На краще місце

Ред Уолтерс проводжав очима «пірс-ерроу», що від’їжджав від бензоколонки. Він усе ще махав рукою вслід, хоч місіс Гофмен, як завжди, дивилася перед себе.

— Що й казати, — мовив Ред Уолтерс, — чим вони більші, тим кращі.

— Твоя правда, — погодився його компаньйон Чарлі Коннорс. — Чим більші, тим кращі.

— А знаєш, у скільки оцінюють цю місіс Гофмен? — спитав Ред Уолтерс.

— Як я чув, у мільйон з лишком, — відповів Чарлі.

— Мільйон? Мільйон вона одержала, коли її старий віддав богу душу. А тепер їй ціна добрих два, як не всі три мільйони, — сказав Ред.

— Три мільйони доларів! — проказав Чарлі. — Більшості людей задосить було б і одного.

— А ти задумувався хоч раз, який прибуток дають три мільйони доларів?

— Прибуток? Ні, мені й на думку таке не спадало, — відповів Чарлі.

— Так ось, якщо всякі там акції та облігації дають їй п’ять процентів річного прибутку, то з одного тільки мільйона вона має п’ятдесят тисяч на рік. А тепер помнож це на три.

— Сто п’ятдесят тисяч доларів на рік? — перепитав Чарлі.

— Сто п’ятдесят тисяч на рік самого прибутку, — підтвердив Ред Уолтерс. — Ось скільки їй набігає.

— Боже праведний, та це ж майже три тисячі доларів щотижня! — вигукнув Чарлі.

— Щоправда, це не чиста готівка: частина йде на податки, — сказав Ред. — Але навіть якщо вона тратить щотижня тисячу доларів на податки, усе одно дві тисячі залишається їй.

— Подумати тільки, ця стара має дві тисячі доларів на тиждень, — сказав Чарлі.

— Десь близько того, — підтвердив Ред.

— Дві тисячі поділити на сім… — прикинув Чарлі.

— Майже три сотні на день, — кивнув головою Ред.

— Три сотні доларів на день! А якби нам такі гроші, Реде, — що б ми робили?

— На цьому місці нам ніколи стільки не заробити.

— Добре, як ми маємо ті три сотні хоч на тиждень.

— Атож, Та чи багато нам випадає таких тижнів? — сказав Чарлі.

— Не так уже й багато. До того ж це не чистий прибуток, а все разом.

— Твоя правда, — погодився Чарлі.

— Коли нам випадає щотижня покласти до кишені по півсотні доларів, то й це, вважай, щасливий рік.

— Але ж таке буває часто, Реде. Буває й більше.

— Я знаю, алеж ми нічого не вкладаємо в діло. Ти береш свої півсотні, я беру свої півсотні, а поступу ніякого.

— Воно-то так, але коли в кінці тижня я приношу додому сорок доларів, а не п’ятдесят, то Мері зчиняє такий лемент, що чути аж у сусідній окрузі.

— Моя Бесс так само. Не те що лементує, але починає плакати, а це ще гірше. Позвикали мати свої півсотні, а нема того, щоб подумати, скільки б то вийшло, якби кожен з нас відкладав по п’ятірці на тиждень. А за рік це п’ятсот двадцять доларів.

— І то правда, — сказав Чарлі.

— А з такими грішми вже й до банку б піти, попрохати позики, щоб змінити місце. Нам потрібне краще місце, Чарлі, і край. Добре, що в машині старої місіс Гофмен скінчився бензин, а то б не бачити нам її тут довіку. Ти чув, що вона мені сказала?

— Ні, я заливав бак.

— Так ось, вона, мовляв, не знала, що я тримаю бензоколонку. Вона пам’ятає, як я до війни носив їй газети. На кожне Різдво давала мені п’ять доларів. Вона була єдина, від кого я одержував п’ять доларів, а я був єдиний, кому ті п’ять доларів будь-коли перепадали. Не було в місті другого рознощика, який хоч раз одержав би від когось такі гроші. Щоправда, не вона сама мені їх давала, а її управитель. Інші хлопці раділи, коли їм щастило одержати двадцять п’ять центів.

— Я ніколи не розносив газет, — сказав Чарлі.

— Ось як воно було. На Різдво в редакції нам видавали календарі, а ми розносили їх передплатникам. Звичайно, це була наднормова робота, але ми знали, що передплатники віддячать нам якимсь дріб’язком. Хто десять центів дасть, хто двадцять п’ять. А управитель старої місіс Гофмен дав мені п’ять доларів. Чотири з них я сховав. Моя матуся не знала, скільки я маю з того чи того передплатника, просто знала, що мені дають. Тому я й сказав, що одержав від старої місіс Гофмен долар, але чотири залишив собі.

— Що ж ти з ними зробив? — спитав Чарлі.

— Відклав, щоб утекти з дому. Старий мене лупцював, та й мати від нього не відставала, отож я й відкладав собі нишком що міг, поки набереться досить для втечі.

— Та так, здається, й не втік? — спитав Чарлі.

— Ні. — Ред похитав головою. — Вона знайшла ті мої гроші. Шістнадцять доларів і сорок п’ять центів у такому, знаєш, фірмовому кисеті від тютюну «Булл Даргем».

— Еге ж, пам’ятаю. Ті кисети ще були з шнурочком, — сказав Чарлі. — Де ж ти їх ховав, що вона знайшла?

— У себе під матрацом. Аж раптом їй якось заманулося перевернути той матрац, коли я був у школі. Глядь — а там гроші. Тоді вони взялися бити мене вдвох. Питали, де я їх украв. А коли я врешті сказав правду, вони мене так відлупцювали, наче я їх справді вкрав. Шістнадцять доларів і сорок п’ять центів. Думав утекти, коли зберу двадцять.

— Гм…

— Знаєш, це стара місіс Гофмен навела мене на спогади. Якби я не зволікав, а втік, коли мав ті шістнадцять доларів, то не був би тепер у цьому місті — хтозна де був би, але не тут.

— А куди ти хотів податися? — спитав Чарлі.

— До Філадельфії. Ти пам’ятаєш, як на свої чотирнадцять я був чималий хлопець. Думав влаштуватися на торговельне судно, а якщо не вдасться, то піти у військовий флот. Якби я втік, батьки не дуже побивалися б за мною. їх тільки те і обходило, що я газети розносив. Кожного тижня як не старий то стара відбирали в мене зароблені гроші. Нам платили по п’ятницях. Моя дільниця була по всій Лантененго, починаючи від Другої-стріт. Платня була тверда — долар на тиждень. Мені належало більше, але клятий начальник доставки міг забрати в тебе дільницю, якщо не поділишся з ним заробітком. Плати грошики або йди геть. Отакий він був, той Джонні Мінзер.

— А, це той сучий син, — сказав Чарлі, — брат дурнуватого Арті.

— Я робив триста вісімдесят чотири доставки на тиждень, і мені належало по центу за кожну. Разом — три долари вісімдесят чотири центи. А замість цього я одержував долар. Та й то діставався він не мені, а моїм батькам. «А хто платить за твої черевики?» — казав старий. Ха, а хто платить за моє ліве плече, що стало в мене нижче від правого, бо я по шість днів на тиждень тягав на ньому сумку з газетами? Казали, той Джонні Мінзер щотижня загрібав понад сотню доларів, крадучи в нас, і всі гроші йшли на випивку та повій. Пригадуєш, як він розбився на мотоциклі? Та жоден з нас і сльози не зронив.

— Ще б пак, — сказав Чарлі.

— Жоден, це вже як є, — провадив далі Ред. — Єдине, за чим я шкодував, — що те сталося надто пізно й мені вже не було з того ніякої користі.

— А й справді, це ж було вже після того, як ми демобілізувались, — сказав Чарлі.

— Влітку дев’ятнадцятого року, — уточнив Ред.

— Еге ж, десь тоді, — погодився Чарлі. — Дивно, що він не зазіхав ще й на календарні гроші.

— Не зазіхав? Ще й як зазіхав. За календарі треба було викласти йому ще півдолара. Коли б він знав, що стара місіс Гофмен дає на чай п’ять доларів, то пішов би розносити ті календарі сам. Але він вважав, що нам дають щонайбільше по двадцять п’ять центів, а деякі скупердяги шкодують і п’ятака. Бувало й таке, що служниця дає тобі десять центів, а по очах бачиш, що мала дати більше.

— їй, певне, й на думку не спадало, що хлопчиськові можна дати більш, як десять центів, — зауважив Чарлі.

— Воно так, але ж коли господарі дали, то належало віддати все, — сказав Ред. — Я певен, що й служниці на нас наживалися. Тітка моєї Бесс колись була куховаркою у Стоуксів. Я давно вже збираюсь випитати в неї, чи не знала вона чогось такого, бо ті Стоукси такі люди, що навряд чи давали всього десять центів. Вони ж рідня старій місіс Гофмен.

— Це ще нічого не означає— заперечив Чарлі.

— Та звісно. Є люди щедрі, а є й скупі. Але про що ж це я думав? Щось хотів тобі таке сказати.

— Може, про Джонні Мінзера?

— Ні, ні, ні. Про стару місіс Гофмен.

— Спробуй згадати. Ми говорили про те, яка вона багата.

— Та от щось пов’язане з цим, — пробурмотів Ред.

— Вона тобі сьогодні щось сказала, — нагадав Чарлі.

— Хоч лусни, вилетіло з голови.

— Стривай! Вона сказала, що не знала про бензоколонку, і це наштовхнуло мене на думку, що якби ми знайшли краще місце, то нашими клієнтами були б такі люди, як стара місіс Гофмен. Багато хто з них добре до мене ставились, коли я розносив їм газети.

— Та добрячих місць чимало, були б тільки гроші.

— Чи я цього не знаю! Отож я й сказав, що якби ми відкладали по п’ятірці щотижня, то за рік набігло б п’ятсот двадцять доларів. А знаєш, що це таке? Це десь близько п’яти процентів з десятитисячного капіталу.

— Щодо циферії я покладаюся на тебе, Реде. Ти ж знаєш, що рахівник з мене ніякий.

— Так ось, припустімо, банк дає нам позику десять тисяч доларів під п’ять процентів річних. Вони, звісно, заправлять більше, але десь близько того. Отже, десять тисяч ми одержали і виплачуємо проценти — п’ятсот доларів на рік. А ми ж зароблятимем куди більше, ніж тут, Чарлі. Добряче місце було б, скажімо, між Вісімнадцятою і Маркет-стріт, десь там. У такому місці ми матимемо більше шансів розгорнути комісійну торгівлю. Бог свідок, якщо ми залишимось тут, то про це й думати годі. Тут не продаси й нових шин, не те що автомобіля. Я не скажу, що ми так одразу й почнемо торгувати, але якби нам відкрити хоч сяку-таку майстерню в пристойному місці, вони б самі до нас прийшли.

— Ти маєш на думці промисловців?

— Еге ж, промисловців, — відповів Ред.

— Що ж, як на мене, це непогано, Реде. Я б сміливо взявся ремонтувати будь-яку машину з тих, що ходять нині по дорогах. Я б залюбки порядкував у майстерні, при умові, що ти вестимеш усі справи. І продаж. Продаж тобі доведеться взяти на себе. Бо я не зумів би, як той казав, продати й рятувального круга потопаючому. А от щодо механіки я не боюся.

— Я ось про що перед цим подумав, — сказав Ред. — Зібрав я тоді шістнадцять доларів і сорок п’ять центів. Ще б три з половиною долари — і духу б мого тут не було. А що вийшло? Моя стара знайшла мою схованку і все скінчилося тим, що вони вдвох мене одлупцювали. Надто довго я зволікав. Треба було чкурнути ще з п’ятнадцятьма доларами.

— Може, й так, але якби ти втік у чотирнадцять років і найнявся на пароплав або пішов у флот, то хто знає, чи не скінчилося б це сифілісом, а то й ножем у спину. Може, воно й краще, що ти залишився тут?

— Тут? А що я тут маю? Ми обидва працюємо по десять-дванадцять годин щодня, і якщо не приносимо додому щотижня по півсотні, то в одного з нас жінка лементує, наче її ріжуть, а в другого реве, мов перед страшним судом. Наші діти надто малі, щоб цінувати нас, та й ніколи вони нас не цінуватимуть, Чарлі. Вони беруть приклад з матерів. Бесс ніколи не дозволить нашим дітям виполоти бур’ян у сусідовому садку. «Нема чого моїм дітям полоти сусідам бур’ян», — каже вона. Марно казати їй, що навіть діти заможних батьків з Лантененго полять бур’ян і по суботах розносять вечірню газету. А діти Бесс Уолтерс, бач, надто поважні для цього! А те, що я з ранку до вечора вулканізую старі шини, то нічого, аби тільки приносив додому півсотні. Ні, Чарлі, треба нам тікати звідси, і край.

— І коли ж, по-твоєму, нам звідси тікати?

— Чим скоріше, тим краще, — сказав Ред. — Якби на мені тепер був вихідний костюм, я б знаєш що зробив?

Що?

— Сів би в машину та й поїхав просто до банку. Оце просто зараз, — відповів Ред. — Хоч ні, там, здається, о третій зачиняють.

— То ти хочеш це зробити, не порадившись із жінками? — спитав Чарлі.

— Атож, не порадившись. Поїхав би до банку, і якби мене там хоч трохи підтримали, ми цього ж таки тижня й почали б. Ти відкладаєш свої п’ять доларів, я — свої.

— Ну, не знаю, Реде, — сказав Чарлі. — Спершу треба поговорити з жінками.

— Якщо ми почнемо говорити з жінками, то ніколи цього не зробимо. Це знову буде те саме, що з моїми шістнадцятьма доларами. Ти ж знаєш, що саме так воно буде. То з якого дива ти крутиш головою?

— Та ось думаю. П’ять доларів на тиждень… Мері купила на виплат дещо з меблів. То треба виплачувати.

— У мене теж цього клопоту задосить, — сказав Ред. — З ласки Бесс я сплачую величезні страхові внески — мабуть, вона боїться, що скоро віддам кінці. Але ти підтримаєш мене, а я підтримаю тебе. Це найперше, що для них важитиме. «А Чарлі теж приносить на п’ять доларів менше? А Ред теж приносить на п’ять доларів менше?»

— Реде, якщо ми так зробимо, то вони нам цього довіку не подарують. Мері не дасть мені й хвилини спокою.

— Та знаю я, як воно буде, — сказав Ред. — Нехай тільки Мері купить собі якийсь там фартух абощо, то Бесс відразу спитає, на які такі грошики його куплено. Вони пильнуватимуть одна за одною, мов яструби. Але богом присягаюся, в мене таке відчуття, що як ми не зробимо цього тепер, то не зробимо вже ніколи.

— Учора в тебе не було такого відчуття, — зауважив Чарлі.

— Може, було, а може, й ні. Навряд чи воно отак раптом накотило. Гадаю, воно вже давно мене точить.

— Знаєш, про що я оце подумав? — запитав Чарлі.

— Про що?

— Мабуть, якби стара місіс Гофмен не спинилася сьогодні заправитись у нас, ти не мав би такого відчуття, — сказав Чарлі.

— Можливо, тут і є якийсь зв’язок, — погодився Ред. — Боже милий, триста доларів на день! Була б вона не така стара, я залюбки оженився б на ній.

— Женись і так, вона довго не протягне, — мовив Чарлі. — Подзвони з автомата й скажи, що вирішив на ній оженитися. Ось тобі п’ять центів на телефон. Нехай буде за мій рахунок.

— Сучий ти син, — мовив Ред.

— Скажеш потім, що з цього вийде. А поки що в мене до біса роботи.

— Гаразд, сучий сину. Монету я залишаю собі, — сказав Ред.

— Купи пакет жувальної гумки, — порадив Чарлі.