Розділ четвертий. Як Незнайко складав вірші

Після того як з Незнайка не вийшло художника, він вирішив зробитися поетом і складати вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. Справжнє прізвище цього поета було Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім’я і почав зватися Квітонькою.

Одного разу Незнайко прийшов до Квітоньки й сказав:

— Здоров був, Квітонько! Навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом.

— А в тебе здібності є? — запитав Квітонька.

— Звичайно, є. Я дуже здібний.

— Це треба перевірити, — сказав Квітонька. — Ти знаєш, що таке рима?

— Рима? Ні, не знаю.

— Рима — це коли двоє слів закінчуються однаково. — пояснив Квітонька. — Наприклад, будка — вудка, коржик — моржик. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну, скажи риму на слово — палка.

— Корзинка, — відповів Незнайко.

— Ну, яка ж це рима: палка— корзинка! Ніякої рими в цих словах нема.

— Чому нема? — сказав Незнайко. — Слова ж закінчуються однаково.

— Цього мало, — сказав Квітонька. — Треба, щоб слова були схожі, щоб виходило складно. Ось послухай: палка — галка, пічка — свічка, книжка — мишка….

— Зрозумів, зрозумів! — закричав Незнайко. — Палка — галка, пічка — свічка, книжка— мишка. От здорово! Ха-ха-ха!

— Ну, придумай риму на слово пакля, — сказав Квітонька.

— Шмакля, — відповів Незнайко.

— Яка шмакля? — здивувався Квітонька. — Хіба є таке слово?

— А хіба нема?

— Звичайно, нема.

— Ну, тоді рвакля.

— Що це за рвакля така? — знову здивувався Квітонька.

— Ну, це, коли рвуть що-небудь, то виходить рвакля. — пояснив Незнайко.

— Не бреши, — сказав Квітонька. — Такого слова не буває. Треба добирати такі слова, що бувають, а не вигадувати.

— А коли я не можу підібрати іншого слова?

— Значить, у тебе немає здібностей до поезії.

— Ну, придумай сам, яка тут рима, — сказав Незнайко

— Зараз придумаю, — відповів Квітонька.

Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і почав думати, дивлячись на стелю. Потім взявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і почав думати, дивлячись на підлогу. А потім, як все це було пророблено, він почав ходити по кімнаті і тихенько бубоніти.

— Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… — Він довго так бубонів, потім сказав: — Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що на нього немає рими!

— Ну от! — зрадів Незнайко. — Сам вигадує слова, що не мають рими, і ще говорить, що я нездібний.

— Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, — відповів Квітонька. — У мене вже голова розболілась. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші.

— Невже це так просто? — здивувався Незнайко.

— Звичайно, просто. Головне — здібності мати.

Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бубонів собі під ніс. Нарешті, вірш був готовий, і він сказав:

— Послухайте, братці, якого вірша я склав.

— Ану, ану, про що ж той вірш? — зацікавилися всі.

— Це я про вас склав, — признався Незнайко. — Ось спочатку про Знайка слухайте:

Знайко йшов гулять на річку,
Перестрибнув через овечку.

— Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку?

— Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко.

— Так ти що, задля рими будеш вигадувати на мене всякі нісенітниці? — спалахнув Знайко.

— Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда й так є.

— От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану що ти там про інших склав?

— Ось послухайте про Поспішайка, — сказав Незнайко.

Поспішайко був голодний,
Проковтнув утюг холодний.

— Братці! — закричав Поспішайко. — Що він про мене вигадує? Ніколи я холодного утюга не ковтав.

— Та ти не галасуй, — відповів Незнайко. — Це я просто для рими сказав, що утюг був холодний.

— Та я взагалі утюга не ковтав — ні холодного, ні гарячого, — кричав Поспішайко.

— А я і не кажу, що ти проковтнув гарячий, так що можеш заспокоїтись. Ось послухай краще вірш про Якосьбудька.

В Якосьбудька під подушкою
Лежить солодкая пампушка.

Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав:

— Брехня! Ніякої пампушки тут немає.

— Ти нічого не розумієш в поезії, — відповів Незнайко. — Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Треба припинити це знущання. Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх?

— Досить! — закричали всі. — Ми не хочемо більше слухати. Це не вірші, а якісь дражнульки.

Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали:

— Нехай читає. Прочитав про нас, то хай і про інших читає.

— Не треба! — кричали інші. — Ми не хочемо!

— Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, — сказав Незнайко.

— Що? — закричали тут усі. — Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити.

— Ну, гаразд, братці, не буду, — згодився Незнайко. — Тільки ви не сердьтеся на мене.

Відтоді Незнайко більше не складав віршів.