Розділ сьомий. Підготовка до подорожі

На другий день Знайко розбудив своїх друзів ще на світанку. Всі попрокидалися і почали готуватись в дорогу. Гвинтик і Шпунтик наділи свої шкіряні куртки. Мисливець Кулька взувся у свої улюблені шкіряні чоботи. Халяви цих чобіт були вище колін і застібалися зверху на пряжки. В таких чоботях дуже зручно мандрувати. Поспішайко надів свій костюм «блискавку». Про цей костюм варто розказати докладніше. Поспішайко, який завжди поспішав і не любив витрачати марно часу, придумав собі спеціальний костюм, у якому не було ні одного ґудзика. Відомо, що при вдяганні і роздяганні найбільше часу витрачається на застібання і розстібання ґудзиків. У костюмі Поспішайка штани й сорочка були з’єднані в одне ціле на зразок комбінезона. Цей комбінезон застібався зверху на одну кнопку, що була на потилиці. Досить було відстебнути цю кнопку, і весь костюм якимось незрозумілим чином злітав з плечей і блискавично падав до ніг.

Товстенький Пончик надів свій найкращий костюм. В костюмах Пончик найбільше цінував кишені. Чим більше було кишень, тим кращим вважався костюм. В найкращому його костюмі було сімнадцять кишень. Сама куртка складалась з десяти кишень: дві кишені на грудях, дві косі кишені на животі, дві кишені по боках, три кишені зсередини й одна потайна кишеня на спині. На штанях було: дві кишені спереду, дві кишені ззаду, дві кишені по боках і одна кишеня внизу на коліні. У звичайному житті такі сімнадцятикишенні костюми, та ще й з кишенею на коліні, можна зустріти лише на кінооператорах. Сиропчик вирядився у картатий костюм. Він завжди ходив у картатих костюмах. І штани в нього були картаті, і піджак картатий, і кепка картата. Побачивши його здалека, коротульки завжди говорили: «Погляньте, погляньте, он іде шахова дошка». Якосьбудько нарядився у лижний костюм. Він вважав, що найзручніше мандрувати в лижному костюмі. Небосько надів смугасту фуфайку, смугасті гетри, а шию обмотав смугастим шарфом. В цьому костюмі він був весь смугастий, і здалека здавалось, що це зовсім не Небосько, а якийсь смугастий матрац. Отак вдяглися, хто в що міг, тільки Забудько, який мав звичку кидати свої речі куди попало, ніяк не міг знайти своєї куртки. Кепку він теж засунув невідомо куди і, скільки не шукав, ніде не міг знайти. Нарешті він знайшов під ліжком свою зимову шапку-вушанку.

Художник Тюбик вирішив малювати все, що побачить під час подорожі. Він узяв свої фарби й пензель і заздалегідь поклав їх у кошик повітряної кулі. Гусля вирішив захопити з собою флейту. Лікар Пілюлька взяв похідну аптечку й теж поклав у кошик під лавочку. Це було дуже завбачливо, бо під час подорожі хто-небудь міг захворіти.

Ще не було й шостої години ранку, а довкола вже зібралося майже все місто. Коротульки, яким хотілося подивитись на політ, сиділи на парканах, на дахах будинків.

Поспішайко перший заліз у кошик і вибрав для себе найзручніше місце. За ним поліз Незнайко.

— Дивіться, — кричали звідусіль глядачі. — Вже починають сідати.

— Ви чого позалазили в кошик? — спитав Знайко. — Вилізайте, ще рано.

— Чому рано? Вже можна летіти, — відповів Незнайко.

— Багато ти розумієш! Кулю треба спершу наповнити теплим повітрям.

— А навіщо теплим повітрям? — спитав Поспішайко.

— Тому що тепле повітря легше від холодного й завжди підноситься вгору. Коли ми наповнимо кулю теплим повітрям, тепле повітря піднесеться і потягне кулю вгору.

— Ага, значить, ще тепле повітря потрібне! — сказав Незнайко, й вони разом з Поспішайком вилізли з кошика.

— Погляньте! — закричав хтось на даху сусіднього будинку. — Вилазять назад. Роздумали летіти.

— Звичайно, роздумали, — відповіли з іншого даху. — Хіба можна летіти на такій кулі? Просто морочать публіку.

В цей час Знайко звелів коротулькам наповнити кілька мішків піском і покласти їх у кошик. Одразу ж Поспішайко, Мовчун, Якосьбудько та інші малюки почали насипати в мішки пісок і складати їх у кошик.

— Що це вони роблять? — дивувались спантеличені глядачі. — Для чогось кладуть мішки з піском у кошик.

— Гей, нащо вам мішки з піском? — закричав Топик, який сидів верхи на паркані.

— А ось полетимо й будемо зверху на голови вам кидати, — відповів Незнайко.

Розуміється, Незнайко й сам не знав, для чого мішки. Він це просто так вигадав.

— Ви полетіть спочатку! — закричав Топик.

Коротулька Мікроша, який сидів поруч з Топиком на паркані, сказав:

— Мабуть, вони бояться летіти і хотять, щоб замість них мішки полетіли.

Навкруги засміялися:

— Звичайно, бояться! А чого їм боятися? Куля однаково не полетить.

— А може, ще полетить,— промовила одна з малючок, які теж заглядали в щілини паркана.

Поки довкола сперечалися, Знайко звелів розкласти серед двору вогонь, і всі побачили, як Гвинтик і Шпунтик винесли із своєї майстерні великий мідний котел і поставили його на вогонь. Гвинтик і Шпунтик давно вже зробили цей котел для нагрівання повітря. Котел мав щільну накривку, в якій був невеличкий отвір. Збоку був прироблений насос для подачі в котел повітря. Повітря нагрівалось у котлі й виходило через верхній отвір у накривці.

Певна річ, ніхто з глядачів не міг догадатися, для чого котел, але кожний висловлював свої припущення.

— Мабуть, вирішили зварити собі супу, щоб поснідати перед мандрівкою, — сказала малючка на ім’я Ромашка.

— А що ти думаєш, — відповів Мікроша. — І ти, напевно, перекусила б, якби відправлялася у таку далеку дорогу.

— Розуміється, — погодилась Ромашка. — Може, це востаннє.

— Що востаннє?

— Ну, наїдяться востаннє, а потім полетять, куля лусне, і вони розіб’ються.

— Не бійся, не лусне! — сказав їй Топик. — Для того щоб луснути, треба полетіти, а вона, бачиш, стовбичить тут уже цілий тиждень і нікуди не летить.

— А тепер полетить, — відповіла Кнопочка, що разом з Мушкою теж прийшла подивитися на політ.

Тут серед глядачів зчинилася гаряча суперечка. Якщо хто-небудь казав, що куля полетить, то інший тут же доводив, що не полетить, а як хто-небудь казав, що не полетить, то йому відповідали, що полетить. Галас стояв такий, що вже нічого не можна було розібрати. На одному даху двоє малюків побилися між собою — так запально сперечалися. Ледве їх розлили водою!

На цей час повітря вже добре нагрілося у котлі, і Знайко вирішив, що пора наповнювати кулю гарячим повітрям. Але для того, щоб наповнити кулю гарячим повітрям, з неї треба було випустити спочатку холодне повітря. Знайко підійшов до кулі і розв’язав вірьовочку, що туго зв’язувала гумову трубку внизу. Холодне повітря з шумом почало виходити з кулі. Коротульки, які сперечалися — полетить куля чи не полетить, — обернулись і побачили, що куля швидко почала зменшуватись. Вона обм’якла, зморщилась, як сушена груша, і сховалася на дні кошика. На місці, де раніш красувалася велетенська куля, тепер стояв сам кошик, накритий зверху сіткою.

Шипіння стихло, й у ту ж мить пролунав вибух дружного реготу. Сміялися всі: і ті, які казали, що куля не полетить, і ті, які запевняли, що куля полетить, а Незнайків друг Гунько сміявся так, що навіть упав з даху й набив собі на потилиці гулю. Довелося лікареві Пілюльці тут же лікувати його й намазати гулю йодом.

— От так полетіли! — кричали навкруги. — От так Знайкова куля! Цілий тиждень морочилися з нею, а вона взяла та й луснула. Ну й потіха! Ніколи в житті не доводилось стільки сміятися!

Але Знайко не звертав уваги на кепкування. Він з’єднав котел і кулю довгою трубкою і наказав качати насос, що був прироблений до котла. В котел пішло свіже повітря, а нагріте повітря по трубці проходило прямо в кулю. Поступово куля під сіткою збільшувалась і почала вилазити з кошика.

— Погляньте! — зраділи глядачі. — Знову надувають! Ох, і чудні! А вона знову лусне.

Тепер уже ніхто не вірив, що куля полетить. А вона тим часом стала ще більшою, виповзла з кошика й лежала на ньому, наче велетенський кавун на блюдечці. І тут раптом всі побачили, що куля сама по собі повільно піднялася вгору і натягнула сітку, якою була прикріплена до кошика. Всі так і ахнули від цього дива. Кожний бачив, що тепер ніхто не тягнув кулю на вірьовці вгору.

— Ура! — закричала Ромашка і навіть у долоні заплескала.

— Не галасуй! — крикнув на неї Топик.

— Але ж полетіла!

— Ще не полетіла! Бачиш, вона до кошика прив’язана. Хіба вона зможе підняти вгору кошик та ще з коротульками?

Тут Топик побачив, що куля, зробившись ще більшою, піднеслася вище, й кошик відділився од землі. Він не втримався і закричав, що було духу:

— Держіть, держіть, бо полетить! Що ви робите?

Але куля не полетіла, бо кошик був міцно прив’язаний до горіхового куща. Куля лише трошки піднялася над землею.

— Ура! — пролупало з усіх боків. — Ура! Молодець Знайко! Оце так Знайкова куля! Чим же вони надували її? Мабуть, парою.

Тепер уже всі вірили, що куля полетить.