Розділ тридцятий. Повернення

Багато днів Знайко і його товариші пробиралися полями й лісами і, нарешті, добралися у рідні краї. Вони зупинилися на високому пагорбі, а попереду вже було видно Квіткове місто в усій його красі. Літо кінчалося, і на вулицях цвіли найкращі квіти: білі хризантеми, червоні жоржини, різнобарвні айстри. В усіх дворах рясніли красиві, як метелики, братики. Вогняні настурції плелися по загорожах, по стінах будинків і цвіли навіть на дахах. Вітерець доносив пахощі резеди й ромашки.

На радощах Знайко і його товариші почали обніматися і цілуватися.

Незабаром вони вже йшли вулицями рідного міста. З усіх будинків повибігали жителі й дивилися на наших мандрівників. Знайко і його друзі так загоріли за час мандрівки, що спочатку їх ніхто не міг впізнати. Раптом хтось крикнув:

— Братці, та це ж Знайко. Дивіться, он він іде попереду.

Тут з усіх боків закричали:

— А он і лікар Пілюлька. І мисливець Кулька, й Забудько, й Пончик.

Жителі міста раділи й кричали:

— Ура!

А що творилося, коли Знайко і його товариші завернули на вулицю Дзвіночків. Тут у них були сусіди й добрі знайомі. Коротульки заповнили всю вулицю. Малюки обнімали й цілували хоробрих мандрівників, а малючки засипали всю дорогу пелюстками з маргариток.

Раптом десь взявся маленький собачка. Він почав стрибати біля мисливця Кульки, гавкати й лизати йому руки.

— Братці, та це ж мій Булька! — закричав мисливець Кулька.

Сусіди почали розказувати, що через кілька днів після того, як коротульки полетіли на повітряній кулі, Булька повернувся додому. Тому всі думали, що Кулька і його товариші загинули, і ніхто не сподівався побачити їх знову живими.

Кулька вхопив Бульку на руки і почав цілувати його.

— Ой ти, мій вірний, хороший песику! — говорив він. — Отже, ти не загинув? А я так сумував за тобою!

Тут в кінці вулиці появилася нова група коротульок. Попереду всіх біг Квітонька.

— Вірші! — закричали всі. — Зараз будуть вірші!

Малюки десь взяли порожню бочку й поставили її серед вулиці догори дном. Хтось крикнув:

— Вилазь, Квітонько, на бочку і читай вірші.

Квітоньку підхопили під руки й допомогли йому вилізти на бочку. Квітонька на хвилину замислився, потім простяг до Знайка і його товаришів руку і з натхненням прочитав вірш, якого склав тут же, стоячи на бочці:

Відважним літунам привіт мій полум’яний!
Відправились вони на кулі повітряній,
А як спускалися з небес,
То загубили кулю десь.

— Ура-а-а! — закричали з усіх боків коротульки.

Квітоньку в одну мить стягли з бочки. Малюки підняли його на руки й понесли додому, а малючки плескали в долоні й обсипали його пелюстками з маргариток.

Завдяки цьому віршеві Квітонька прославився так, наче це він сам здійснив таку видатну подорож.

Наші відважні мандрівники відчинили хвіртку й пішли до свого будиночка, в якому давно вже не було живої душі. Незнайко залишився на вулиці. Він сумно дивився услід малюкам, що розходилися по домівках, потім почав оглядатись, немов шукав когось. На вулиці не було вже нікого. Всіх наче вітром здуло. Незнайко ще більш засмутився, але раптом він помітив на протилежному боці вулиці, в тіні паркана маленьку постать, що стояла, роззявивши рота, і не зводила з нього широко розкритих очей.

— Гунько! — вигукнув Незнайко, впізнавши свого приятеля, і простяг вперед руки.

Гунько крикнув від радості й кинувся до Незнайка, а Незнайко побіг йому назустріч. Друзі ледь не стукнулись лобами й зупинилися серед вулиці. Гунько з гордістю І любов’ю дивився на свого друга, що став знаменитим мандрівником, а Незнайко дивився на нього й винувато посміхався. Довго вони так стояли і від хвилювання не могли промовити жодного слова. Потім вони міцно обнялися, і сльози закапали з їх очей.

Оце так зустріч була!

Знаменита мандрівка Знайка і його товаришів на цьому закінчилась, і життя у Квітковому місті потекло по-старому… Але ні, не можна сказати, щоб зовсім по-старому.

З того часу, як наші відважні мандрівники повернулись додому, в місті тільки й розмов було що про них. Усі жителі, і малюки й малючки, приходили вечорами до будиночка Знайка й слухали розповіді мандрівників про їхнє життя у Зеленому місті.

Пончик любив згадувати, якими смачними пирогами частували його малючки, а Сиропчик хвастався, скільки він випив газованої води з сиропом. Знайко розказував про водопровід, про фонтани, про чудовий міст, побудований малюнками через ріку, І про величезні кавуни, які вони вирощують. Сиропчик при цій розмові завжди діставав з кишені зернята кавуна й говорив:

— Хто б міг подумати, що з такого зернятка може вийти декілька бочок сиропу!

Якосьбудько й Поспішайко найбільше полюбляли розповідати про те, як вони з малюнками збирали урожай. Гвинтик і Шпунтик розповідали про механізацію, про свого друга шофера Бублика й про механіка-винахідника Шурупчика, в якого все на кнопках. А Кулька найбільше любив згадувати, як його лікували в лікарні, і про знамениту Медуницю, яка вилікувала йому вивихнуту ногу так, що тепер він може не тільки ходити, але й бігати і навіть стрибати. На доказ, що це дійсно так, Кулька починав стрибати на одній нозі, саме на тій нозі, яка була вивихнута.

Всі розповідали про свою дружбу з малюнками. Навіть Мовчун, від якого рідко можна було почути слово, сказав:

— Слово честі, братці, я раніш навіть не думав, що з малюнками можна дружити так, як і з малюками.

— Ти б уже краще мовчав, — відповів Незнайко. — Щось я не бачив, щоб ти з ким-небудь подружив.

— А ти хіба подружив? — запитали його малюки.

— Я подружив із Синьоочкою, — гордо відповів Незнайко.

— Так я тобі й повірила! — сказала Кнопочка. — Ти навіть із Гуньком побився через те, що він дружить з малюнками.

— Нічого подібного! З Гуньком я вже помирився і тепер сам завжди буду дружити з малюнками.

— А чому ти раніш не дружив? — спитала Ромашка.

— Раніш я був сильно дурненький. Я боявся, що мене будуть дражнити за те, що я воджу компанію з малюнками.

— Ти й тепер будеш боятися, — відповіла Мушка.

— Тепер не буду. Тепер я вже великий. Хочеш, буду з тобою дружити, а як почне хто сміятися, то схопить від мене по лобі.

— Дуже потрібно, щоб ти через мене бився! — відповіла Мушка.

— Ну, я не буду битись! Просто не звертатиму уваги на насмішки.

Незнайко подружив з Мушкою і, як побачить бувало, що хтось кривдить малюнок, неодмінно підійде й скаже:

— Ти чого чіпляєшся до малюнок? Дивись, щоб я цього більше не бачив. Кривдити малюнок у нас не заведено.

Малюнки стали поважати його за це й говорили, що Незнайко зовсім непоганий коротулька. Інші малюки, розуміється, заздрили, що хвалять Незнайка, а не їх, і вони теж почали дружити з малюнками. Більше ніхто не кривдив малюнок у Квітковому місті. А коли хто-небудь із малюків було розпустить свої кулаки або навіть скаже образливе слово, то його піднімали на сміх і казали, що він невихований неук, неотесаний пеньок, який не знає найпростіших правил пристойної поведінки.

Ніхто після того не одганяв малюнок, якщо вони гралися з малюками, навпаки, їх охоче приймали у своє товариство.

Незабаром Знайко задумав побудувати в Квітковому місті водопровід і зробити кілька фонтанів, для початку хоч би по одному на кожній вулиці. Крім того, він запропонував зробити міст через Огіркову річку, щоб можна було ходити в ліс пішки. Малючки включилися в роботу нарівні з малюками. З ранку до обіда жителі міста дружно працювали на будівництві моста, водопроводу й фонтанів, а після обіду починалися ігри. Хто грав у футбол, хто у волейбол, а хто в схованку, а хто в квача.

Тільки Незнайко рідко брав участь в іграх.

— Мені тепер ніколи гратися, — казав він. — Читаю погано, а пишу тільки друкованими літерами, а я обов’язково мушу навчитись писати красиво. Це вже я сам знаю для чого.

Замість того, щоб іти грати в городки або в футбол, Незнайко сідав за стіл і брався за читання. Читав він кожного дня по сторінці, але й від цього, розуміється, була велика користь. Інколи він читав і по дві сторінки: за сьогоднішній день І за завтрашній. Покінчивши з читанням, він брав зошит і починав писати. Писав він уже не друкованими літерами, а писаними, але спочатку вони виходили не дуже красиві. В перші дні навчання в його зошиті замість літер виходили якісь незграбні кривульки й кренделі, але Незнайко старався і поступово вивчився писати красиві літери: й великі, й малі. Далеко гірше було діло з кляксами.

Незнайко часто робив клякси в зошиті. А як посадить кляксу, то одразу ж злизує її язиком. Від цього клякси в нього виходили з довгими хвостами. Ці хвостаті клякси Незнайко звав кометами. Такі «комети» були в нього майже на кожній сторінці. Але Незнайко не занепадав духом, бо добре знав, що наполегливість і праця допоможуть йому позбутися і «комет».