Наш учитель

З Толиком, найкращим моїм другом, я потрапив до одного класу. Ми зраділи і сіли за одну парту. Побоюючись, аби нас не розсадили, домовилися сидіти тихо.

Класним керівником був невисокий худорлявий чоловік у занадто великих окулярах, що робили його трохи схожим на японця.

— Будьмо знайомі, хлопці, —  неголосно сказав він.— Звуть мене Іваном Тимофійовичем…

Збоку пирснув Славко Соколов. Схилившись над партою, він надув щоки від сміху, що розпирав його, і дивився малень­кими лукавими оченятами кудись угору. Всі заворушилися, загомоніли: під стелею літала муха, тягаючи за собою білу нитку.

Мені теж стало смішно, і я ледве стримався, дивлячись на ту муху.

Вчитель, здавалося, не помічав її. Він сидів мовчки, охо­пивши долонею підборіддя, і дивився в журнал. Я побоювався, що він устане й піде геть. Він і справді звівся з-за столу, але нікуди йти не збирався. Почекав, доки гамір трохи вщухне, і сказав щось. Я не розібрав слів: сидів на останній парті, а хлопці ще остаточно не вгамувалися.

— Друзі, —  говорив учитель далі, —  цей рік — незвичайний для нас, для нашої Вітчизни: війна…

Він замовк і ледь схилив голову, —  видно, збираючись з думками.

У класі запанувала сторожка тиша, як ніколи… Учитель поволі звів голову, торкнувся окулярів, обвів учнів твердим поглядом.

— На фронті зараз дуже важко, друзі. Ваші батьки стри­мують фашистську навалу, а матері зайняли місця батьків, щоб працею своєю допомогти здолати ворога, вигнати його з нашої землі. Ви всі, очевидно, подорослішали, порозумніша­ли. Знаєте: погано вчитися—взагалі ганебно, а зараз—тим більше. Сумлінним навчанням і зразковою поведінкою і ви допоможете наблизити перемогу. А вона, хлопці, не за гора­ми. Завойовники не раз зазіхали на нашу землю, але завжди були биті. Ви ж знаєте…

Я дивився на вчителя, і він зовсім не здавався мені схожим на японця. Навіть стало соромно, що я так подумав. Відчув, що червонію, згадавши муху, ніби зробив це я сам. Зиркнув на Славка. На його обличчі застиг якийсь дурнуватий вираз, він колупав нігтем парту.

Учителя відразу не зрозумієш — хороший він чи поганий. Спочатку він видався мені хорошим, наш Іван Тимофійович. Я у нього заробив першу п’ятірку. І коли він одного разу за­хворів і не прийшов на урок, мені було ніяково, що всі раділи. Відверто кажучи, я теж зрадів, але не тому, що вчитель за­хворів, та й хлопці раділи не через те. Просто весело, що уро­ку не буде. Але все-таки вигукували: «Захворів, захворів!», ніби все життя чекали цього дня.

Але одного разу я розчарувався в Івані Тимофійовичу, вирі­шив, що він зла й навіть жорстока людина. І зовсім не через двійку, яку він вліпив мені за те, що я не вивчив вірша. Чого вже тут ображатися — сам винен. Причина була інша.

Цілий місяць наш клас збирався на екскурсію: обіцяли показати котельний завод. їхати треба було поїздом, і гроші на квитки ми вирішили заробити, збираючи брухт. Я збирав його разом з Толиком та Славком.

На приймальному пункті поряд з вагарем стояла піонервожата і в своєму блокноті відмічала, хто скільки здав. Ми возили брухт візком — його десь роздобув Славко. І от, тягнучи від ваг порожнього візка й роздумуючи, куди ще податися, Славко зупинився біля воріт приймального пункту й заявив, що більше нікуди не піде. І вигляд у нього при цьому був такий, ніби йому спала на думку геніальна ідея. Приклавши пальця до губів, Славко повів очима на гору мета­левого брухту, що височіла над парканом.

Ми з Толиком одразу зметикували, що й до чого. Швидко завантажили візок, з півгодини посиділи в завулочку, потім поїхали на приймальний пункт і, не відчуваючи докорів сумління, здали брухт. Піонервожата похвалила нас, і ми, натхненні похвалою, проробили таку ж операцію ще раз. Та, мабуть, занадто швидко обернулися, бо вагар підозріло по­глянув на нас, а потім чогось почав копирсатися у брухті на візку, витягнув з нього нікому не потрібний допотопний само­вар (мабуть, епохи Петра І!) й довго крутив його в руках, ніби роздумуючи, чи не згодиться він ще для чаю. Оглянувши самовар, вагар знов подивився на нас, спідлоба подивився, сердито крякнув і пішов із самоваром у дальній куток подві­р’я. Саме туди, де ми півгодини тому завантажились.

— Де роздобули самовар? — повернувшись, запитав він.

— Там…—непевно кивнув Славко і відступив назад.

— І це все, —  вагар показав на візок, —  також «там»?

Він намірився схопити Славка за вухо, але той ухилився і кулею вилетів на вулицю. Ми — за ним.

— Негідники! Злодії! — лунало нам услід.

Про цей прикрий випадок дізнався Іван Тимофійович і ска­зав, що на екскурсію ми троє не поїдемо. Сказав, що ми зганьбили звання піонерів і радянських школярів. Він роз­сердився ще більше, ніж вагар, і став зовсім схожий на японця.

А на завод нам дуже кортіло поїхати, особливо мені, бо я ніколи не був на заводі. І в суботу, коли мала відбутися екскурсія, я сто разів прокляв той самовар і Славка, якого послухався.

На останній перерві Іван Тимофійович відкликав нас убік, подивився на всіх трьох крізь свої окуляри і раптом сказав, що дозволить нам їхати на екскурсію, але тільки з умовою, що ми ніколи більше не заплямуємо звання піонера. Тепер учитель зовсім не скидався на японця: це був просто Іван Ти­мофійович.

Ходили чутки, що вчитель проситься на фронт, а його не відпускають. Щиро кажучи, я не міг уявити Івана Тимофійовича солдатом. Ну який з нього вояка?! Йому лише з нами воювати.

Та якось Іван Тимофійович знову не прийшов на урок. Замість нього у супроводі завуча прийшов у клас новий учи­тель, —  високий, стрункий і зовсім молодий, але чомусь сивий. Очі в нього були веселі, привітні. На гімнастерці без погонів поблискував орден Червоної Зірки й були нашиті три червоні й одна золотава стрічки. Ми вже знали, що вони означають: повий педагог мав три легких і одне тяжке поранення. Та це ми й так відразу збагнули: одна нога у нього не згиналася і дуже скрипіла.

Походжаючи класом, він викидав її вперед, ніби хизуючись новим, до блиску начищеним черевиком без жодної зморш­ки — протезом… Ми відразу пройнялися повагою до вчите­ля: фронтовик!

А після уроків зайшов у клас паш Іван Тимофійович. Він був у військовій формі, ніби повищав та посуворішав.

— Будемо прощатися. Друзі, —  просто сказав Іван Тимофі­йович, але ми бачили, що він хвилюється. Мені навіть здало­ся, що він почувається ніяково й невпевнено у військовій формі.

— Тепер у вас буде новий класний керівник, Віктор Олек­сандрович. Фронтовик. Я гадаю, ви… ви покажете себе, хлопці, з найкращого боку, —  він усміхнувся винувато.— Я вам обов’язково напишу, хлопці, а ви, будь ласка, відповідайте мені.

Проводжали ми Івана Тимофійовича усім класом, разом з новим учителем. У білому кожушку, з речовим мішком за плечима, Іван Тимофійович ішов в останньому ряду колони — замикаючим. Окуляри на його носі кумедно підстрибували в такт крокам, і мені чомусь було ніяково перед Віктором Олександровичем за нашого колишнього вчителя: справді, який з нього вояка?

Певне, не лише я так подумав, бо, коли ми поверталися з вокзалу, хтось запитав Віктора Олександровича:

— А ким буде на фронті Іван Тимофійович?

— Кухарем, мабуть, —  як завше, дурнувато й весело кинув Славко, але відразу знітився.

Наш новий учитель глянув на Славка з докором.

— На війні, хлопче, всі спеціальності потрібні, як і вза­галі в житті. Ким саме буде Іван Тимофійович, поки що сказати не можу.

Новий учитель усім сподобався. На його обличчі завжди сяяла усмішка (є такі люди, які завжди усміхаються), він не скупився на хороші оцінки, будь-яку зброю знав як свої п’ять пальців, а затвор гвинтівки розбирав і складав із за­плющеними очима за дві хвилини! А ще ми полюбили його за те, що він часто і охоче розповідав про своїх товаришів, з якими разом воював. Про себе, правда, майже нічого не розказував.

Знали ми тільки, що він був сапером-розвідником.

— Це дуже небезпечно бути сапером-розвідником? — запи­тали ми.

— На фронті скрізь небезпечно, —  зауважив учитель.

— А як вас поранило?

— Було діло, —  ухилявся він від розмови.

— А за що вам дали орден?

— Та якось привів «язика».

— Розкажіть, як це було.

— Хлопці, те, що відбувається на фронті, далеко не зав­жди цікаве. Швидше навпаки. Одержали завдання. Пішли. Виконали.

Та завуч все ж дещо розповів нам про нього.

Сталося так, що «язик» знадобився, як кажуть, до зарізу. Пішла в тил ворога група розвідників. Не повернулася. Дру­га — також. З третьою вирушив він, Віктор Олександрович. Хурделило. Йшли по компасу. Підкралися до фашистського бліндажа. Зняли вартових, узяли «язика». Тягли його попере­мінно. Потім потрапили під обстріл. Віктор Олександрович, побоюючись за життя фашиста, закрив його собою. Якби не закрив, повернулися б розвідники знов без «язика». За це й орден.

Після розповіді завуча ми стали ще більше поважати ново­го вчителя і майже забули про свого Івана Тимофійовича. Тим більше, що він обіцяв написати, але так і не написав. І ми ніколи не згадували про нього в присутності Віктора Олександровича. Як не дивно, але ми трохи соромилися за свого колишнього класного керівника.

Та все ж, коли Віктор Олександрович одного разу одержав листа від своїх бойових друзів, я згадав про нього:

— А Іван Тимофійович, —  мовив я, ніби між іншим, —  так і не написав нам.

— Напише. Обов’язково напише, —  запевнив нас Віктор Олександрович і додав: — 3 фронту листи йдуть довго. А ча­сом і взагалі писати не можна.

І раптом.— лист. Від Івана Тимофійовича. Його приніс у клас наш новий учитель.

Поскрипівши протезом, він зупинився біля вікна, тримаючи в руці трикутничка. Обернувся до нас. На обличчі його не бу­ло звичайної посмішки.

— Ось лист, —  вимовив учитель.

Важко, з паузами прочитав він нам цього листа.

«Любі хлопці! — писав Іван Тимофійович, і мені вчувався не голос Віктора Олександровича, а басок нашого колишньо­го вчителя: спокійний, глухуватий, проникливий.— Шкода, що цей мій перший лист, можливо, буде останнім. Але так треба. Пам’ятаєте, я колись говорив, що людина в житті по­винна зробити все, на що вона здатна. Ви — якомога краще вчитися, щоб потім якомога краще працювати. Наш солдат­ський обов’язок — знищити найбільше фашистів, швидше за­воювати мир. І ось зараз у мене є змога зробити стільки, скільки я не зробив би за все своє життя. Іду на завдання, з якого майже ніколи не повертаються. Я щасливий, що мені довірили це завдання. У мене обмаль часу. Прощавайте, любі хлопчики. Мені, звичайно, не віриться, що ми більше ніколи не побачимося, але так треба. Ще раз прощавайте. Будьте й ви щасливими?

Ваш учитель, лейтенант Іван Тимофійович Макаров».

У класі залягла тиша. Я глянув на Славка. Той похнюпився і заходився колупати парту.

Віктор Олександрович дивився кудись за вікно. Ми чекали: ось-ось він скаже щось бадьоре. Але він тільки сказав:

Ось так, хлопці, —  і знову змовк. Скрипнувши протезом, ретельно згорнув листа, поклав його на стіл і майже звичним для нього голосом, але з якоюсь суворою ноткою звернувся до нас: — Почнемо, хлопці, урок.