Попелюшка

Один багатий удівець одружився вдруге з жінкою, такою чванливою і гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.

Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя дочка, добра й ніжна,— вся в свою матір, кращої за яку годі було й шукати в цілому світі.

Не встигли справити весілля, як мачуха вже виявила свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за доброту, бо через ту доброту її дочки здавалися ще огиднішими.

Мачуха не тільки погано вдягала й годувала дівчину, а ще й примушувала її виконувати найбруднішу роботу: пасербиця мила посуд і сходи, прибирала всі кімнати.

Спала вона під самим дахом, на горищі, на благенькому, постеленому просто на підлозі сінничку, а сестри її жили в розкішних покоях, де мали гарні ліжка з м’якими перинами й шовковими ковдрами і дзеркала, в яких могли бачити себе з голови до п’ят.

Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові — той однаково тільки вилаяв би її, бо в усьому корився своїй новій дружині.

Упоравшись, пасербиця йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А молодша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою. Та навіть у жалюгідному лахмітті Попелюшка була багато вродливіша за сестер, дарма що ті ходили в пишних шатах.

Якось син короля, молодий і гожий принц, улаштовував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Попелющині сестри теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.

Вони дуже зраділи й почали вибирати вбрання і зачіски, які були б їм найбільше до лиця.

А в Попелюшки, звісно, з’явилися нові клопоти: прасувати сестрам білизну й крохмалити комірці.

Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й приміряючи свої сукні.

— Я,— сказала старша сестра,— вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.

— А я,— відказала молодша,— вдягну свою сукню на щодень, та зате в мене буде накидка, гаптована золотими квітами, й діамантовий пояс — такий не в кожної знайдеться. Накупили вони білил та рум’ян навіть більше ніж треба. Тоді покликали Попелюшку, бо ж усі добре знали, що вона має гарний смак.

Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала причесати їх.

Ті залюбки погодились. Коли Попелюшка розчісувала сестрам коси, вони спитали:

— Попелюшко, а ти хотіла б поїхати на бал?

— Ах, сестриці, ви насміхаєтеся з мене! Хіба ж мені личить там бути!

— Ай справді, було б сміху, якби Чорногузка з’явилася в королівському палаці!

Інша дівчина за такі слова неодмінно зіпсувала б злим сестрам зачіски, але Попелюшка мала добре серце й причесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.

Сестри з радощів майже два дні нічого не їли, не відходили од дзеркал і весь час роздивлялися — чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше затягти шнурівки.

Аж ось настав щасливий день: сестри сіли в карету й поїхали до палацу.

Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід. Коли ж вони геть зникли з очей, дівчина сіла на ганку і гірко заплакала.

Раптом з’явилася Попелющина тітка — добра фея. Побачивши, що небога вмивається сльозами, тітка запитала, чого вона побивається.

— Я теж хочу… теж хочу…

Дівчина так плакала, що не могла навіть доказати, чого вона хоче.

Тоді фея спитала:

— Ти хочеш поїхати на бал, чи не так?

— Ой,— схлипнула Попелюшка,— дуже, дуже хочу.

— Гаразд,— мовила фея.— Коли ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.

Вона повела її у двір і наказала:

— Піди на город і принеси мені гарбуз.

Попелюшка миттю побігла на город, вибрала найбільшого, найкращого гарбуза і принесла його феї. Але вона ніяк не могла здогадатись, як звичайний гарбуз допоможе їй потрапити на бал.

Тим часом фея розрізала гарбуз, вичистила його так, що залишилась сама лише шкуринка, торкнула його своєю чарівною паличкою — і в одну мить гарбуз перетворився на прегарну визолочену карету.

У пастці фея знайшла щестеро живих мишей.

Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку. Тільки-но звідтіля вибігала миша, фея торкалась до неї своєю чарівною паличкою — і миша оберталася на прекрасного коня.

Не минуло й хвилини, як перед дівчиною стояв чудовий шестерик мишасто-сірих, у яблуках коней.

Тут фея замислилась, де б його взяти кучера.

— Стривайте! — вигукнула Попелюшка.— Я зараз піду погляну, чи не попав у пастку щур. Його ми й обернемо на кучера.

— Справді,— погодилась фея,— піди глянь.

Попелюшка принесла пастку, де сиділо трійко товстих щурів, фея вибрала одного з довгими вусами й доторкнулася до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер-вусань стояв перед ними. Потому тітка звеліла Попелюшці:

— Піди-но в сад, там за лійкою ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.

Попелюшка принесла ящірок, і фея обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони одразу скочили на задок карети й виструнчились так. ніби все життя тільки це й робили.

Тоді фея сказала:

— Ну ось, Попелюшко, тепер можеш їхати на бал. Ти задоволена?

— Дуже! — відповіла дівчина.— Тільки як же я поїду така брудна та обшарпана?

Фея легенько торкнулась до Попелюшки своєю чарівною паличкою, і вмить її благенька сукенка перетворилася на пишні шати, гаптовані золотом і сріблом, оздоблені самоцвітами.

Ще дала фея Попелюшці пару кришталевих черевичків, таких гарненьких та зграбних, що ні в казці сказати, ні пером описати.

У своєму новому вбранні і в кришталевих черевичках Попелюшка сіла в карету.

На прощання фея сказала, що Попелюшка може лишатися на балу тільки до півночі, бо вже за хвилину пізніш карета її знову обернеться на гарбуз, коні — на мишей, лакеї — на ящірок, кучер — на щура, а чудові шати — на старе, подерте лахміття.

Попелюшка обіцяла феї, що неодмінно залишить бал опівночі, й поїхала в королівський палац, не тямлячися з радощів.

І от Попелюшка з’явилася в палаці.

Принцові доповіли, що приїхала молода принцеса, якої ніхто не знає. Він вийшов їй назустріч, подав руку і повів до зали, де були всі гості.

Мить — і в залі все заніміло: гості полишили танці, музики перестали грати — всіх невимовно вразила чудова врода незнайомої дівчини. Звідусюди тільки й чулося:

— Ой, яка вона гожа!

Навіть сам король, хоч який був старий, глянувши на неї, сказав пошепки дружині, що давно не бачив такої вродливої й милої дівчини.

Геть усі дами втупились очима в її зачіску й сукню, щоб назавтра й собі вбратися так само, коли тільки знайдуться такі ж чудові матерії й такі ж умілі кравці.

Принц посадив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала на диво гарно, і всі гості милувалися нею.

Після танців була чудова вечеря, але принц і ріски в рот не взяв — він дивився тільки на загадкову красуню і думав тільки про неї.

А Попелюшка сіла поруч сестер, ласкаво заговорила до них і пригостила апельсинами й лимонами, якими почастував її принц. Вони дуже здивувалися з цього, бо не впізнали її й мали за невідому принцесу.

Та раптом Попелюшка почула — пробило без чверті дванадцять. Вона низько вклонилася гостям і зникла так швидко, що ніхто й отямитись не встиг.

Повернувшись додому, Попелюшка пішла до феї, палко їй подякувала і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запрошував її.

Поки вона розповідала феї про бал, з королівського палацу приїхали сестри й нетерпляче загрюкали в двері.

Попелюшка пішла відчиняти.

— Та й довго ж ви не повертались,— мовила вона, позіхаючи і протираючи очі, ніби й справді тільки-но прокинулась. Хоч їй, звісно, анітрохи не хотілося спати…

— Якби ти була на цьому чарівному балу,— сказала одна сестра,— ти б там не нудьгувала: в палац приїздила найвродливіша в світі принцеса, якої ніхто досі не бачив. Вона була дуже люб’язна до нас і навіть частувала апельсинами й лимонами.

Попелюшка зраділа і спитала в сестер, як звати принцесу. Але вони відповіли, що її ніхто не знає, що принц дуже засмучений цим і віддасть усе що завгодно, аби тільки дізнатися, хто вона така.

Попелюшка всміхнулася й сказала:

— Невже й справді така гарна? Ах, які ви щасливі! Аби хоч поглянути на неї краєчком ока! Сестрице, люба,— попросила вона одну з сестер,— дайте мені вашу жовту сукню, оту, що ви надягаєте щодня, і я в ній поїду на бал.

— Такої! — одказала сестр.— Щоб я віддала свою сукню нечупарній Чорногузці?!

Попелюшка знала, що сестра їй відмовить, і була дуже рада, що не помилилась. Ну що б вона робила, якби сестра згодилась дати їй те вбрання?

Назавтра сестри знову поїхали на бал, а за ними й Попелюшка, вбрана цього разу ще ошатніше.

Принц не відходив од неї й на мить і весь час говорив їй ніжні слова.

Попелюшка була така весела та щаслива, що забула про наказ феї. їй здавалося — до півночі ще дуже далеко, аж тут почало бити дванадцять.

Вона підхопилася й помчала з палацу геть. Принц кинувся за нею, але марно — красуню годі було наздогнати.

Тікаючи, Попелюшка загубила на сходах один із своїх кришталевих черевичків. Принц угледів його, обережно підняв, підбіг до брами і .запитав у сторожі, чи не бачила вона часом, як з палацу виходила прекрасна юна принцеса. Та йому відповіли, що нікого не бачили, крім однієї бідно вбраної дівчини, котра скидалася швидше на жебрачку, ніж на принцесу.

Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся в палац, думаючи лише про те, як би розшукати втікачку. А Попелюшка тим часом прибігла додому захекана, без карети, без лакеїв і в своєму старому жалюгідному вбранні. Нічого в неї не лишилося від усієї її пишноти, крім одного маленького кришталевого черевичка.

Коли сестри повернулися додому, Попелюшка схвильовано запитала у них, чи було їм весело, чи приїздила знову в палац та принцеса.

Сестри відповіли, що красуня приїздила. Але тільки-но пробило північ, як вона зникла, та так хутко, що загубила кришталевий черевичок, такий гарний, що ні в казці сказати, ні пером описати. А принц підняв той черевичок і до кінця балу сидів та дивився на нього. Він, безперечно, закохався в принцесу.

Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню. Минуло кілька днів, і він звелів привселюдно оголосити, що візьме собі за дружину ту дівчину, яка зможе взути кришталевий черевичок.

Почали міряти черевичок спочатку принцесам, тоді герцогиням і всім придворним дамам, але все було даремно. Принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.

Та що вони не робили, як не старалися,— не взули черевичка, бо мали надто великі й незграбні ноги.

Тоді Попелюшка, що була при цьому і впізнала свій черевичок, сказала сміючись:

— А дайте-но і я спробую надіти!

Сестри заходилися кепкувати й знущатися з неї.

Але придворний, який міряв черевичок, пильно подивився на Попелюшку і, помітивши її надзвичайну вроду, сказав: хай і вона поміряє, бо йому було наказано міряти черевичок геть усім дівчатам.

Він гречно запросив Попелюшку сісти, приміряв їй кришталевий черевичок і побачив — він якраз їй до ноги.

Здивовані сестри зчудувалися ще дужче, коли побачили, як Попелюшка витягла з кишені другий такий самий черевичок і взула його.

Тут з’явилася фея, доторкнулася чарівною паличкою до Попелющиного вбрання, і воно стало ще прекраснішим, ніж було на балу у принца.

Аж тоді сестри впізнали в Попелюшці ту саму красуню, яку бачили в палаці. Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за всі кривди, що вона від них терпіла.

Та Попелюшка підвела їх і мовила, обіймаючи, що вибачає їм од щирого серця і просить завжди її любити.

Потому Попелюшку в її чарівних шатах одвезли в палац, де на неї чекав молодий принц. Він був засліплений її вродою.

Принц освідчився їй у своєму палкому коханні, і за тиждень справили бучне весілля.

А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і віддала їх заміж за двох молодих придворних.