Квітам-рости!
Прозоро-сині лісові дзвоники, нерухомі, застиглі. Мляво п’ють воду із скляного кухля — останню снагу свого короткого, байдуже обірваного життя. Вибагливо вирізьблені келишки квітів торкнулись руки. Холодні…
Ще вчора росли вони в лісі, живі й трепетні під подихом свіжого вітру. Сьогодні — вони тільки спогад. Не пекучий, не болісний, просто трошки сумний. Такий швидко безслідно зникає.
Можливо, так краще, коли спогад безслідно зникає. Без болю. І без образи. Зів’яне і зникне, як ці лісові квіти, мовчазні, нерухомі. Не забувся ще голос і погляд, ще не втратили руки відчуття прощального потиску, але все це — в минулому. Вже вчорашнє. Випадкове. І, мабуть, непотрібне.
А знадвору б’ється вітер у вікно, як велика стривожена птиця. Сиві смуги дощу. В горішню шибку вікна зазирає край сердитої, пошматованої грозою хмари. І запах грози крізь відкриту кватирку.
Знаєте, як пахне гроза? Вона гостро пахне землею й корінням, тисячами пружних, напоєних дощем корінців. А присмак дощу на губах? Він ледь гіркуватий, як обіцяна радість. Та, в яку не наважишся вірити.
Чи не закрити кватирку, захистити свій спокій? Лишитися тільки віч-на-віч із спогадом про коротку — зовсім коротеньку — світлу сторінку, несподівано подаровану життям і віддану без протесту. І без жалю.
А може, вона, ця світла сторінка, тим і мила, що коротка? В неї не встигли вписатися болючі рядки, у ній не встигли знайти собі місце нудьга й розчарування. Правда, вона не хвилює… Невагома. І такою забудеться.
Прозоро-сині зірвані квіти покірно допивають воду з кухля. їм несила стривожити душу, завтра ж зів’януть, бо вони без коріння. Просто так, зірвані в останній вечір прощання. Останній, нетривкий спогад. Квіти без коріння, спогад без глибини.
А вітер усе б’ється у вікно. Дарма. Тут, у кімнаті, спокій і тиша. І трошечки смутку. Теж спокійного. Він так швидко мине! Безболісно зникне, не забравши нічого з собою і нічого не залишивши.
Ну то й що? Хіба краще було б, якби серце зайшлося від болю, а хвилини розлуки стікали гарячими краплями крові? Щоб розбурхало душу нестримне бажання боротись за втрачене? Щоб хотілось за нього боротись? Повернути назад і — не віддати! Щоб неможливо було забути!
Хіба краще?
Хто знає…
Трошки смутку чи, може, нудьги? Трошки безболісних спогадів. І тільки…
А що, коли навстіж відкрити вікно? Або вийти з кімнати назустріч грозі? Туди, де так гостро пахне земля п’янким соком стривожених трав. Де вітер шмагає обличчя, а живі віти дерев осипають на плечі іскристі краплини. А що, коли вийти? Ловити губами гіркуваті бризки дощу і не боятись повірити в щастя. І не лякатися спалаху блискавиці. Вона може на мить осліпити? Нехай. Вразити на смерть? Нехай! Хіба шкода за щастя — глибоке і справжнє — віддати життя?
Навіщо ж вагання? Острах втратити спокій? А кому він потрібен? Чого варта ота світла бездумна сторінка, знічев’я розкрита? В ній немає болю? Справді, немає. Таж немає і жодного слова, що торкнулося б серця. Написана недбалою рукою, в ній — порожнеча.
Тоді навіщо ж вагання?
Ні, краще хай вітер б’є вільними крилами в груди, нехай фіолетова стріла блискавиці розкрає півнеба і сліпуче освітить незірвані квіти. Тугі, життєдайні струмені — в мокре обличчя. І оглушливі, переможні розкоти веселого грому. Це — життя!
А там, у кімнаті, нехай умирають квітки без коріння. І з ними згасає спогад — випадковий, дешевий, не оплачений ні болем, ні щастям.