У м’якому вагоні

Поїзд уже рушив, коли цей чудний хлопчина несміливо відсунув двері купе.

— Добрий день.

— Доброго здоров’я… — Алла Володимирівна запитливо глянула. Може, якийсь шанувальник Івана Максимовича? — Ви щось хотіли?

— Та… місце моє тут, провідниця сказала. Можна зайти?

— Якщо місце, чому ви питаєте?

Хлопець нерішуче зайшов. Перезирнувся із своїм відображенням у дзеркалі дверей, сконфужено затупцяв. Його нові туфлі, очевидно, вперше взуті, пронизливо рипіли, в руці жовтів новісінький чемодан, теж, видно, вперше взятий у дорогу.

— Я ж попереджала провідницю, навіщо ж вона… — півголосом поскаржилася Алла Володимирівна.

— Нічого, — примирливо кинув Іван Максимович. — Займайте полицю, юначе.

Хлопчина вдячно глянув і аж прикипів до Івана Максимовича враженим поглядом. На круглім, рум’янім, ще зовсім дитячім обличчі відбилися радісний подив і сумніві «Ні, це неможливо!» Збагнувши, що стовбичити посеред купе нечемно, поклав чемодан на горішню полицю, підтягнувся на руках і обережно сів, звісивши ноги. Повагавшись — чи пристойно? — роззувся, ліг і зачудовано втупився в Івана Максимовича.

Якийсь час троє в купе мовчали. Ритмічно похитувався вагон.

— У тебе такий змучений вигляд, Баню, — Алла Володимирівна нахилилася до чоловіка й злегка торкнулась його руки. Той тільки зітхнув. — Я розумію — гордість не дозволяє… — вона стишила голос, в купе був сторонній. — Але чи слід звертати увагу?

— Ну годі, — урвав Іван Максимович. — Довідайся у провідниці, яка буде зупинка. Я вийду купити газет.

— Навіщо вони? Ну-ну, не нервуй, я сама вийду куплю.

Поїзд, гальмуючи ходу, підійшов до станції. Алла Володимирівна вийшла.

— Борько, огірочків купи, — верескнуло в тамбурі. — Свіженьких!

З перону крізь відчинене вікно хтось когось спокушав:

— П’ятнадцять хвилин стоїмо! Гайда до буфету!

Іван Максимович дістав із смугастої жіночої сумки непочату пачку сигарет, подивився на неї, подумав, зітхнув і заховав назад.

— Не гнівайтеся, може, воно й не годиться, — зненацька озвався хлопчина зі своєї полиці. — Скажіть, будь ласка, — ви не Іван Тригуб?

— Так.

— Той самий???

— Гм… А якого ви маєте на увазі?

— Поета, звичайно! А хіба є ще інший?

— Ну, якщо поета, то це, юначе, я.

— Ви… ви! Я ж бо дивлюся — ну точнісінько такі, як на портреті! От здорово! Та це ж… Ну хто б міг подумати? А я, дурний, ще шкодував грошей на квиток.

— На квиток?

— Та бачите… — Хлопець аж схилився з полиці, намагався пояснити, яке для нього сталося щасливе диво. — Бачите, я спізнився на станцію. Обіцяли машиною підкинути, та не заїхали… Ну й біг же я дванадцять кілометрів, дав крос! Добігаю… поїзд уже на станції. Я до каси, а там тільки один квиток, і той у м’який вагон. А куди мені у м’який, коли… Тільки то я вже потім подумав, а тоді шелеснув усі гроші касирці та бігцем у поїзд. Стою отам у коридорі, відсапуюсь та вже сам себе лаю… Хіба ж я знав, що вас тут побачу!

Хлопчина щасливо засміявся, не зводячи закоханих очей з Івана Максимовича.

Іван Максимович і собі посміхнувся. Дитяча безпосередність його навіть зворушила.

— Коли я на селі скажу, що познайомився з вами, хлопці не повірять. Брешеш, скажуть, хіба ж вони стануть з тобою розмовляти? А ви ж і зовсім не горді. Мені й самому не віриться. А я ж… — Він сором’язливо почервонів, ніби освідчувався в коханні, — я геть усі ваші вірші знаю! А найдужче люблю знаєте який? «Жароцвіт». Це такий вірш… такий… аж слова не доберу!

Іван Максимович знову приязно посміхнувся.

— До Києва їдете?

— Еге, до університету документи подавати. Це ж я вперше до Києва, зроду ще там не бував. На філологічний факультет думаю, є ж такий в університеті? А ви як порадите?

Іван Максимович розвів руками, мовляв, важко в таких справах щось радити.

— І знаєте… тільки не смійтеся з мене. Я хотів було вірші з собою узяти. Свої. Щоб комусь показати у Києві. Хлопці все сміються — «торбу віршів зібрав»… Хотів узяти, та передумав: ну кому я їх покажу? Кого я там знаю? Якби ж знаття, що вас зустріну! А подати в якусь редакцію досі боюся.

— Не поспішайте з цим, юначе. То — терниста дорога.

Хлопець радісно кивнув головою, ніби Іван Максимович пообіцяв йому райське життя. Йому аж вуха палахкотіли від гордості, що з ним розмовляє сам Іван Тригуб, знаменитий поет, та ще й так по-простому!

Повернулася з пачкою газет Алла Володимирівна, невдоволено глянула на хлопця. Але той не помітив — він надто був захоплений, з нього рвалася тьма запитань.

— От скажіть, прошу вас, коли ви складаєте вірші, — вам як?

— Тобто?

— Ну… радісно вам чи трудно?

— Мм… Буває по-всякому. Взагалі — трудно, але в цьому й радість.

— Я розумію, розумію! А от коли ви писали «Жароцвіт», то — я думаю — вам було тоді дуже радісно… І трошечки сумно, так?

— Ну… це було так давно…-— Іван Максимович глянув на дружину — «визволяй!» — Про це так просто не скажеш.

Алла Володимирівна підійшла до вікна, відгородивши собою Івана Максимовича від невгамовного хлопця, і стиха сказала:

— Іван Максимович нездужає. Прошу вас, не втомлюйте його.

Хлопець миттю ущух, жахнувшись своєї зухвалості. Він притиснувся до стіни, ніби хотів сховатись, навіть очі заплющив.

Тригуб зітхнув з полегкістю.

— Дай газети.

— Може, раніше пообідаємо?

— Ти ж знаєш, як я ненавиджу ці вагони-ресторани. Крім того, там, напевне, той…

— Я вже сама про це подумала. Зараз домовлюся, щоб принесли сюди.

Поки дружина ходила домовлятися про обід, Іван Максимович гортав газети. Переглянувши «по діагоналі», відкидав їх убік.

— Я замовила дієтичне, — Алла Володимирівна так тихо зайшла, що Тригуб з несподіванки здригнувся. — Який-бо ти став нервовий, Ваню.

— Станеш нервовий… — Тригуб кинув обережний погляд на горішню полицю — здається, хлопець міцно спав. — Ось помилуйся з цього фото!

— Так, так, пішли наші вгору! — саркастично примружилася дружина.

— А вираз який, зверни увагу.

— Чим же йому брати, як не виразом? Талантом не сягнув. Невіглас, вискочка! Хто чув про нього ще вчора?

— Вискочка — не те слово. Тут — страшніше: якщо мене завтра затопчуть, він миттю видряпається на вершину.

— Тебе затопчуть? Ваню, ну що ти таке кажеш!

— Затопчуть! Ще й як затопчуть!

— Хто? Тебе люблять, знають…

— Е, кинь, бога ради, кому воно тепер потрібне? Тепер — у кого дужче горло… Ти помітила, як він сидів у президії?

— Ще б пак! Стільки самозадоволення…

— От. А ти — «тебе знають». Знають отакі наївні дурники, як оцей селючок… та не сіпайся, він спить. Тепер, щоб знали, — треба блазнювати, за викрутасами ховати бездарність. Стиль — нонсенс.

— На тій сторінці є твоє фото…

— А скільки колись я йому допомагав!.. Де? Ага, ось. Ну, краще б вони мене зовсім не фотографували, ніж отак потворити. І фото вміщено після нього… Ось і знову — він. Поза переможця… Смішно.

— Я не хотіла тебе нервувати, але доповідь… Цей тон…

— Ага, ти теж відчула? Про мене, про моє місце в літературі — так, між іншим, ніби про щось…

— Та чому дивувати, той вискочка так і лізе всім в очі. Дивитися гидко.

— Я зараз каюся, що поїхав на цю зустріч.

— Ти завжди був надто ліберальний.

— За це тепер розплачуюсь. А на банкеті? Тости… ти помітила? Що це? Демонстрація?

— Ні, ні, тебе теж згадали.

— «Теж»! Як славно це звучить. Спочатку його, а потім «теж» мене… Дякую красно за шану!

— Тобі шкідливо так хвилюватися.

Іван Максимович відмахнувся.

— Дай сигарету.

— Ваню, не треба. Знову будуть спазми.

— Е, до біса! Хоча б здох. Все одно не помітять.

— Ваню, ну що ти!

— Ну, помітять, коли здохну. Той. тип з радості плакатиме на моїх похоронах. Ще й поемку зворушливу подасть за упокій, і видасть найбільшим тиражем, за найвищий гонорар…

Сірник зламався, і Тригуб зі злістю шпурнув за вікно зім’яту сигарету. За вікном пропливали ажурні мачти високої напруги, тендітні ластівки тремтіли на проводах.

— Так, дурень, що поїхав. Ну, та годі, годі! Нехай вони тепер мене попросять, нехай. Побачимо, якої заспівають, коли я… Нехай друкують оті божевільні опуси, а я жодного слова…

Тригуб раптом урвав. Йому здалося, що «селючок» дивиться на нього. Він спалахнув і підвівся.

Ні, хлопець спав.

Тригуб таки запалив сигарету і вийшов. Коли він повернувся, в купе була одна дружина. Вона сиділа, відвернувшись до вікна.

За якийсь час до купе зайшла жінка з рогозяним кошиком. У неї було таке здивоване обличчя, що хотілося струснути її за плечі.

— Звиняйте, тут є вісімнадцяте місце? Це ж п’яте купе?

— Ну є, а що? — примружилась Алла Володимирівна.

— Він сказав, що я можу зайняти.

— Хто сказав?

— Той хлопець, що помінявся зі мною квитками. Чудний якийсь… У мене ж місце в загальному вагоні, а це — м’яке!..

1967 р.