Навіщо?
Пишу, бо не хочу тебе більше бачити. Бо ненавиджу. Те, що сталося вчора, знищило все. Ти ж розумів, що я можу не повернутися? Розумів!
Чорні сили гніву, спалахнувши зненацька, не вперше нівечили нас. Жодна людина в світі не могла б завдати такого болю іншій людині, як ми — одне одному. Але то — інше. А вчора…
Ти не спинив мене, знаючи, що я не повернуся.
Тепер між нами порожнеча. Навіть болю немає, вигоріло. Порожнеча…
Може, ти гадаєш, що я вогнем розпачу палитиму себе, що за вогким туманом сліз я не побачу, який ти, яка мізерна твоя душа? Ні, ні, цього не буде! Ні розпачу, ні сліз. Там, де порожнеча, вже ніколи нічого не буде.
Чи не гадаєш ти, що прийде день, коли я знову повірю в марево твоєї любові? Для чого я кажу «марево»? Марево — хороше, прозоре слово, не можна називати ним те, що було.
Як зникло все. В одну мить. І згадувати нічого не треба.
І все ж я хочу згадати, просто для того, щоб ти зрозумів. Пам’ятаєш — ми були в театрі… Головну роль вела знаменита актриса. Вона справді дуже гарно грала, та не це нас схвилювало, я помітила навіть, як ти нишком позіхнув. Але я не про те. Я от про що хочу нагадати: театральний прожектор освітив куточок декорації, і ми побачили море, гору й одиноке дерево на ній, здається, кипарис. Це було так ніжно, так надзвичайно тонко!.. Ти сказав: «От хто тут справжній митець». І я погодилася — так, справжній.
А другого дня… ти не забув, що було другого дня? Ми проходили повз театр — він саме виїжджав на гастролі. І ми побачили ту саму декорацію. Вона лежала на землі, чиїсь недбалі руки шпурнули її в пилюку. Обдерта, вилиняла… якесь брудне зелене ганчір’я звисало…
Ти розумієш — до чого це я пригадала? Так, гак, отаким видалося тепер мені наше з тобою життя. Те, що ми називали нашим коханням. Ось воно як усе обернулося.
Бачиш, як тверезо, без жалю я кажу тобі правду… Тобто не кажу, а пишу. Пишу, бо не хочу тебе більше бачити.
Не хочу. Бо знову могла б повірити твоїм очам. І мені могло б видатись, що я читаю в них правду. Хоча — ні. Тепер уже — ні.
Пам’ятаєш… Я знову пригадую… Ну й що з того? В нас уже не буде майбутнього, а минуле краще розворушити спогадом, щоб воно, мов підпалений хмиз, швидше згоріло. Так от, колись ти сказав: «Я дивився на тебе, ти стояла під дощем. То була справжня злива, несамовита літня злива. Ти не бачила мене. Ти не бачила нікого, ти просто стояла під зливою і пила її. Всім тілом. Я бачив, як ти рвонула блузку, і на твої оголені груди щедро падала злива. І на дерева, на квіти, на землю… І все те розквітало, дихало глибше. А ти була часткою того великого життя… Мені хотілося впасти перед тобою і молитись». Так ти сказав, я запам’ятала слово в слово! І коли ти мені говорив, я дивилася в твої очі і вірила, бо в них теж були ті слова. І не повірити я не могла, бо знов у ту хвилину відчула, як струмені зливи б’ють мені в груди… І як розквітають під зливою квіти.
До чого це все? Ага, щоб сказати тобі, які в тебе очі. Ти що ж, гадаєш — вони мені затьмарили світ? Що я вірю, і досі вірю в їхню правдивість? О ні, то все дурниці, лірика на годину, як ота театральна декорація, що цілу годину була для нас правдою. Не чекай, що знову оживе вона, то щасливий випадок її освітив, удруге так не буває. Он стоять мої стоптані черевички, їх треба віднести до шевця. Оце — реальність, її ніщо не змінить. На правому, реальному, черевичкові зламано реальний каблучок. Він був надто високий, у таких не ходять в ліс. А я пішла. Бо тобі подобалися ці черевички… Я завжди намагалася бути такою, щоб тобі подобатися. Навіть коли хворіла, то думала не про біль чи небезпеку, я думала про інше: чи не відсахне тебе моє зжовкле обличчя або пригаслий погляд…
Це було. Нічого не вдієш, це справді було, але ніколи більше не повернеться. Тому можу вільно писати про все. Бо нарешті я звільнила від тебе душу! І коли поставлю останню крапку в цьому листі, мені стане вільно і легко.
Ти тільки не думай, що я б’юся в тенетах спогадів, не думай, що життя моє стало згарищем. Повір, я щиро кажу: може, це все й на краще. Я вільно дивлюся на світ, який ти мені досі заступав. Повір, що це так. Нарешті я позбулася… не кайданів, ні, то вже надто —«кайданів». Ні, ні, я позбулася липкого павутиння, яким ти обплутав мене.
Я ненавиджу тебе! Зрозумій!
І тому хочу розповісти тобі про те, чого ти не знаєш. Усе одно це остання наша розмова, нехай на папері.
Якось М. запропонував мені трохи розважитись— піти в театр чи до ресторану. Ти ж його знаєш, ти ж не раз так образливо і несправедливо ревнував… А втім, ти мав рацію, чому ж би й не ревнувати? М. красивий, красивіший від тебе. Він — втілення ввічливості, дотепності! «Чому він інженер? Його ж покликання — конферансьє!» — глузував ти… То було в лютому — холод, морози… Ти кудись поїхав, здається, у відрядження. М. приніс мені троянди. І де він їх тільки знайшов? Великий букет троянд, десятків два. Червоні, пахучі троянди… І він — такий красивий чоловік. Дуже красивий. Він багатьом жінкам подобався, я знаю. Я б, звичайно, охоче пішла кудись із ним, але в мене саме заболіла голова. Дуже заболіла, тільки тому я не пішла. Звичайно, навіщо мені нудьгувати одній? Але М. не образився, ми просто відклали нашу прогулянку на інший раз. Просто відклали до іншого разу, та й годі. Ти тоді не бачив троянд? Правда ж, я віддала їх сусідці, вона була хвора… Великий букет червоних троянд. Вона мені так дякувала!
І ще знай, що О. приходив читати мені свої вірші. І він же не «конферансьє», у нього великий, глибокий талант, ти сам це казав. Яка в його віршах поезія! Не та золотиста полова, що засмічує думки і голову, яку ми з тобою так не любимо… не любили. Його поезія—загострює почуття, будить душу. Його дзвінкі карбовані слова лягають у пам’ять навічно. Це був прекрасний вечір!
А що ж ти думав — я залишуся самітною? Ні, я не самітна! Мені тепер буде не лише легше жити, а й веселіше. І те, що відбулося поміж нами, — добре. Воно нарешті поклало край…
Я не хочу більше тебе бачити. Не хочу. Не хочу! Навіщо? Щоб утратити самоповагу, щоб дозволити тобі знову взяти мою руку в свої долоні… великі теплі долоні…
Пам’ятаєш, я так колись заснула. Проспала цілу годину, а ти тримав мою руку в своїх руках і боявся поворухнутися, щоб не збудити. А я ж тоді не спала, я просто годину не розплющувала очей… Ні, не годину, бо я тоді прожила ще одне життя. Ціле життя. Бо тоді була наша любов, я жила нею і не бачила берегів…
Мабуть, берегів і немає, коли справжня любов. Немає берегів. Може трапитися тільки острів. У кожному морі є острови… Острови, а їх можна вважати за берег…
Дурниці! Нічого вже не можна ні змінити, ні повернути. І порівняння тут ні до чого.
У мене зараз так багато зібралося роботи. Не справжньої, так — усячини. Але її треба зробити. Завтра треба зайти в ательє — приміряти пальто, піти до дантиста, домовитись нарешті, щоб відремонтували кімнату. Треба підновити меблі… Баритися не можна, бо так і відпустка минеться.
Чому я не поїхала до Криму? Кажу ж — багато зібралося роботи. Довелося сьогодні поїхати в аеропорт — здати квитка. Крім того, там у мене було 6 надто багато вільного часу… А тут, за клопотом, час спливе непомітно і все забудеться швидше. Все. І ти — теж.
Смішно… Чомусь у голову лізе різний непотріб… Я згадала, як ти колись мріяв, наївно, по- дитячому, так статечні люди не мріють. Казав: «Ото, якби ми були циганами. В наш час тільки цигани й можуть оддати все заради просторів. І нам би з тобою отак! Уявляєш — ніч, зорі, безмежні дороги, багаття, шатро…» Так, шатро, на яке не потрібно ні ордера, ні прописки. Як усе це смішно! Але чомусь так як ти, — ніхто не мріє. Дивний ти…
І ще. Ти хотів би бути простим ковалем. Ми б збудували кузню над шляхом. Багато людей заходило б до нас, різних людей. Я б напувала їх холодним, з льоху, сирівцем, і ми слухали б розповіді— правдиві та мудрі… Дивак! Яка може бути кузня над шляхом? Навіщо? Там потрібна бензоколонка. Але мене вабили твої дивацькі мрії і те, що ти не такий, як усі.
Я все пам’ятаю. «Давай поїдемо з міста, оселимося десь на самому краю села. Щоб вітер пахощі хлібів доносив». Наївно. І так несучасно!
А я довго жила у тій кузні, холодним сирівцем людей напувала. І край села жила — вдихала пахощі хлібів… Усе йшла та йшла вслід твоїм чудним наївним мріям. І була щаслива…
Ну — Досить! Усе те залишилося в минулому. Тебе я ніколи більше не побачу. Не хочу! Боюся знову почути ті чудні, дивацькі мрії, зустріти погляд твоїх очей, яким я так вірила, відчути дотик твоєї руки. Навіщо? Адже — кінець».
— Нарешті! Я так змучився…
— Візьми листа. Я більше не хочу тебе бачити.
— Не хочеш бачити? Не ховай від мене обличчя. Не хочеш бачити, кажеш… То навіщо ж ти цього листа не послала, навіщо ж принесла сама?..