Розділ двадцять дев’ятий. На балу

Тут заграла музика, і всі пустилися у танок. Поспішайко кружляв з чорнявою Галочкою, Знайко танцював із Сніжинкою, Бурчун з Ластівонькою. І хто б міг подумати! Лікар Пілюлька танцював з Медуницею. Так, так, Медуниця теж прийшла на бал. Замість білого халата, в якому всі звикли бачити її, вона одягла красиве плаття у квіточках і зовсім не була схожа на ту строгу Медуницю, яка так повновладно порядкувала у себе в лікарні. Вона кружляла, поклавши руку на плече Пілюльці і, посміхаючись, говорила йому:

— Признайтеся все-таки, що наш метод лікування кращий за ваш. Різні садна, рани, подряпини, чиряки й навіть нариви треба змащувати медом. Мед — дуже хороша дезінфекційна речовина й запобігає нагниванню.

— Не можу з вами погодитись, — заперечував Пілюлька. — Всі рани, подряпини, синяки треба змащувати йодом. Йод теж дуже хороша дезінфекційна речовина й теж запобігає нагниванню.

— Але згодьтеся все-таки, що ваш йод обпікає шкіру, в той час як лікування медом проходить зовсім без болю.

— Можу погодитись, що лікувати медом можна тільки малючок, але для малюків ваш мед зовсім не придатний.

— Чому це? — здивувалася Медуниця.

— Та ви ж самі сказали, що лікування медом проходить без болю.

— А вам неодмінно треба, щоб було боляче?

— Неодмінно, — відповів Пілюлька. — Якщо малюк полізе через паркан і подряпає ногу, то подряпину треба припекти йодом, щоб він запам’ятав, що перелазити через паркан небезпечно, і щоб більше не робив цього.

— А після того він полізе не через паркан, а забереться на дах, упаде й розіб’є собі голову, — сказала Медуниця.

— Тоді ми намажемо йому голову йодом, і він запам’ятає, що лазити на дах теж небезпечно. Йод має дуже велике виховне значення.

— Лікар мусить думати не про виховання хворого, а про полегшення його страждань, — відповіла Медуниця. — А своїм йодом ви тільки посилюєте страждання.

— Лікар про все повинен думати, — сказав Пілюлька. — Розуміється, коли ви лікуєте малюнок, то можете взагалі ні про що не думати, але, коли ви лікуєте малюків…

— Поговоримо краще про щось інше, — перебила його Медуниця. — 3 вами просто неможливо танцювати.

— Ні, це з вами неможливо танцювати!

— Ви не зовсім чемний!

— Так, я не чемний, коли в моїй присутності висловлюють такі неуцькі погляди.

— Це ви висловлюєте неуцькі погляди! Ви не лікар, а нещасненький лікарчук!

— А ви… Ви!

Від образи лікар Пілюлька не міг слова промовити. Він зупинився серед танцювального майданчика і мовчки плямкав ротом, неначе риба, витягнута з води. На нього почали налітати пари танцюристів. Медуницю зовсім заштовхали. Вона смикнула його за рукав:

— Ну, танцюйте! Чого ж ви стали? Ми всім заважаємо!

Пілюлька махнув рукою, і вони знову почали танцювати. Спочатку танцювали мовчки, потім далі почали сперечатися про методи лікування.

Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.

— Ви любите цукерки? — питав Пончик.

— Дуже, — відповідала Кубушка. — А ви?

— Я також. Але найбільше я люблю тістечка.

— А я більше за все люблю морозиво.

Гвинтик танцював з Білочкою.

— Я мрію навчитись керувати автомобілем, — говорила Білочка. — У нас деякі малюнки навчилися, то і я зможу, правда?

— Це дуже просто, — відповів Гвинтик. — Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ….

Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак, це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті, Синьоочка сказала:

— Давайте краще посидимо.

Вони сіли на лавочку.

— А знаєте, — сказав Незнайко, — я ж зовсім не вмію танцювати.

— От і добре, що ви самі призналися, — відповіла Синьоочка. — Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, що він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, що з вами можна дружити.

— Розуміється, можна, — погодився Незнайко.

— Я люблю дружити з малюками,— сказала Синьоочка. — Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.

— Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, — відповів Незнайко.

— Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?

— Ні, я не такий, — відповів Незнайко.

І збрехав. Насправді, частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А, втім, це робили всі малюки.

— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.

«От тобі й маєш!» подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.

— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.

— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!

— Ну, добре, — згодився Незнайко. — Я напишу листа. Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли й на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була закрита красивою голубою завісою. Несподівано завіса піднялася, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Самоцвітик і закричала:

— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!

Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.

— Увага! — продовжувала Самоцвітик. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.

Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Самоцвітик почала читати свій новий вірш про дружбу. Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший, і кінчався він словами: «Треба всім нам подружити, треба дружбу зміцнювать!»

Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малюнок, одягнутих у красиві різнокольорові плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих пір, поки «Ріпку» не повторили ще два рази. Після ансамблю танцю виступив хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень. Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився по стовпу вниз, забрався на сцену й закричав:

— Сюди, братці! Сюди!

Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.

— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.

Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітонька:

Сів коник на листочок,
Неначе огірочок.
Він зелененький був,
Він зелененький був.
Він їв лише травичку,
Комашку ж невеличку
І муху не торкнув,
І муху не торкнув.
Та прискакала жаба,
Зажерлива нахаба,
І з’їла стрибунця,
І з’їла стрибунця.
Не думав, не гадав він,
І зовсім не чекав він
Такого ось кінця.
Такого ось кінця!

Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з’їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.

— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.

— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.

— І за це його жаба з’їла! — додав Гвинтик.

Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:

— Не плачте, братці! Не з’їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з’їла. Слово честі, муху!

— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.

— А нащо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!

— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто я пригадав, як ми цю пісеньку співали, коли були вдома.

Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті, він сказав, не перестаючи схлипувати:

— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком сумую!

— Чого це? — здивувалися всі. — Не сумував, не сумував і раптом засумував.

— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.

— Ну й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.

— Ні, пропаде! Я знаю, що й він сумує без мене. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.

— А чому ти не попрощався?

— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..

— Совість? — підказав лікар Пілюлька.

— Еге, еге, совість, братці! Дуже мучить вона мене, братці. Якби я попрощався, мені легше було б. Повернемось, братці, додому, я помирюсь з Гуньком і попрощаюсь.

— Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, — сказав Знайко.

— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.

— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.

— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.

— Що ж, погуляли й досить,— відповів Знайко.— Колись треба й додому повертатись. Завтра вирушаємо в похід.

Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.

— Ось ми й розлучаємось з вами, — сумно сказала вона.

— Угу, — тихо відповів Незнайко.— Нам вже час додому.

— Ви зовсім недовго побули в нас.

— Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, — похнюпившись, сказав Незнайко.

Синьоочка задумалась, а потім промовила:

— Я розумію, — вам пора додому. У вас лишились друзі, вони, мабуть, турбуються. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.

Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили з нього. Він опустив очі, ковиряв підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їх зустрілися.

— Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? — спитала вона.

— Хочу.

На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, крім того, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.

У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика торбина була набита насінням кавунів.

Усі малюнки вийшли проводжати малюків. Не одна з них плакала.

— Не плачте, — втішав їх Знайко. — Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.

— Прилітайте весною, як зацвітуть яблуні, — казали малюнки. — У нас дуже гарно весною.

Малюнки зупинилися на околиці міста й довго дивились услід малюкам, які йшли доріжкою серед заростів трави й польових квітів.

— Будьте здорові! До побачення! — кричали малюнки, махаючи руками.

— До побачення! — відповідали їм малюки.

Синьоочка мовчки махала рукою.

Скоро малюки були вже далеченько.

— Незнайку! Незнайку! — закричала раптом Синьоочка. Незнайко оглянувся.

— Лист, Незнайку! Лист!

Незнайко кивнув головою і почав махати капелюшком.

— Він почув! — зраділа Синьоочка.

Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні крапки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малюнки розійшлися по домівках. Усім було невесело.