Птиця-райдуга

Були ми обдерті й бруднющі, мов ті колоритні босяки із «Дна» Горького. Шорсткі дошки нар злостиво в’їдалися в сухі наші ребра, та це нас аж ніяк не бентежило. Все було б добре, просто чудесно, якби не моя сліпа довіра до залізничника з Новосибірська. «Ваш ешелон прибуде до Харкова за два тижні, ні на годині пізніше. Я відповідаю за свої слова». Він дивився на мене прозорими, мов до блиску промиті шибки, очима і голосом алмазної твердості знищив усі мої сумніви. Відтоді я вже ніколи не вірю людям з такими прозорими очима-шибками й алмазної твердості голосом. Цур їм!

З розрахунку на два тижні я й запаслася грошима й харчами. На чотирнадцять днів, ні більше й не менше. Зате зумисне не одержувала кілька місяців у військкоматі гроші по атестату, і «загнала» на базарі всі без винятку речі, придбані а чи збережені за чотири роки евакуації в Сибіру. Того літа — тисяча дев’ятсот сорок п’ятого — їли ми в основному борщ із черемши — дикого часнику з листям конвалії, та пронизливо-кислі порічки — «кислицю», що безкоштовно росли у тайзі. За ласощі правили ще й кедрові шишки — молоді й варені. Розварене, бурякового кольору лушпиння легко відколупувалось, вивільняло споживні горішки. Влітку всі вулиці були посипані цим яскравим лушпинням, ніби м’ясистими пелюстками півоній.

Зате половину пайкового хліба я теж продавала. Я церувала й прасувала наше убоге манаття (то була справжня художня робота, нічого майстернішого мені вже, либонь, не вдалося зробити) і, продаючи, несамовито виторговувала кожен карбованець — копійка практично не мала ціни. Не знаю, чи були в давнині мого роду торгівці, але, якщо були, я певна — їх перевершила! У нас не лишилось нічого, крім символічної зміни білизни — її ніхто не схотів купувати — та плащ-намету, яким ми вкривалися. То й що? В потаємній кишеньці спокусливо шелестів тугий папірець — акредитив з казковою сумою грошей — цілісінькі десять тисяч! Такої суми в мене ще зроду не було. І хоча буханець тяжкого, як горе, хліба на базарі коштував тоді сто п’ятдесят карбованців, але десять тисяч — то ж таки гроші, з ними можна було починати життя спочатку. Бо ж ми поверталися додому. Правда, і дому того вже не було, і не ждав нас ніхто, та й нам нікого було вже чекати — похоронна спізнилась і ще довго блукала, поки чорним круком не впала на голову. Але ж то було згодом, а тоді ми поверталися додому.

Еге, починати життя з таким скарбом у кишені можна було, так ми гадали з Галченям, але купити бодай десяток варених картоплин — дзуськи! Ешелон наш повз, немов черепаха, за чотири тижні насилу переліз через Урал, а до Харкова лишалась дорога довжелезна, як гумова безнадійність: здавалося — не коротшала, а розтягувалась. «За два тижні, ні на годину пізніше…» Не думаю, щоб отой новосибірський залізничник мав гіпертрофоване почуття гумору, бо ж не міг він не знати, як ходили тоді ешелони. Ні, не людина він був, а казенний станційний реквізит, бездушний, байдужий шлагбаум. Мабуть, йому навіть не ікалося, як ікалося б живій людині. А ми ж так щиро його проклинали!

Ешелон наш рухався абсолютно стихійно, графіків для нього не існувало. Здавалося, залюбки міг по кілька діб припадати гарячим вугільним пилом у якихось тупиках або стільки ж часу, без ‘зупинок, спроквола ревматично скрипіти рейками, — він був залізно байдужий до нас.

Ми з Галчам займали меншу третину нар, дві більші третини — подружжя Шамшуриних. То були люди міцні й заможні, не те що ми, евакуйовані голодранці, і до того ж кмітливі. Недаремно вони вирушили з насидженого місця в далеку дорогу, в зруйновані війною місця. Вони знали, що там — хоч ґвалт кричи — потрібні спритні руки столяра, муляра, нічника, а Шамшурин був неабиякий майстер — усе вмів. Назавжди запам’ятала його міцні, зачеписті руки (обличчя забула), бо надто вже спритно і вміло краяв Шамшурин соковиті платівки копченої шинки, такої рожевої, в білих мармурових прожилках, і надто швидко Шамшуриха ховала шинку до пузатої скриньки з надійним замком. Галча жадібним оком задивлялось на них. «Не смій!» — наказувала я, і дитинча відверталося. Проте пахощі проклятої шинки годі було подолати. Від них не рятував навіть сон.

Отож минав, ба ні — шкандибав, мов підбитий, четвертий тиждень вороття до рідного згариська, і ми перелізли Урал, але наш ешелон не поспішав, навпаки, уповільнював ходу. Все частіше і довше відстоювався в тупиках, але ж не в тупиках великих станцій, де були ощадкаси і де я, врешті, могла зреалізувати свій скарб, а на товарних або ж полустанках, забитих такими ж ешелонами, як наш. Поступово я заборгувала всім мешканцям теплушки, крім Шамшуриних, звичайно. Найдужче мене мучило те, що сумирна бабуся з Конотопа, яка везла трійко онучок-дівчаток, повіривши в могутність мого акредитива, теж залишилась без грошей. Тепер уже мені доводилось позичати на шістьох.

Зате у нас з Галчам була Птиця-райдуга. Вона їхала з нами на кострубатих нарах теплушки, вона завжди була поруч, вона обіцяла нам таке сліпуче, таке чудове майбутнє, що можна було захлинутися з радості. І коли мені не щастило під залог підступного акредитива позичити гроші на купівлю картоплі, Галчатко, мій витривалий п’ятирічний філософ, мене заспокоювало: «Мамо, нічого, ну правда ж, нічого! Зате в нас є…»

— Акредитив, — глумливо підкидав слівце Шамшурин.

Що він тямив! Не про акредитив нагадувало Галча, а про Птицю-райдугу! Про те, чого Шамшурин не годен зрозуміти.

Птиця-райдуга! Найреальніша понад реальним, жива і щедра, вона дарувала нам усе, чого ми бажали. А ми, теж щедрі і великодушні, обдаровували наших супутників, про що вони, звісно, не здогадувались. Ми наділяли бабусю з Конотопа і трьох її дівчаток, і сумну, мовчазну жінку з-під Києва, і буркотливого діда Голобородова, і всіх-всіх. Але не Шамшуриних. До них ми ставилися з презирством: жеріть свою шинку, Птиця-райдуга не для таких! Дошкуляла спека в теплушці, і Галча замовляло для кожного по тисячі порцій морозива. Може, тепера це смішно, але тоді то було справжнє, справжнє! Бо було воно в напівтемряві сповненої голодними і змученими людьми теплушки. Людьми, що поверталися додому.

* * *

— Години дві простоїмо, не менше. Головою ручуся, — запевняв мене машиніст. — Боюся, щоб і не заночувати тут, у цій богом забутій затичці. Глянь, скільки тих ешелонів.

Машиніст, літній, закіптюжений дядько, аж ніяк не скидався на новосибірського залізничника з промитими до блиску очима-шибками й алмазним голосом. І я знову повірила. Власне, іншої ради не мала. На «богом забутій затичці», звичайно, не було ощадкаси, зате вона була в селищі. «Далеко?» — «Та ні, ось тут за річкою, півгодини ходи».

Півгодини туди, півгодини назад, нехай двадцять хвилин ще затримаюся в ощадкасі… Якщо буде черга — попрошуся, пропустять. Треба бігти.

— Біжи, голубонько, ми за Галинкою приглянемо, — благально шелестіла сухими губами бабуся з Конотопа. Інші теж наполягали: «Біжи!» Бо всі проїлися, окрім Шамшуриних, і покладали надії на мій акредитив. «Біжи, вдруге такої нагоди може не трапитись!»

— Галча, — найтвердішим голосом сказала я, — мені треба побігти по гроші. Але ти мусиш дати слово, що будеш сидіти на нарах і не вискакувати з вагона.

У Галчати вмить загорілися очі, і воно, мов реп’яшок, вчепилося в мене.

— І я з тобою! Ти ж знаєш, як я вже здорово бігаю!

Мешканці теплушки загримали на малу — час-бо спливає! — але Галча, захлинаючися слізьми, тримало мене руками й ногами.

— І я… І я…

Тоді мені й сяйнула думка.

— Галча, — шепнула я тихенько, — Галчатко, а ти знаєш, що Птиця-райдуга…

— Що? — розмазуючи сльози, видихнуло Галча. — Що Птиця-райдуга?

— Еге, ти навіть уявити собі не можеш — що! Це таке… такого ще не бувало. Проте розповім тобі тільки тоді, коли повернуся. І коли мені скажуть, що ти нікуди не злазила з нар. Ну, даєш слово?

Галча відпустило мене і простягло брудне рученя — дало слово. То було вірне слово, Галча ще не знало неправди. Вірне слово, бо за Птицю-райдугу можна було віддати щонайдорожче.

Як я бігла! Серце мені тоді ще не боліло. Правда, я вже знала, як дуже воно вміє боліти, але від іншого, від іншого… Хвилин за двадцять я домчала до селища, кладка через річку була вузенька й хистка, мов очеретина на вітрі, але я проскочила її одним духом. Розшукала в селищі невеличку хатину з манливою вивіскою: «Державна трудова ощадна каса». Людей там не було, тільки двоє дівчат, років, мабуть, по сімнадцяти — одна білява, по-селянському широка в раменах, а друга невеличка вилицювата смаглявочка. Вони зацікавлено почали роздивлятися мій акредитив.

— Та швидше, дівчатонька, швидше! — квапила я їх. — Адже ешелон може відійти, зрозумійте!

Те вони розуміли і мені співчували, а от як оформити видачу грошей по акредитиву — не знали.

— Ви, громадяночко, краще в якійсь іншій касі… Бачите, ми зовсім недавно працюємо, нам ще не траплялися акредитиви…

— В якій іншій? — кричала я. — Таж у мене ні копійки! Та я ж усьому вагону заборгувала!

— Ось доїдете до великої станції, там і одержите, — понуро опиналися вони.

— Не зупиняється наш ешелон на великих! Чуєте, не зупиняється!

Я обурювалась, плакала, вимагала, дівчата виправдовувались, а дорогий час спливав та спливав… Нарешті, вони розшукали інструкцію, і білява почала щось виводити старанним почерком школярки на моєму злощасному акредитиві. І…

— Ні, не буду. Ану що не так? Боюся. Жарти хіба — такі гроші?

— Малахольна, та ти ж його вже зіпсувала! — закричала смаглявочка. — Оформлюй тепер до кінця.

— Боюсь. Побіжу по Клавдію Іванівну, вона знає.

І вибігла.

Час спливав. Я металася по маленькій кімнатці з дерев’яним бар’єром та злинялими плакатиками на стінах. Смаглявочка дивилася на мене Своїми чорними, врозкіс, очима-щілинками і теж страждала. Час спливав, а білява не поверталася.

— Оформи сама, серденько, ну, оформи, — благала я смаглявочку. — Я ж від ешелону відіб’юся!

— Не можу, — аж хлипала дівчина. — Не маю права, я касир, а вона контролер, окаянна.

Я люто ненавиділа ту «окаянну», я ладна була пограбувати ощадкасу, і, коли вже погасла надія, «окаянна» прибігла і притягла з собою сивоголову жінку. Сивоголова швидко пояснила дівчатам, що і до чого, і за десять хвилин я нарешті позбулася проклятущого акредитива і диявольськи розбагатіла. Тепер я могла не тільки віддати борги, тепер я сама могла відкрити широкий кредит усім мешканцям теплушки, крім Шамшуриних, звісно.-Одне слово, тепер я була кум королю!

Та ешелон… Чи стоїть він на місці, а чи скрегоче десь далеко, в широкому плині своїх побратимів?

І тоді дівчата замкнули свою ощадкасу і побігли зі мною, Навпрошки, через яр, де дорога удвічі коротша. На прощання ми поцілувалися, бо ж вони так щиро вболівали за мене, і я хотіла дати їм грошей, та вони не взяли. І досі мені соромно. Не можна було тицькати їм гроші, не можна!

Ешелон стояв на тому ж самому місці, брунатно-червоний, обшарпаний, але не наш. Мов кошмар уві сні: там же, такий же, — і не він. Машиніст — теж не наш, а молодший і задерикуватий, тільки присвиснув. Нічого, мовляв, не знаю, як нам накажуть, так ми й маневруємо.

Галча… Голодне, брудне, покинуте напризволяще в теплушці… Ну, не напризволяще, напевне, за ним і доглянуть, і нагодують, поки я наздоганятиму ешелон, але ж воно втече, неодмінно втече, коли дізнається, що я загубилась. Воно втече, аби розшукати мене! І що ж тоді буде?

— Гей, дівко, очухайся! Ти що, зомліти -хочеш? — прикрикнув на мене чужий машиніст. — Смали швидше до диспетчера. Номер ешелона знаєш?

Номер ешелона я знала і помчала до диспетчера. Він вислухав, подумав і невпевнено порадив подивитися на четвертій путі. Задихаючись, я пролазила попід вагонами, мало не попадала під їхні колеса, плуталася поміж колій, захаращених ешелонами, шукала і не знаходила. Диспетчер, засмиканий, змордований плутаниною та безсонням, винувато супився і лише бурмотів:

— А біс його знає — ешелон наче не відправляли… А може, й відправили, відлучався я на часинку, без мене накоїли… Ну й петрушка! Та ні, не відправляли, це точно. Стоп! А злітай-но ти ще в Мар’їн тупичок, чи не твій там стоїть. Тільки до нього кілометрів зо три.

Серце стукало в горлі, я мчала в тупичок. Нараз побачила руки… Не чоловіка, а саме — руки, що обережно і чіпко тримали луб’яного кошика. Так обережно і чіпко вмів тримати тільки Шамшурин, то були його руки! То був він, і вагон, повз який я мало не пробігла, був нашим вагоном.

— Потримай.

Мов сновида, .нічого не тямлячи, я тримала луб’яний кошик з чистими, свіжими, що аж рожево просвічували, крашанками. Будьте певні, Шамшурин умів вибирати! Він спритно вскочив у теплушку, бо східці прибрали, і з бережливою ніжністю, мов дитину, забрав у мене луб’янку. Хтось мене втяг, залізти самій забракло вже сили. І тієї ж хвилини ешелон рушив.

Мешканці теплушки зустріли мене бурхливим вибухом радості. Розповіли, що наш ешелон розформували, а вагон причепили до іншого. Бабуся з Конотопа навіть перехрестила мене від радості, а троє її онучок-дівчаток заглушили мене, розповідаючи про те, як всі хвилювалися, що я загубилася. Мене обнімали, розпитували, ойкали. Тільки Галча, єдина людина у вагоні, не знало, що я загубилася. Галча, яке чесно відсиділо свій строк на нарах, не могло більше чекати.

— Ма! Ну, ма! Я ні разочку не злізала, спитай кого хочеш. А тепер швидше про Птицю-райдугу! Те, що ти обіцяла!