У пастці
Западала ніч. Сонце спускалося в море, відкидаючи широчезну червону стягу світла на спокійну воду. Прямовисні скелі, сірі за дня, тепер почорнілий на поверхні їх наче проступила вогкість, той своєрідний випіт, що виділяється з них протягом ночі. Внизу простягалось море, густо-синє, майже чорне, і хвильки не сприскували на ньому, а тільки набухали й спадали з легеньким шемротом. Навкруги було так гарно, тихо й замрійно.
Бертлі Гернон, птахолов, скелястою стежинкою зійшов з вершини Клор-Мору і опинився на широкій площадинці, що відступала від крутого урвища десь так футів за п’ятдесят над поверхнею моря. Лівобіч урвище вгиналося вглиб, утворюючи півколо під навислим кам’яним громаддям. У цьому скеляччі видніли широченні розпадини, схожі на поземні шрами поміж масивними глибами, з яких складався крутосхил. Коли дивитися з площадинки вгору, ці розломи здавалися невеличкими, але в дійсності вони були такі високі, що в декотрих вільно можна було стояти на повен зріст. А ті нібито камінці, які стирчали місцями при вході до розпадин, насправді були чималими брилами, що підпирали верхні пласти стрімчака.
Гернон був здоровань з прямокутною мускулистою головою, дужий у руках і ногах. Обличчя його засмагло від сонця й вітру, а руки покривав густий білявий заріст. Він і весь був білявий, і на обличчі мав погідний та відсторонений вираз, властивий людині, яка ніколи не сушить голови нічим, окрім простих буденних справ. Ні бездіяльність, ані страх не були в його вдачі, він настільки призвичаївся до небезпеки лазити по скелях, що почував себе тут так певно, як гірський цап. При ньому був мішок, важкий короткий дубець і невеликий кошик. Мішок був призначений для птахів, дубець для того, щоб їх забивати, а в кошика він складав яйця.
Щоб дістатися до отвору в нижню розпадину, яку він собі намітив на цю ніч, йому треба було видертися вгору дуже вузькою і важкодоступною стежиною вздовж стрімкого урвища ярдів так з двадцять. Скеля тут не була суцільним монолітом, і з нерівності стіни витворився прохід, нахилений градусів на десять у бік моря. Виглядало це на абияк нагромаджене купище каміняччя. Здавалося, тільки торкни його злегка, і воно все чувиркне у море. Добрих п’ятсот тонн! Та ще й згори уламків на цей прохід нападало. Ось такою стежкою і мав вибратися вгору Гернон. Він уже багато разів проходив тут, і ніколи йому й на гадку не спадало, що це може становити якусь небезпеку. Скільки пам’ятали околишні мешканці, завжди була ця кам’яниста купа. Вона мала свою назву й являла собою частку цього краю. Тож і надалі вона так само тут буде. Якби вона завалилась у море, то не можна було б дістатися до розпадин, або, бувши вже там, спуститись назад, на рівну площадинку. Але серед тутешнього люду хіба останній плохун подумав би, що пробиратись сюдою небезпечно.
Гернон роззув черевики й залишив їх на рівній місцині. Потім скинув вовняного жилета й примостив біля черевиків. Нехай полежать до ранку, коли він повернеться. З червоної хустини, в якій у нього був хліб, він дістав окраєць і почав їсти, а решту хліба поклав поруч з жилетом. Якщо він зголодніє вночі, дуже зголодніє, то зможе випити сире пташине яйце. Воно вельми поживне й вельми помічне, щоб не запаморочилась голова від голоду, як то буває часом у скелелазів, і не так від голоду, як радше від жахливої самотності й печерної темряви. Рештки хліба він з’їсть, повернувшись уранці, — перед тим, як підійматись назад на вершину гори.
Гернон тугіше затяг пояса й почав лізти вгору. Всі ці здорові брили лежали нещільно і були дуже гладенькі зверху. Йому доводилось перескакувати з однієї на іншу, він хапався руками й ногами, щоб удержатись, при цьому вигинався, як танцюрист, і стрибав далі, присідаючи навпочіпки і силкуючись приземлюватись на всі чотири. Він був уже мало не при кінці проходу, коли раптом послизнувся. На мить він хильнувсь над морем, тоді хекнув, шарпнувся вперед і вхопився за якийсь прискалок. Той прискалок витримав його вагу, поки він не дотягся до іншого опертя, вже біля отвору розпадини. Але саме як він випростувався для дальшого стрибка, прискалок шумливо вивалився зі свого ложа. Жахнувшись, що його власні руки вирвали таку каменюку, Гернон упав долілиць, притис обличчя до вогкого днища розпадини й завмер.
Це вперше йому трапилось послизнутись у цьому проході, і він був приголомшений від жаху. Так воно й буває зі сміливцем, що чинив одчайдушні речі, але ніколи ще не опинявся в халепі. Він лежав і прислухався, не обертаючи голови.
Прискалок з глухим стукотом бехнув на ту скісну купу в проході. На півсекунди все стихло. А потім щось тихо хляпнуло — таким звуком, як при кінці собачого позіху. Далі цей звук перейшов у інший, гучніший, так, немов підірвалася бурта землі. Проте нічого начебто не ворухнулось, тільки врешті почувся страшенний тріск. Хмара куряви збилась у повітря, і велика гурма каміняччя шугонула в море, пороснувши у темне плесо. Поверхня води сколихнулась, але хвиля; добігши до підніжжя скелі, майже зразу й уляглася. Коли хмара куряви розвіялась, прямовисна круча знов виглядала рівною і непорушною. Від розпадини, що при її вході лежав він, і до горизонтальної площинки з другого кінця тепер навіть котові не було як пролізти. Відстань у двадцять ярдів, та ще й повз горбовину в крутосхилі.
Гернон опинився у пастці.
Його всього вдарило в піт. Він оглянувся назад. Коли він побачив рівне простопадне урвище там, де хвильку тому були купа каміняччя й прохід, рот його широко розтулився й погляд застиг. «Боже милостивий!»— вирвалось у нього. Цілу хвилину він лежав нерушно, дивлячись на гладку стіну з темно-сірим наростом, що закрила йому шлях до повороту. Він ошелешено тупив у неї очі, мовби сподівався, що там знову з’явиться купа каміння й відновиться прохід. Але єдине, що там сталося нового, — це дрібненькі цівочки води вицідились зі скелі й почали повільно стікати вниз і скрапувати в море, як ото були звалились туди й скелясті брили. І майже відразу вся ця частина крутосхилу прибрала правічного вигляду, так наче вона була такою бозна-відколи, як і решта урвища.
«От чортяка!» — нажахано пробурмотів Гернон, рачки заповзаючи глибше в розпадину. При вході розпадина була дуже вузенька. Але далі вона розширювалась, і кроків за двадцять він уже зміг випростатись, лише трохи нахиляючи голову, аби не стукнутись об котрийсь визубень згори. Гернон, однак, був такий приголомшений, що повз іще довго після того, як вузина залишилась позаду, аж поки вдарився головою об каменюку, яка стриміла з землі. Тоді він схопився на ноги й безтямно повів навколо себе очима.
У печері вже зовсім поночіло. Темно було, хоч в око стрель. Але виглянувши з-поза краю урвища, Гернон ще розрізнив у сутінках море й небо. Він опустився долі, щоб трохи відійти від пережитого шоку і зміркувати, як же його вирятуватися з пастки. Але ніякі плани порятунку не спадали йому на думку — замість цього снувалися згадки про односельців, що загинули в цих урвищах: про Брайєна Деррейна, котрий зірвався з вершини скелі, полюючи на кроликів, про Джона Галлорена, який, розмотуючи волосінь, заплутався у ній і впав у воду, та про інших. Минула хвилина-друга, і Гернон відчув, як його пориває чудне бажання визирнути зі скелі вниз і кинутись туди сторчголов.
Він не усвідомлював цього, доки не вихилився над краєм урвища й не глянув униз. До води було футів сто. Він міг розгледіти там, у прибої, великі брили й обкатані гладуни, покриті водоростями. І ось коли він дивився на те каміння, його й порвало раптом бажання викинутись туди. Це пройняло його жахом. Він рвучко схопився й відповз назад, аж до самої стіни печери, де сів і сперся до неї спиною. Перед цим наглим страхом він був зовсім безпорадний.
Довго він лежав так, ані ворухнувшись. Темінь стояла, як у могилі. Туди-сюди пролітало всіляке морське птаство. Лопотіння пташиних крил у пітьмі відгонило чимсь моторошним, бо птахи ж були невидимі й не озивались жодним звуком. Вони верталися на ночівлю до своїх гнізд у незліченних шпаринах печери. Для Гернона чути цей пташиний шум було не першина, тож він і не переймався ним. Згодом, коли зійде місяць і освітить усе жовтавим світлом, він обнишпорить розпадину й позабиває сонних птахів. Але зараз йому не до птахів було, з голови у нього не сходила думка про власну смерть.
Дивна річ, що отакі у фізичному розумінні безстрашні люди, як Гернон, неодмінно кидаються в паніку, опинившись перед чимось таким, чого не годні збагнути. Вони завше готові протистояти небезпеці, коли бачать її і розуміють, яка вона, коли можуть доторкнутись до неї. Але я щоразу помічав серед ірландських селян, що прості, дужі, не схильні до розмірковувань люди, як оце Гернон, стають украй розгублені в скруті, з якої треба самотужки знаходити вихід. Натомість натури іншого крою — малорослі, слабосилі, хитруваті, призвиклі уникати небезпеки — ці завжди виявляють кмітливість і винахідливість у притузі.
Але ж, певне, про такі прикрі пригоди, як ця, що приключилася з Герноном, не раз, бува, ведеться балачка зимовими вечорами, коли селяни мають звичку сидіти біля розпаленого коминка, і він розумів, що становище його безнадійне. Годі було й думати видертися звідси на вершину гори. Це ж зо двісті футів, та ще й крутосхил віддимається горбом, тож навіть якби прийшли туди люди й опустили йому мотузку, вона б зависла футів за двадцять від нього, що й не дотягтись рукою. Так само неможливо було й докинути мотузку з води, коли звідтіля футів сто відстані.
Нарешті зійшов місяць. Жовтаве світло поступово освітило море, скелі й печери. Хоч яке воно було похмуре, все-таки Гернонові полегшало на душі. Місячне світло серед скель — до цього він був звичний. Це було щось природне, зрозуміле йому. Птахи досі вже всі поснули, панувала суцільна тиша.
Гернон підвівся й став іти понад самим краєм урвища, поглядаючи вниз, чи нема де якоїсь змоги спуститися. Щоправда, навіть якби він спромігся якось дістатися до води, то мусив би плисти морем з милю, щоб добратись туди, де можна було б вилізти на берег, а у воді ж водилися акули. Але він не міг чекати до ранку, коли, можливо, прийде човен йому на порятунок. Надто велика паніка вразила його, щоб чекати.
Розпадина, в якій він був, звивалася вподовж поверхні скелі майже на півмилі, а де-не-де поміж більшими заглибинами вона звужувалась до кількох дюймів. Пройти там було дуже небезпечно й серед білого дня. Але Гернон про це не думав. Він уже не повз, а просто біг, перестрибуючи через калюжі, хапаючись за скелю, широко ступаючи через гостряки, аби дотягтись до дальшого виступу. Постать його, то нахилена, то випростана, виглядала напродиво прудкою й прегарною в напівмороці тьмяно-жовтавого місячного світла — ця таємничо метка постать скелелаза. Кошика свого він кинув, як і палицю й мішок, шапку загубив. Русяве його волосся поблискувало в непевному світлі місяця.
Від тієї паніки, якій він був піддався, сидячи під стіною розпадини, тепер не лишилося й сліду. Рухався він наче автоматично, хоч десь у глибині його свідомості проступав образ людського скелета, знайденого колись у цих печерах. Бозна-коли одного чоловіка затисло брилами у нутрощах котроїсь печери, і він там і помер, не спромігшись звільнити себе. Так розповідали. Згадка про цю історію гнала Гернона вперед. Але він не гарячкував, рухи його були виважені, легкі й звичні, прудкість просто дивовижна.
Він пройшов уже кількасот ярдів, ніде не помічаючи бодай найменшого натяку на те, щоб можна було спуститися вниз. Кінець кінцем за одним з поворотів він опинився на ділянці, що називалася Баклановим Лігвищем. Там була здоровенна печера. Від неї аж ген до води слалася велика чорна тріщина в скелі. Сама скеля була крутоспадна, як і всюди, тільки тут понад тріщиною тягся до самого низу прямий клинцюватий виступ. Гернон кинув оком на нього й подумав, чи зможе він повільно спуститися, затисши його коліньми. При цій думці чоло йому зморщилось і дрож пробігла тілом. Він глянув униз. На дні було скеляччя. Якщо він зірветься, його розтовче вдрузки. Проте ні на мить не завагавшись, він рушив до печери. Обігнув вузенький виступець над проваллям і став у калюжу при вході в неї. Ту ж мить знявся дикий вискучий крик, і сотні великих чорних істот, вимахуючи крильми, завихрились у нього понад головою. Він нахилився, аби уникнути тих вимахів, бо, зачепивши крилом, птахи могли б збити його геть у прірву. Коли вони розлетілися, Гернон підступив до клинцюватого виступу скелі. Він перехрестився, потер долоні, буркнув щось і ввесь напружився. Тоді відчайдушно вхопився за виступ, осідлав його й затис коліньми. На хвильку він застиг, як звірина перед стрибком на здобич, і почав спускатись.
Коли він рухнувся униз, голова йому раптом стуманіла. Руки й ноги стали так тремтіти, що він насилу втримався. Гостре відчуття опекло його до самого серця; ніби хто шпигонув у тіло голку. Але він умить зціпив зуби й притамував віддих. Запаморочення пройшло і свідомість кудись наче відступила. Він механічно перебирав руками й ногами, а очі невидюще втупив у клинцюватий виступ скелі, затиснутий у долонях. Дюйм по дюймові він спускався все нижче, кожен м’яз був напружений, рухи були по-ведмежому повільні й незграбні, широка спина схилена, шийні м’язи аж похряскували від натуги. Шкіра його була суха-сухісінька, немов у порах не лишилося й краплини поту.
І ось нарешті він відчув, що сидить на камені біля підніжжя гори. Він усе ще припадав до того виступу, не випускав його з рук яку хвилину, поки до свідомості йому доходило, що він уже внизу. Коли він таки усвідомив це, у нього вирвалось голосне «От чортяка!», і піт удруге зросив йому чоло.
Але, як не дивно, потом його обсипало не зі страху, а з гордості. Він же здійснив щось неймовірне! Він спустився там, де ще ніхто ніколи не спускався. Пройнятий радістю й гордощами, він змахнув рукою вгору й вереснув на весь голос. Звук луною прокотився поміж западинами в скелі, і ще не встиг завмерти, як тисячне морське птаство з криком знялося зі своїх пристанищ. Повітря сповнив моторошний гвалт. Гернон схопився з каменя, на якому досі сидів, і не- оглядки хлюпнувся в море, знову нажаханий моторошними скриками з тих чортових западин у скелі, звідки він вирятувався.
Морське плесо було спокійне і тільки ледь мерехтіло під місячним сяйвом, витворюючи широку срібну смугу з золотими крайцями, що ген удалині переходила в суцільну чорноту, окриту блідо-зоряним небом. З води здавалося, що скелі сягають небесних висот. Небо неначебто було огороджене тими скелями, як вода в глибокій бухті. Далеко ліворуч виднів гострий мис, де скелі кінчалися. За тим мисом був кам’янистий берег, а над берегом лежало село. Лише там міг Гернон вибратись на суходіл. Туди була добра миля з гаком.
Він ліг боком і почав плисти, напружуючись з усіх сил, вимахуючи руками з характерним призвуком, як ото коли пливе лебідь. Плавець із нього був добрячий. Його ладні м’язисті плечі виступали з води, довга рука робила вимах півколом, друга рука гостро розтинала воду, і він усім тілом перехоплювався вперед, ногами збурюючи піняву й обертаючи набік голову, щоб разом з видихом сплюнути морську воду, якої набивалося в рот. У воді він не відчував ніякої небезпеки. Всі його м’язи були в роботі, і він бачив перед собою відкрите море, яким мусив переплисти. Незважаючи на жахливу виснагу від перебування на скелі й спуску, він почувався бадьоро й ні разу не сповільнив швидкості, аж поки заплив поза мис. Тільки тоді він перевернувся на спину й віддався на волю великих перепадистих хвиль, що переносили його ближче до кам’янистого узбережжя. Там він знов ліг на груди й підплив до невисокої порослої водоростями брили, де приставали гребні човни. Вибравшись на брилу, далі він уже вбрід почвалав до сухого берега. Він був урятований.
Гернон кинувся вище схилом і впав навколішки на рінь. Перехрестившись, він став уголос молитись, дякуючи богові за порятунок. Але й під час молитви з голови у нього не виходила думка, що скажуть односельці про його героїчний вчинок.
