуле, навколо, чи не видно вовка з лисицею,— просить заєць Лапчак.
— Ох, нема часу озиратися, зайче, ніколи дивитись, Лапчаче. Поспішаю я до високого береста, бо там мої дітки, малі зозуленятка, з гнізда визирають, за мною сумують. Ку-ку!
— З як-кого гнізда? — отетерів заєць.
— Та не з якого ж, з мого!
І полетіла зозуля до високого береста. Сіла на гілці й заходилася кувати: ку-ку та ку-ку! Голосно та й лунко.
А під берестом сидів веселий хлопчик Чубасик.
— Гей, зозулько,— гукає,— чи не хочеш зі мною на узлісся податись? Подивимось, може, там уже зозульчині черевички розквітли.
— Ох Чубасику, серденько, не до черевичків тепер! З рання й до вечора працюю, діточок доглядаю, гніздо своє чепурю.
— Гніздо?
— А то що ж? Скільки того клопоту, скільки мороки…
— Куди ж ти, зозулько?
— До діток своїх, до гнізда. Ку-ку!
Та й полетіла.
Дивується хлопчик Чубасик: у зозулі гніздо?! Цікаво, де ж те гніздо? Побіг лісом шукати, спіткав білку Клопотуху.
— Куди біжиш, Чубасику?
— Зозулине гніздо шукати.
— На сріблястому осокорі зозулине гніздо,— каже білка Клопотуха.
Прибіг Чубасик до сріблястого осокора. Там дятел Ковалик дзьобом гучно вистукує, короїдів шукає.
— День добрий, Ковалику! Чи не чув, де зозулине гніздо?
— Здоров, здоров, Чубасику,— чемно відказує дятел.— Чув я, що зозулине гніздо на кривій березі. Так-так-так!
Помчав Чубасик до кривої берези. Під березою, з кущика, довгі вуха стирчать.
— Це ти, Лапчаче? — засміявся Чубасик.— Вовка боїшся?
— Боюся,— признався Лапчак.
— А не чув ти, Лапчаче, де зозулине гніздо?
— Чув, Чубасику, чув: на високому бересті.
— Немає там,— каже Чубасик.— Ні на високому бересті, ні на кривій березі, ні на сріблястому осокорі — немає ніде. Вже й не знаю, де його шукати…
А й справді, де воно, те зозулине гніздо?
