Подарунок

У нього сірі холодні очі під рудими острішками брів, вилицювате широке обличчя, недбало обтесаний ніс і несподівано тонкі — мов бритвою хто черкнув — губи. Сам незграбний, хода ведмежа, важка. Голос хрипкий, натужливий. Кине із зусиллям слово — й надовго замовкне. Таким знають Остапа всі; здається, таким він і народився. Аж не віриться, що були колись у нього і дитинство, і сльози, і сміх, і ніжна, без шорсткої щетини, шкіра лиця, і незашкарублі долоні… Либонь, і сам забув — чи справді було в нього те дитинство. Отак закам’янів на довгі роки, навіть старіти не старів.

Він неодружений. Колись, дуже давно, сватався до однієї веселої чепурушки, то вона розсміялася: з ким же я розмовлятиму замужем? Тобі, мовляв, німа стіна до пари…

Згодом — уже по війні — накинув оком на літню вдову, але й та злякано відсахнулась. Ото й по всьому. Чи жалів він, що так склалося, хтозна, хіба по ньому вгадаєш? Безплідний камінь, що з дивної примхи природи народився людиною.

Жив сам, мов борсук у норі. Раніш працював колійним обхідником, — мовчазна нелюдима робота, а тепер уже вийшов на пенсію. Длубається з ранку до вечора на своїй садибі, годує курей та вряди-годи буркне слово до пса, сірого лихого вівчара, здичавілого без людей. А кого і що той пес стереже, якщо жоден злодій не полізе в господу, де й узяти нема чого? Та спробуй лише зазирнути за хвіртку, — пес хрипить на цепу. Вірно стереже господареву самотність.

Тільки ж ніхто не зазирає — нікому. Друзів у Остапа немає, родичів теж. Ба ні, рідня є: молодший брат Василь із сім’єю. Живе, правда, в іншому місті, але ж є! Рідний брат. Давно не бачився з ним Остап, востаннє — перед війною. І сваритись не сварився, а так — розійшлися, та й годі. Надто різні вони, ніби не одних батька-матері діти. Василь веселий, говіркий, душею привітний, то й люди горнуться до нього, а Остапа стороняться.

Невідомо, чи згадує коли молодший старшого, а старшому байдуже, чи лишилася десь на світі людина — рідна кров, чи, може, померла наглою смертю…

Отак і живе цей чудний чоловік, без людей, без привіту. І оселю його, сіру кам’яничку з немитими вікнами на околиці висілка, всі обходять; мов затруєне місце. Отак і живе, кам’яна душа.

* * *

Лист прийшов несподівано. Листоноша, літня жінка, що здавна розносила пошту по цій вулиці, чи не вперше відчинила скрипучу хвіртку й ступила до двору. Пес люто загавкав і довго хрипів, брязкав цепом, доки з дверей не визирнув сам хазяїн.

— Гей, що там?

— Вам лист!

— Який лист?

— Чи я знаю — який? Ось візьміть.

Він не квапився. Листоноша застромила листа за планку хвіртки, їй набридло чекати, та. й пішла собі. Остап глипнув па синій конверт, що впав на бур’ян, і знизав плечима. Лист? Від кого? Навіщо?

Війнуло вітром і лист шугнув між рясну лободу. Гм… Чи не краще лишити його там? Що доброго він може принести людині, яка не чекає і не хоче чекати новин?

Остап ще трохи подумав і таки висмикнув листа з чіпких лап бур’яну. Не поспішаючи, почовгав до хати, знайшов окуляри й розірвав конверт.

Лист був від брата. Остап прочитав його і поклав у шухляду. Ні радість, ні печаль не відбились на його незворушнім обличчі.

Він не пішов на станцію зустрічати гостя. Що ж, якщо тому заманулося приїхати, то дорогу до дому, де народився й виріс, знайде й без проводжатого. Не став завдавати собі клопоту і з готуванням та прибиранням: чи він кликав до себе?

Як завжди, встав удосвіта і пішов на город підгортати картоплю. Потім нагодував курей, сам поснідав, сів на ганку. Пес і собі виліз із будки і ліг на сонечку. Хазяїн мовчки сидів, пес мовчки лежав, тільки кури жваво сокотіли, визбируючи на землі дрібні блискітки проса.

Коли ревматично рипнула хвіртка, Остап не ворухнувся. Зате пес підхопився і захлинувся розлюченим гавкотом.

— А заціпило б тобі! — сердито крикнув Остап і замахнувся кийком.

Пес зіщулився, тільки сіра шерсть на шиї настовбурчилася кострубатим гребенем та круті боки збуджено тремтіли. Потім знову загавкав, але по-іншому — тоненько й часто: від хвіртки просто до нього бігло тонконоге біляве дівчисько. Собака схилив набік іклисту морду й зачудовано занімів. За все своє життя він уперше побачив дитину. Поза парканом — з вулиці та сусідніх дворів — часто лунали дитячі голоси, але тут, на цьому подвір’ї, ще ніколи не ступала дитяча нога. Пес дивився з таким щирим подивом, що високий кремезний чоловік, схожий і водночас зовсім не схожий на Остапа (він зайшов до двору слідом за дівчам), засміявся. А дівча підбігло до ошелешеного собаки й безстрашно затермосило його за гострі насторожені вуха.

— Ну, здоров був, Остапе!

Остап знехотя підвівся, ступив крок назустріч Василеві і, дивлячись убік, дозволив себе обняти.

— Здоров…

— От я й приїхав.

— Вкусить, — Остап кивнув на собаку. Та дівча обхопило собаку за шию і пустотливо буцнуло головою в сірий лоб. Пес остаточно розгубився. Він невпевнено махнув хвостом і невміло лизнув теплу дитячу щоку. В собачому серці коїлося щось невимовне… Ніколи ніхто з ним не грався, ніхто не голубив, а ця дивна маленька істота в одну мить приборкала здичавілу тварину. І раптом пекуча хвиля незнаної досі радості переповнила збентежену душу собаки, хлюпнула через край. Пес перекинувся на спину і, тихо поскімлюючи, вдячно зложив своє серце до ніг маленької володарки.

* * *

— Ми давно не бачилися з тобою, Остапе.

— Умгу.

— А ми ж з тобою, що там не кажи, а брати!

— Умгу…

— Я думаю — тобі нелегко живеться одному. Не молоденький уже.

— Гм…

— Отож я й вирішив… Хоча ти й не радий мені. Ти ж не радий, Остапе?

Остап пробурмотів щось невиразне.

— Ну, з тебе слова не витягнеш. Але я захотів тебе бачити, я! Живе ж десь у закутку рідний єдиний брат. Відгородився, хай йому грець, від світу, мов той пустельник. От і приїхав до тебе, і здається мені, ніби потрапив у якесь середньовіччя… Ти ж, мабуть, зовсім не знаєш, що діється зараз у світі?

— А нащо воно мені?

— Слухай, Остапе, а ти й справді не сектант?

— Не сектант.

— Та людина ти чи ні? Хіба ж можна так жити?

— Живу, як живеться. Що тобі до мене?

— Ну, якщо так… І справді — що мені до тебе? Нічого. Просто пообіцяв Оленці показати батьківську хату, де я народився, а в хаті, між іншим, і її рідного дядечка. Воно ж мале, нічого не розуміє, зраділо: «До дядька поїдемо!» От і поїхали.

Остап промовчав.

— Була думка і хлопців узяти, та ті не схотіли. — Ти надовго?

— На кілька днів. Я, власне, сюди у відрядження. До прокуратури надійшов лист…

— До прокуратури? — Остап уперше глянув на брата.

— Егеж, до прокуратури. Ти що, навіть не знаєш, де я працюю?

— Який лист?

— Дуже заплутана справа, гадав—тут розв’яжу, аж доведеться два-три дні поїздити по селах… Знав би —Оленку не брав.

— Собача робота, — буркнув Остап.

— Як на чий погляд. То як мені тепер бути з Оленкою? Додому не встигну відвезти, мені негайно треба…

— Гм…

— Видно, доведеться брати з собою.

Остап нахмурився й засопів. Потім неквапом рушив до дверей. На порозі спинився й кинув через плече:

— Не з’їм. Тільки панькатися не буду.

— Панькатися не треба. Боюсь — залякаєш.

— Вона в тебе не з лякливих.

— Що ні, то вже ні, — засміявся Василь. — Хотілося б мені, аби вона тебе трошки приборкала… То як, залишати?

— Про мене, лишай…

* * *

Цей маленький, обмежений трухлявим парканом, наскрізь зелений світ був особливий. Тут усе було зовсім не так, як у місті, де досі жила Оленка. Навіть сонце не таке: воно вранці не ховалося за будинками, а викочувалося просто поміж кущів бузку та напівусохлою яблунею, негаряче й лагідне. Його хотілося взяти руками. Тут не гули тролейбуси й автомашини, а стояла така таємнича тиша, як у завороженому царстві.

У цій казковій країні, де тепер опинилась Оленка, жив великий добрий вовк. Оленка прихитрилася й спустила його з цепу, і тепер він невідступно ходив за нею, покірний і відданий. Її вовк.

І ще тут жили веселі розмальовані кури з круглими цікавими очима. І співучий; білий, наче сніг, молоденький півник Баклуша. Це Оленка назвала його Баклушею, і він Одразу зрозумів, що то його ім’я. Досить було гукнути: «Баклуша!» — як півник щодуху мчав до неї. Що то був зовсім незвичайний півник, Оленка була глибоко переконана. Такий гарний, такий білий і все розумів. Він сідав на Оленчине плече, й вона шепотіла на вушко, в червону сережку: «Ти заворожений, правда? Я знаю, раніше ти був людиною, правда?» І Баклуша вдячно дивився на неї золотими очима. Вона дуже любила його, цілувала яскравий гребінець і борідку, гладила шийку, і Баклуша кивав чепурною голівкою: так, правда, він заворожений, він колись був людиною… І ще Оленка любила сірого вовка. Але Баклушу ніжніше, бо вовк був великий та дужий, а Баклуша маленький і безборонний.

А ще в цій країні жила кропива. Лиха й пекуча, вона зненацька кусалась і, здавалося, сичала від злості. Було її дуже багато попід парканом, навколо всього подвір’я, й Оленка знала, що то навмисне, аби ніхто не міг вирватися з цієї зачарованої країни. Це теж було дуже цікаво, хоча й страшнувато. Зате висока буйна лобода була дуже ласкава і так щедро обсипала Оленчині ноги до самих колін м’яким жовто-зеленим пилком.

А дядько Остап усе мовчав та мовчав і нітрішечки не заважав Оленці знайомитися з тим дивним невиданим світом.

* * *

Василя затримали справи. Хвилюючись за дочку, він приїхав до брата, але, заставши Оленку веселою і вдоволеною, заспокоївся. Брат, звісно, відлюдько й дивак, та Оленці тут непогано. Що ж, нехай поживе ще трохи.

А Остап — як Остап, був до всього байдужий. Він подовгу сидів на ганку й мовчки дивився, як дівча бавиться із собакою чи годує крихтами хліба свого улюбленця, білого півника. Проте все частіше в його очах з’являвся вираз похмурого подиву й занепокоєння. Щось його турбувало. І коли дівчинка підбігала до дядька, той сердито вставав і йшов собі геть.

Та цього разу Оленка його не пустила. Вона міцно обхопила руками Остапові коліна й спитала:

— Дядю Остапе, а як звати вашого собаку?

— Пес, — неприхильно буркнув у відповідь той.

— Пі, не пес, а як він зветься? Як його ім’я?

Остап мовчки дивився на тонкі рученята, і вираз тривоги в холодних очах посилився. Тонкі рученята, що так міцно обхопили його коліна, нагадали про інші, теж худенькі, дитячі, про які давно забув. Про які йому не можна було згадувати.

— Вашого півника звуть Баклушею. Це я так назвала, правда ж, гарно? А собака ніяк не зветься. Давайте назвемо його Вовчиком!

…Отак і тоді, тільки зовсім по-іншому, тонким ланцюгом скували на мить його дві маленькі руки і з відчаєм не відпускали. їх треба було відірвати. А вони чіплялися з недитячою силою… «Дядечку, не віддавайте мене, не віддавайте!..»

— Він сірий, мов вовчик, і вуха такі, я в зоопарку бачила. То назвемо його Вовчиком?

— Відчепись.

Остап похапцем одірвав від себе Оленчині руки й відвернувся.

Оленка не образилась, — адже дядько Остап завжди такий чудний.

* * *

Так промайнуло п’ять днів. П’ять довгих літніх днів у глухій забур’яненій садибі, де непривітну тишу так зненацька порушила маленька весела гостя.

Ці дні були відкриттям нового й незвичайного. Доросла людина тут звелася б із нудьги, але для Оленки нудьга була такою ж незрозумілою, як користолюбство, підлість чи зрада… Вона ще просто не існувала для неї. Дівча поки що вміло тільки дивувались, радіти і сповнювати радістю те, біля чого жило. Як промінчик, що однаково щедро голубить і ніжні пелюстки, і камінь.

Тільки Остап лишався такий, як завжди. Жодного разу не посміхнувся, не озвався до дівчинки, не торкнувся рукою. Навпаки, уникав її, а коли та сама підбігала, супився і швидше відходив. І все-таки…

І все-таки за ці дні він по-своєму звик до дитини. Непомітно для неї потай стежив, як вона бігає, як сміється, наспівує, смішно погрожує пальчиком кропиві чи просто сидить на траві в товаристві собаки та білого півника. Можливо, щось таки ворухнулось і в його захололій душі?

Про це подумав Василь, коли приїхав і сказав, що забирає дочку. Обличчя Остапове ледь помітно сіпнулося. «Ага, і тебе, здається, Оленка взяла за живе?» Г лукаво спитав:

— Ну як, ще не набридла тобі племінниця?

Остап не відповів і мовчки подибав собі на город. Набридла, не набридла… Чи йому не однаково? Жив досі сам, проживе так і далі. Навіть краще буде, а то, бач, собаку зовсім розбестила. А що то за пес, якщо він не лихий?

Він зловив собаку і посадив на цеп. Пес жалібно заскавчав, та хазяїн так сіпнув його за нашийник, що той злякано гулькнув у буду.

А дівча… Що ж дівча? Клопоту з ним не було. Якби іще пожило, хата б від того не завалилася.’ Он і курей допомагало годувати. Тільки й курей воно теж розбестило, бігають слідом, як поприв’язувані.

Він ходив по подвір’ю з відчуттям, ніби щось загубив. Або щось не зробив, що хотілось зробити. Зробити для неї, для малої. Гм… Якийсь подарунок, чи що…

Це бажання було таке незвичне і дивне, таке невластиве для нього, що Остап розсердився на себе. Тьху! Ото ще дурниці. Нехай швидше їде й не морочить голови.

Він заходився рубати дрова. З розмаху всаджував гостру сокиру в колоду — розколював надвоє, начетверо, тільки тріски летіли. Купа нарубаних дров зростала, а разом із нею зростало й те дивне бажання — зробити приємне Оленці. Воно вибивало з рівноваги, і Остап не міг тому противитись. Уже не міг.

А чому б і справді не зробити подарунок? Та який? Щось таке, що вона любить. А що вона любить?

До дров підійшов білий півник і клюнув, дурний, крихту кори. Бач, нахаба, не боїться! Остап замахнувся на півня рукою, і в ту ж саму хвилину йому спало на думку: дівчисько любить цього дурнуватого птаха, от він його й подарує. На дорогу засмажить. Хіба йому шкода?

* * *

— Ох ти ж моя маленька вигаднице! — сміявся Василь, жартівливо куйовдячи м’яке золотаве волосся дочки. — Теж мені знайшла зачароване царство в дядьковому барлозі. А я так боявся, що ти тут занудьгуєш.

— Тут нудьгувати не можна, — переконано сказала Оленка. — Тут все мов у казці. Ти, татку, такого ніколи не бачив!

Василь похитав головою. Бачив чи ні, а вже не побачить. Не повернеться щедре на мрії дитинство. Бо воно — мов ранкова роса: впаде хоч на смітник, оздобить трухляві уламки іскристими бризками і гратиме райдужним сяйвом, доки не висохне під безжалісним сонцем.

— А дядька Остапа ти не боялася?

— Ні, анітрішечки. Він усе мовчить та мовчить… Знаєш, татку, він, мабуть, теж зачарований. Як півник Баклуша. Тільки Баклушу я люблю, а дядька…

— А дядька?

Оленка замислилась.

— Не знаю… Він дуже твердий.

— Який, який?

— Ну твердий. Як стіна.

— Так, це правда — твердий… Ну гаразд, біжи прощатися, дитинко, із своїм зачарованим царством, і будемо рушати додому.

І Оленка побігла.

Її засмутило, що Вовчик сидів на цепу. А так же хотілося востаннє з ним оббігти подвір’я, попрощатися із старенькою яблунею і шепнути їй, щоб вона не журилася і перестала всихати. А лихій кропиві показати язик — ось тобі! Залишайся сама, лютуй, скільки хочеш, я вже тебе не боюся. І приголубити Баклушу. Вона спробувала скинути цеп, але дядько Остап так міцно пригнув защіпку, що нічого не вийшло, собаку не пощастило звільнити. Тоді вона стала кликати півника, але той десь забіг.

Оленка зітхнула й пішла сама. Біля дровника з сокирою в руці стояв дядько Остап. Вона проминула його і тут побачила Баклушу. Стріпуючи крилами, він якось чудно стрибав, і взагалі — щось у ньому було не так… Олецка ніяк не могла збагнути, що саме. Біла шийка чомусь струмувала червоною цівкою… Дівча заніміло. І тільки тоді, як помітила білу голівку, що лежала окремо, зовсім окремо на землі, зрозуміла…

З розширеними від жаху очима Оленка сахнулася назад і закричала. Далі кинулася до Остапа і вчепилася рученятами в його великі незграбні ноги. Вона їх била кулаками, намагалася вкусити і все кричала, кричала…

* * *

…«Дядечку, не віддавайте мене, ой, не віддавайте!» Червонопикий поліцай схопив дівча за плечі, а воно, знетямлене від жаху, чіплялося за Остапові ноги й несамовито кричало. Дурне, хіба ж він міг її не віддати? І хто просив оту нерозумну жінку ховатися з дітьми в його дровнику? Помітивши їх, він мовчав, і коли прийшли поліцаї — мовчав. За переховування партизанської сім’ї його самого мало не потягли до гестапо. Тільки ж він не переховував, просто — не вигнав. Що йому з того — є вони чи нема? А забрали б його… ну й забрали б… Він і там би мовчав.

З тими двома — жінкою та хлопчиськом — мороки не було, мовчки пішли, коли їх забирали. А дівчисько вирвалося і шугнуло кудись у бур’яни. «Не віддавайте…» Та поліцаї ж бачили і швидко знайшли. Якби не знайшли, то нехай би було, хіба б він прогнав? Але ж знайшли! Що він міг вдіяти?

…Може, й міг. Оглушив би сокирою отого, червонопикого. А другий був миршавий, мов шолудиве щеня. Він би його однією рукою…

Чомусь тільки тепер це спало на думку. А тоді було байдуже.

«Не віддавайте…» А як вона кричала, як била кулаками… Тьху, що це з ним? То ж кричала Оленка, а не та… А руки однакові. І голос однаковий. Ні, не однаковий, — вона спочатку благала, а тепер прокляла. Та ні, це ж не та, це ж Оленка… Навіжене дівчисько, через якогось дурного півня… Для неї ж зарізав, хоч на плем’я купив!

— А-а-а-а… — лящало пронизливо в вухах. Остап стріпнув головою, і голос затих, а потім заскімлив, жалібно й тужливо. Що за чортовиння? Він озирнувся і побачив собаку. Пес лежав на землі і, поклавши голову на витягнуті лапи, протяжно вив. А бодай би ти здох! Остап дровинякою пожбурив у пса. Пес підскочив, здибив шерсть, загарчав. Це так на хазяїна? Підступив до собаки, але той вишкірив гострі зуби й стрибнув. Цеп нап’явся, собака упав, захрипів, знову кинувся…

Остап сплюнув, — чи не сказився? Собаку годилося б добре провчити, але Остап мляво відвернувся і поволі посунув до хати.

Вже зовсім споночіло, коли він вийшов з дому. Довго бродив по подвір’ю, спинився під старою яблунею й старанно обмацав усохлу гілляку. Потім зняв з себе ремінь, зашморгнув на гілляці і, випробовуючи, щосили потяг. Яблуня була надто стара й трухлява, і гілка вломилася. Він постояв, подумав і пішов у дровник…

* * *

Ні, Остап не повісився. Він так само живе, мовчазний і понурий, тільки важчою стала хода та геть посивіли скроні. Так чорнішою стає темрява, якщо її зненацька освітить випадковий трепетний вогник.

1967 р.