Розділ шостий. Як Знайко придумав повітряну кулю

Знайко дуже любив читати. Начитався він у книгах про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках. Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі країни, яких ніколи не бачили, але найбільше вони любили слухати про мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні історії і всякі дивовижні пригоди.

Наслухавшись таких історій, малюки почали мріяти про те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав:

— Давайте зробимо повітряну кулю і на ній полетимо.

Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило. Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав, що він усе обміркує і тоді пояснить.

І от Знайко почав думати. Думав він три дні й три ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і перетворюється на гуму, з якої можна робити м’ячі й калоші.

Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам збирати гумовий сік. Всі почали приносити сік, для якого Знайко приготував велику бочку. Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малюнками в скакалки.

— Послухай-но, Гунько, яку ми штуку придумали, — сказав Незнайко. — Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся.

— От і не лусну, — відповів Гунько. — Дуже мені потрібно лускати!

— Луснеш, луснеш! — запевняв його Незнайко. — Така, брат, штука! Тобі й не снилося!

— А що ж це за штука? — зацікавився Гунько.

— Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.

Гунька взяли завидки. Йому теж хотілося чим-небудь похвалитися, і він сказав:

— Подумаєш — пухир! А я зате подружився з малюнками.

— З якими малюнками?

— А з оцими, — сказав Гунько й показав на малюнок пальцем. — Ось оцю малюнку зовуть Мушкою, а цю Кнопочкою.

Мушка й Кнопочка стояли віддалік і з острахом поглядали на Незнайка. Незнайко подивився на них спідлоба й сказав:

— Так ти он як! Ти ж зо мною дружиш!

— А я і з тобою дружу, і з ними. Одне одному не заважає.

— А по-моєму, заважає, — відповів Незнайко. — Хто дружить з малюнками, той сам малюнка. Зараз же посварися з ними!

— А нащо мені сваритись?

— А я кажу посварися! Або я з тобою сам посварюся.

— Ну, й сварися. Подумаєш!

— От і посварюсь, а твоїм Мушці й Кнопочці так зараз надаю!

Незнайко стиснув кулаки й кинувся до малюнок. Гунько загородив йому дорогу й вдарив кулаком по лобі. Вони почали битись, а Мушка й Кнопочка злякалися і втекли.

— Так ти мене за тих малючок по лобі кулаком б’єш? — кричав Незнайко, намагаючись ударити Гунька в ніс.

— А чого ти до них чіпляєшся? — допитувався Гунько, розмахуючи в усі боки кулаками.

— Подумаєш, який захисник знайшовся! — відповів Незнайко і вдарив свого друга по голові з такою силою, що Гунько навіть присів і кинувся тікати.

— Я з тобою у сварці! — кричав йому навздогін Незнайко.

— Ну й будь, — відповів Гунько. — Сам перший прийдеш миритися!

— А от побачиш, що не прийду! Ми полетимо на пухирі мандрувати.

— Полетите ви з даху на горище!

— Це ви полетите з даху на горище! — відповів Незнайко й пішов збирати гумовий сік.

Коли бочка була наповнена гумовим соком, Знайко розмішав його добре й звелів Шпунтикові принести насос, яким надували велосипедні шини. До цього насоса він приробив довгу гумову трубку, кінець трубки облив гумовим соком і наказав Шпунтикові потихеньку качати насосом повітря. Шпунтик почав качати, й одразу з гумового соку зробився пухир, точнісінько так, як з мильної піни робляться мильні пухирчики. Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб інші коротульки теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі робота. А Незнайко тільки ходив коло них та посвистував. Він тримався від пухиря подальше, подивлявся на нього здалека і приказував:

— Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!

Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала. Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю зверху і з боків.

Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише тоді, коли куля стала такою завбільшки, як великий будинок. Після цього Знайко зав’язав вірьовочкою трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:

— Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу роботу.

Він прив’язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб не занесло її вітром, а після того поділив коротульок на два загони. Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і наробити шовкових ниток. З цих ниток він наказав їм сплести величезну сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої березової кори.

Поки Знайко і його товариші були зайняті цією роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську кулю, що була прив’язана до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю руками, а деякі навіть пробували підняти її.

— Куля легка, — казали вони. — її вільно можна підняти однією рукою.

— Легка-то легка, але, по-моєму, вона не полетить,— сказав коротулька по імені Топик.

— А чому не полетить? — запитали його.

— А як же вона полетить? Якби вона могла літати, то рвалася б угору, а вона просто лежить на землі. Значить, хоч вона й легка, а все-таки важка, — відповів Топик.

Коротульки задумались.

— Гм! Гм! — говорили вони. — Куля легка, а все-таки важка. Це вірно. Як же вона полетить?

Вони почали розпитувати Знайка, але Знайко сказав:

— Потерпіть трохи. Скоро ви все побачите.

Коротульки ще більше зневірилися, бо Знайко нічого не пояснив їм. Топик ходив по місту й поширював найбезглуздіші чутки.

— Яка сила може підняти кулю вгору? — питав він і сам відповідав: — Нема такої сили! «Літають птахи, тому що в них є крила, а гумовий пухир не полетить угору. Він може полетіти тільки донизу.

Зрештою у місті вже ніхто не вірив у цю витівку. Всі тільки сміялися, підходили до будиночка Знайка, поглядали з-за паркана на кулю і говорили:

— Дивіться, дивіться! Летить! Ха-ха-ха!

Але Знайко не звертав на це уваги. Коли шовкова сітка була Готова, він звелів накинути її зверху на кулю. Сітку розтягли й накрили нею кулю зверху.

— Дивіться! — кричали коротульки з-за паркана. — Кулю ловлять сіткою. Бояться, що полетить! Ха-ха-ха!

Знайко наказав прив’язати кулю до гілки горіхового куща і підтягти вгору. Поспішайко й Шпунтик миттю вилізли з вірьовкою на кущ і почали підтягати кулю вгору. Це дуже розвеселило глядачів.

— Ха-ха-ха! — сміялись вони. — Виявляється, це така куля, що її вірьовкою вгору тягти треба. Як же вона полетить, якщо її мотузком піднімати доводиться?

— Так і полетить, — відповідав Топик. — Вони посідають на кулю верхи, почнуть смикати за вірьовочку, от куля й полетить.

Коли кулю трохи підняли над землею, сітка по краях її спала вниз, і Знайко звелів прив’язати до кутів сітки кошик з березової кори. Кошик був чотирикутний. З ко?кного боку в ньому було зроблено по лавочці, і на кожній лавочці могло всістися по чотири малюки.

Кошик прив’язали до сітки з чотирьох боків, і Знайко оголосив, що робота по будівництву кулі закінчена.

Поспішайко подумав, що вже можна летіти, але Знайко сказав, що ще треба приготувати парашути.

— А навіщо парашути? — спитав Незнайко.

— А раптом куля лусне. Доведеться тоді з парашутами стрибати.

На другий день Знайко і його товариші робили парашути. Кожен сам собі майстрував парашут з тонкого шовку, а Знайко всім показував, як треба робити.

Жителі міста бачили, що куля нерухомо висить на гілці, й говорили один одному:

— Так вона й буде висіти, доки не лусне. Ніякого польоту не буде.

— Ну, чого ж ви не летите? — кричали вони з-за паркана. — Летіти треба, поки куля не луснула!

— Не турбуйтесь, — відповів їм Знайко. — Політ відбудеться завтра о восьмій годині ранку.

Малюки сміялися, але деякі потім почали сумніватися.

— А що як справді полетять? — казали вони. — Треба прийти завтра й подивитися.