Дід Мороз поїхав у відрядження
Вранці, напередодні Нового року, до директора заводу прийшла молоденька й симпатична завідувачка заводського дитсадка. Вона поклала на стіл запрошення на ялинку, старанно розмальоване — чи то гілочками, чи то їжачками. При цьому Зінаїда Карпівна, або просто Зіночка, як її всі називали, так мило почервоніла, що директор розчулився.
— Прийду! — пообіцяв він, енергійно струшуючи Зіноччину руку. — О першій, кажете? Неодмінно прийду!
Зіночка розквітла і весело випурхнула з кабінету.
Потім директора закрутили справи, і коли о пів на першу мелодійний Зіноччин голосок з телефонної трубки нагадав про обіцянку, Директор заклопотано і вже незадоволено нахмурився.
— Мм… Розумієте, Зіночко, справ по горло… Дуже шкодую… Що? Ну, не турбуйтеся, я зараз щось придумаю.
Директор викликав секретарку.
— На ялинку в наш дитсадок? Пошліть когось від завкому, — порадила вона.
— Та ні, незручно якось. Треба когось соліднішого, з інженерів. Покличте до мене Василя Петровича.
— Василя Петровича? — здивувалася секретарка і пирхнула. —Ну як можна Василя Петровича—на ялинку?
— Я сказав. Запросіть йога негайно до мене.
Василь Петрович одразу ж з’явився до директорового кабінету. Поглянувши на його довгов’язу маслакувату постать, на свіжовиголене лице, коректне, без найменшого натяку на вміння посміхатися, директор подумав, що секретарка мала рацію. Краще вже когось від завкому…
— Слухаю вас, — ввічливо сказав інженер.
— Та бачите… — зам’явся директор. — О першій годині треба комусь бути в нашому дитячому садку. Тільки я не знаю…
Василь Петрович акуратно одвернув манжет і подивився на годинника.
— Лишилося п’ятнадцять хвилин. Цілком встигну. Акт треба складати?
— Який акт?
— Наскільки я розумію, мені доведеться визначити перебудову лівого крила приміщення. На минулій виробничій нараді… ось у мене записано.
Він дістав з нагрудної кишені піджака об’ємисту записну книжку.
— Е, мало що в нас із вами записаної Потерплять ще трохи, а там видно буде. Не в тім справа, у них сьогодні ялинка.
— Тоді треба послати начальника протипожежної охорони.
— Ви мене не зрозуміли. Треба піти до них у гості. Проте, коли вам бракує часу…
— Ні, чому ж, якщо це потрібно — піду. Значить, ліве крило не треба оглядати?
— Та яке там ліве крило, — зітхнув директор і сумно подивився вслід Василеві Петровичу.
* * *
Точно, хвилина в хвилину, о першій годині дня Василь Петрович прийшов у дитячий садок.
Він із зусиллям протиснувся в переповнений мамами та бабусями передпокій і знайшов виховательку.
— Доброго здоров’я, Я до вас за дорученням дирекції заводу.
— Зінаїда Карпівна в залі біля ялинки. Роздягайтеся, будь ласка, і пройдіть туди.
Василь Петрович зняв пальто та шапку і з допомогою виховательки ввіпхнув їх у маленьку дитячу шафу з наліпленим на дверцятах зеленим жабеням. Біля дверей залу; на варті, грізним монументом стояла огрядна сторожиха дитсадка — Спиридонівна. Їй було суворо наказано нікого туди не впускати, і вона, ретельно пильнуючи свої обов’язки, затримала інженера. Той не наполягав, — обов’язок є обов’язок, і мовчки пропхався до канцелярії.
Там по підлозі плазувало п’ятеро мам і похапцем розкладало в пакунки ласощі для подарунків. Василь Петрович обережно переступив Через їхні руки, з хрускотом роздушив горіх, і сів на дивані.
— Господи, ну невже він не міг знайти іншого часу? — зойкнула Зіночка, коли їй сказали, що в канцелярії сидить Василь Петрович. — От людина, нічого не бере до уваги! Хіба я можу зараз займатися справами, коли ми вже й так запізнюємося з ялинкою! А тут ще Дід Мороз кудись запропастився, збожеволіти можна…
Вона побігла до канцелярії.
— Василю Петровичу, благаю вас, зачекайте хвилин п’ятнадцять.
— П’ятнадцять хвилин я почекаю, — спокійно погодився Василь Петрович.
В цю мить до канцелярії вбігла вихователька і перелякано закричала:
— Ми загинули! Він учора поїхав у відрядження…
— Хто?—стрепенулась завідувачка.
— Галоччин батько… Дід Мороз…
Рум’яні Зіноччині щоки пополотніли. П’ятеро мам у розпачі охнуло.
— Чому ж він не попередив?!
— Як то — не попередив? — ображено втиснулась до канцелярії шоста мама. — Позавчора ввечері мій чоловік, як тільки дізнався про відрядження, відразу й подзвонив у дитсадок. Йому навіть відповіли, щоб не турбувався, обійдуться, мовляв.
— Я нічого не знала… Покличте сюди Спиридонівну.
Вихователька метнулася і привела монументальну сторожиху.
— Спиридонівно, позавчора ввечері вам ніхто по телефону не казав про діда…
— Знову про діда? — спалахнула Спиридонівна. — І що вам той дід всім дався взнаки? Навіть по телефону дзвонять — «шукайте собі іншого діда». Я, звісно, не змовчала й відказала, що обійдуся й без їхніх порад. То вже наше з дідом діло — ділитися чи миритися. Порадники! Плітки тільки розводять…
Сторожиха з гідністю випливла з канцелярії.
Першою отямилася Зіночка.
— Доведеться самій справлятися за діда, зараз немає часу когось шукати. Кха, кха, з Новим роком, малятка! — прогула вона замогильним басом. — Нічого, якось зійде. Одягайте мене швидше.
Та білий, обшитий ватою кожух мало не на півметра волочився по підлозі, а у велетенських дідових валянках у маленької Зіночки не гнулися ноги.
— Нічого не вийде, — безнадійно простогнала вихователька. — Костюм робили на Галоччиного батька, а він такого зросту, як от вони, — вона показала на Василя Петровича, що один серед метушні незворушно сидів на дивані.
Шестеро мам з надією глянули на нього, але Зіночка хитнула головою і прошепотіла:
— Ні, ні, що ви, і не просіть: такий бюрократ…
— П’ятнадцять хвилин минуло, — спокійно нагадав Василь Петрович.
— Але ж ви бачите, яке у нас лихо! — аж схлипнула Зіночка.
— Наскільки я зрозумів, у вас затримується новорічна ялинка, — резюмував інженер, строго оглядаючи знервованих жінок. — Ви вже запізнились на цілі двадцять три хвилини.
— Самі знаємо, але що ж робити? Де нам зараз знайти такого височезного Діда Мороза, щоб нацупити на нього цей одяг? Тут. потрібна людина вашого зросту, але ж ви-то не погодитесь!
— Якщо іншого виходу немає — мушу погодитись. Не можна ж допустити, щоб зірвалося новорічне свято. Але попереджую: співати й танцювати я не вмію. Проінформуйте, що саме треба робити.
І він. дістав із кишені свою записну книжку.
— Василю Петровичу,. ріднесенький! — Зіночка стала навшпиньки й дзвінко поцілувала інженера в суху щоку.
* * *
Директора муляла совість: не слід було посилати в дитсадок отого сухаря. Адже з дітьми треба вміти поводитись, а Василь Петрович навіть посміхатися не вміє… Доведеться піти, виправити помилку.
Веселощі були в повному розпалі, коли Директор, сяючи доброзичливою усмішкою, персонально з’явився в дитячому садку. Його зразу ж провели до, залу і посадили на почесне місце, потіснивши інших, менш шановних, гостей. Задоволений своїм великодушним вчинком, директор пошукав очима Василя Петровича, але не знайшов.
«Засів, мабуть, десь у куточку й куняє. І добре, нічого людям настрій псувати своєю пісною фізіономією».
Навколо ялинки кружляли, побравшися за руки, малята. Під ялинкою стояла хатка на курячих .ніжках, а біля неї, в компанії вухастих зайченят і виховательки, діловито походжав височезний цибатий Дід Мороз. Він тримав у руці записну книжку, яка; видимо, надзвичайно інтригувала дітвору.
— Ви когось шукаєте, Дідусю Морозе?—голосно спитала вихователька і тихенько шепнула: — Озирайтесь.
Дід Мороз слухняно озирнувся, заглянув у свою записну книжку і заклопотано розвів руками.
— Доводиться визнати, що я загубив свою, так би мовити, Снігуроньку. — Поспішав до вас і якось загубив.
— А ми її зараз гуртом покличемо. Дітки, ану — голосніше!
— Снігуронько, сюди! — хором закричали малюки.
— Сюди-и-и! — корабельною сиреною загув і Дід Мороз, оглушивши бідолашну Снігуроньку, яка за сигналом виховательки вибігла з-за хатки на курячих ніжках.
— Непорядок! — строго зауважив їй Дід Мороз. — Чому ти вчасно не з’явилась… тобто… — він глянув у записну книжку, — я хотів сказати — де ти загубилась?
— І що то ви, Дідусю Морозе, все в якусь книжечку заглядаєте? — вихопився з кола лукавоокий, меткий Пан-Коцький.
— Це, так би мовити… як би тобі пояснити… кхм… кхм… — закашлявся Дід Мороз, намагаючися викрутитися зі скрутного становища. Йому на допомогу поспішила вихователька.
— То, дітки, чарівна книжечка: як тільки Дідусь Мороз зазирне в неї, так відразу й побачить — хто з вас пустун, а хто ні.
Пан-Коцький, а за ним двоє ведмежат передбачливо гулькнули за ялинку, подалі від очей прозорливого Діда Мороза.
Забринів веселий гопачок, і навкруг ялинки застрибали зайченята, ведмедики, лисички…
— З нами, з нами танцюйте, дідусю! — весело вимагали вони. Дід Мороз уважно придивився до виховательки, що промовисто витанцьовувала перед ним, далі тупнув ногою і завзято крутонув вуса.
— Вус, вус відпадає… — злякано зашепотіла вихователька, намагаючись затулити ушкодженого Діда Мороза від дітей. Але той з льоту підхопив ватяний вус, запхнув до кишені і відчайдушно закружляв по колу, змітаючи полами кожуха з дороги зайченят і перекинувши хатку на курячих ніжках. З-під хатки вивалився великий мішок з подарунками.
Ефект був надзвичайний.
— Ого, якого ви геройського дідугана собі придбали! — схвально засміявся директор. — Цікаво, хто такий?
Зіночка лукаво поглянула, але не сказала нічого.
Після танцю мішок, що так непланово з’явився на арені, довелося розв’язати, і подарунки, за участю Діда Мороза, перейшли до рук щасливих малюків. Втрата одного вуса надала дідовому обличчю такого грайливого вигляду, що навіть у директора від сміху котилися сльози.
— А тепер, наскільки я розумію, мій регл… мм… час скінчився. Доведеться прощатись, — глянувши на годинник, оголосив Дід Мороз.
— Залишіться з нами, Дідусю Морозе! — закричали малята. — 3 вами так весело!
— Не можу. Рад би, але не можу, мене чекають на заводі… тобто в лісі. Ведмеді, звичайно. Отже — до побачення! Глядіть же мені, не пустуйте, щоб у новому році все тут було в ажурі. Я особисто, як Дід Мороз, з усією відповідальністю обіцяю допомагати.
Дід Мороз глянув на директора і, потрясаючи записною книжкою, суворо додав:
— А ліве крило в новому році обов’язково треба перебудувати! Нічого зволікати.
Директор закліпав очима й занімів. А Дід Мороз на прощання змахнув рукавицями, підстрибнув, як бусол, і, сумлінно притупуючи валянками, закружляв до виходу.
Дітвора вищала від захоплення.
1962 р.