Синя ластівка
— А тепер розкажи про море.
— Я ж тобі вже розповідала.
— Знову розкажи. Ну, ма-амо! Воно дуже синє?
— Дуже, синку. Таке, як сьогодні вдень було небо. Пригадай, ми дивились.
— А я думав, що море синіше.
— Буває синіше. Буває зелене, буває аж чорне, а буває й золоте. Коли сонце заходить.
— Але найчастіше синє. Так?
— Так, дитино. Ось підростеш трохи, видужаєш зовсім, і ми поїдемо до моря.
— До синього-синього моря?
— Еге, маленький.
— І я там побачу синього орла? Того, що ти розповідала?
— Побачиш.
— І синього зайчика?
— Неодмінно. Щоб побачити синього зайчика, треба піти в гори.
— А синю ластівку? Ой, а ти ж обіцяла, що вона до мене прилетить.
— Я думаю, що вона вже летить. Тихше, прислухайся. Чуєш?
Малий прислухається. В сірих очах з густими чорними віями — довіра і ясна радість чекання.
— Коли добре прислухаєшся, то почуєш, як вона тоненько-тоненько щебече. Бо здалеку.
— Я чую! Я вже чую, мамо… А знаєш, у неї і голос синій. Хіба ні?
— А звісно, синій. Щоб у синьої ластівки та не було синього голосу! Тільки я боюся…
— Чого, мамо?
— Он там, у кутку, ти понаносив паліччя та мотлоху. І там уже, напевно, завівся… — мама злякано придивляється в захаращений куток.
— Хто? — пошепки питає малий.
— Там, напевно, вже завівся сухоребрий Хрум, — так само пошепки відповідає мати. — А сухоребрий Хрум може не те сполохати, а й з’їсти синю ластівку.
Малий дивиться в куток і вагається. Ой і не хочеться ж злазити з дивана, де вони з мамою так затишно вмостилися.
— А може, він ще не встиг завестися?
— Якщо й не встиг, то через кілька хвилин неодмінно заведеться.
Малий зітхає, сповзає з дивана і йде наводити лад у кутку. Ну все, прибрав. Тепер вреднющий Хрум нехай шукає собі іншого місця.
— Вже не прийде. А який він, мамо, той Хрум?
— Ну такий… сухий-сухий, аж хрумкотить. Одне слово — сухоребрий. Такий сухарик, як і ти, — мати невесело посміхається. — Бо також нічого не хоче їсти.
Малий замислюється, зважує мамині слова. Потім вирішує:
— Ні, він таки сухоребріший за мене, набагато сухоребріший. Його ж бояться, а мене ні. Мамо! Якщо він нічого не хоче їсти, то й синьої ластівки не з’їсть.
— Якщо не з’їсть, то налякає.
— Тепер не налякає. — Малий прислухається. — Летить?
— Летить, синку.
Дитяче обличчя бліде й серйозне: він і справді чує, як з далини синім голосом щебече до нього синя ластівка.
— Вона вже близько, мамо. Чуєш?
— Чую. Зараз вона прилетить.
— А… вона принесе нам привіт од татка?— несміливо шепоче малий.
— Принесе, сину. Синя ластівка ж від татка летить.
— Мамо, а татко нас любить?
— Любить, дитино.
— І колись сам приїде? Так, як інші, — поїздом?
Пауза.
— Приїде, мамо? Чого ж ти мовчиш?
— А звісно, приїде.
— Коли?
— Треба бути дуже терплячим і слухняним. До неслухняного сина татко ніколи не приїде.
— Я буду слухняний-слухняний! А чому…
— Чш-ш! Синя ластівка вже близько. Вона боїться гомону.
Малий завмирає, тулиться до матері й чекає. Все ближче та ближче надлітає синя пташка… Ось зараз… зараз…
Клацає в дверях замок, то відмикає своїм ключем дядько Василь. Хоча він і сердиться на малого, що той досі не хоче називати його татком, навіть мама якось просила, але хлоп’як уперся. Ні, його татко там — біля синього моря. Дядько Василь, мабуть, і сьогодні прийшов п’яний, он як гуркає.
На сірі очі дитини ніби напливає хмарина. Мати стривожено прислухається до невиразного бурмотіння в передпокої. Там щось падає, дядько Василь погано лається. Мати швидко підводиться і, вся напружившись, стає посеред кімнати, заступає собою сина.
— Понакидають тут барахла, ноги повиламуєш… — Дядько Василь, похитуючись, стає на порозі кімнати. — Що, знову теревені правимо? Краще б розуму малого навчала, ніж забивати голову всякими побрехеньками. І так він якийсь пришелепкуватий. Скажи спасибі, що хоч я не погребував…
У цю мить дитячі рученята штовхають п’яного. Нетвердий в ногах, дядько Василь трохи заточується. А голос малого аж тремтить од розпачу.
— Ти чому так кричиш? Ти не наш. Іди собі…
Мати підхоплює сина на руки й притискає до себе. Худеньке тільце малого тремтить, він судомливо хлипає.
Щебетання синьої ластівки він більше не чує.