Розділ двадцять сьомий. Несподівана зустріч

Підготовка до балу була в повному розпалі. Альтанка для оркестру і ятки навколо танцювального майданчика вже були збудовані. Тюбик розмальовував альтанку різними химерними візерунками, а інші малюки фарбували ятки в усі кольори райдуги. Малючки прикрашали майданчик квітами, кольоровими ліхтариками й прапорцями. Незнайко гасав то туди, то сюди і командував, як сам знав, йому здавалося, що робота йде надто повільно. Він кричав, метушився і тільки заважав іншим. На щастя, кожний і без нього знав, що треба робити.

Хтось придумав поставити навколо майданчика лавочки, але не було дощок. Незнайко був у розпачі.

— Ей, — кричав він. — Не могли ще трохи дощок привезти, а тепер усі малюки поїхали в Зміївку. Ану, давай ламати ятку. Ми з неї лавочок наробимо.

— Вірно! — закричав Якосьбудько і кинувся з сокирою до найближчої ятки.

— Ти що! — сказав Тюбик. — Будували, будували, фарбували, фарбували, а тепер ламати?

— Не твоє діло! — кричав Якосьбудько. — Нам лавочки потрібні.

— Але не можна ж одне будувати, а друге ламати.

— А ти чого тут командуєш? — розкричався Незнайко.— Хто в нас за головного, ти чи я? Сказано ламати, то й ламати!

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, але тут появилася машина.

— Бублик приїхав! — закричали всі радісно. — Тепер привеземо дощок і не доведеться ятку ламати.

Машина під’їхала. З кабіни виліз Бублик, а за ним ще один коротулька. Всі аж роти пороззявляли від подиву.

— Матінко рідна, та це ж наш Знайко! — закричав лікар Пілюлька.

— Знайко приїхав! — заверещав Забудько.

Малюки в одну мить оточили Знайка, кинулись обнімати його й цілувати.

— Нарешті ми тебе таки знайшли! — сказали вони.

— Як це ви мене знайшли? — посміхнувся Знайко. — По-моєму, це я вас знайшов!

— Так, так, вірно, ти нас знайшов, але ми думали, що ти нас зовсім покинув!

—  Я вас покинув? — знову здивувався Знайко. — По-моєму, це ви мене покинули!

—  Ти ж вистрибнув з парашутом, а ми залишились, — відповів Пончик.

—  А чого ви залишились? Я ж дав команду всім стрибати. Треба було стрибати слідом за мною, тому що куля не могла вже довго літати. А ви, напевно, полякалися.

—  Так, так, полякалися, — закивали всі головами.

—  Розуміється, полякалися, — сказав Незнайко. — Побоялися стрибати. Цікаво було б вияснити, хто перший злякався.

—  Хто? — запитав Небосько. — Ти перший либонь і злякався.

—  Я? — здивувався Незнайко.

—  Звичайно, ти, — закричали всі коротульки. — Хто казав, що не треба стрибати? Хіба не ти?

— Ну, я, — погодився Незнайко. — А навіщо ви мене послухались?

— Вірно! — усміхнувся Знайко. — Знайшли кого слухатись! Наче ви не знаєте, що Незнайко осел?

— От тобі й маєш! — розвів Незнайко руками. — Тепер виходить, що я осел!

— І боягуз, — додав Сиропчик.

— До того ще й брехунець, — підхопив Пончик.

— А коли це я брехав? — здивувався Незнайко.

— А хто казав, що ти кулю придумав? — запитав Пончик.

— Що ти! Що ти! — замахав Незнайко руками. — Ніякої кулі я не придумував. Це Знайко придумав кулю.

— А хто казав, наче ти в нас за головного? — насідав на Незнайка Сиропчик.

— Та який я головний? Я так собі… Просто. Ну, просто собі нічого, — виправдовувався Незнайко.

— А ми тепер на тебе просто тьху! Тепер у нас Знайко за головного! — кричав Сиропчик.

Усі малючки, які чули цю суперечку, почали дуже сміятися. Вони побачили, що Незнайко звичайнісінький чванько.

Галочка й Кубушка побігли й одразу всім розказали, що Незнайко виявився брехуном і що кулю придумав зовсім не він, а Знайко.

Синьоочка підійшла до Незнайка й з презирством сказала:

— Ви нащо нас обманювали? Ми вам вірили, думали, що ви справді розумний, чесний і сміливий, а виходить, що ви просто жалюгідний обманщик і нікчемний боягуз!

Вона з погордою одвернулася від Незнайка і підійшла до Знайка, якого оточив натовп малючок. Усім було цікаво подивитися на нього й послухати, що він розказував.

— Скажіть, а це правда, що коли летиш на повітряній кулі, то земля внизу здається не більшою від пирога? — спитала Білочка.

— Ні, це неправда, — відповів Знайко. — Земля дуже велика, і, скільки не піднімайся на повітряній кулі, земля здається ще більшою, бо згори відкривається широкий краєвид.

— А скажіть, будь ласка, це правда, що хмари дуже тверді, і вам під час польоту доводилось розрубувати їх сокирою? — спитала Синьоочка.

— Теж неправда, — відповів Знайко. — Хмари м’які, як повітря, тому що вони утворились з туману, і їх зовсім не треба розрубувати сокирою.

Малючки почали розпитувати Знайка, чи правда, що повітряна куля може літати догори ногами, чи правда, що повітряні кулі надувають парою, чи правда, що під час польоту кулі мороз був тисяча градусів й одна десята? Знайко відповів, що все це вигадки, і спитав:

— Хто це вам наговорив таких дурниць?

— Це Незнайко, — відповіла Заїнька й засміялася.

Усі глянули на Незнайка й розреготалися. Незнайко почервонів і був готовий провалитися крізь землю. Він утік і сховався у заростях кульбаби.

«Буду сидіти в кульбабі, а потім вони забудуть про цю історію, і я вилізу», вирішив Незнайко.

Знайкові дуже хотілося оглянути Зелене місто. Синьоочка, Сніжинка та інші малючки пішли з ним, щоб показати йому визначні місця рідного міста. Знайко уважно оглянув міст через річку, потім водопровід з тростини. Він дуже зацікавився побудовою водопроводу й фонтанів. Малючки детально розказали йому, як побудований водопровід і як треба робити фонтани, щоб вода била вгору, а не вниз. Знайкові сподобалось, що в малючок скрізь був зразковий порядок і цілковита чистота. Він похвалив їх за те, що вони навіть тротуари на вулиці застеляли постілками. Малючки зраділи й запросили Знайка в будинки, щоб він побачив, як обладнані їхні квартири. В будинках теж було гарно й чисто. В одній квартирі Знайко побачив шафу з книгами й сказав, що, коли повернеться додому, то й собі зробить книжкову шафу.

 

— Хіба у вас нема книжкової шафи? — запитали малючки.

— Нема, — признався Знайко.

— А де ж ви книги зберігаєте?

Знайко тільки рукою махнув. Йому соромно було признатися, що в нього книжки лежали на столі, а то й під столом і навіть під ліжком.

Знайка, розуміється, зацікавили й кавуни. Малючки розповіли йому про Соломку. Знайкові захотілося познайомитися з нею. Малючки розшукали Соломку й познайомили із Знайком. Знайко розпитував її про все, що його цікавило. Соломка розповіла йому про свою роботу по вирощуванню фруктів і овочів. Знайко слухав дуже уважно й навіть занотовував дещо у свою записну книжку.

— Оце розумний малюк, — хвалили його малючки. — Одразу видно, що любить дечого повчитися.

А в Незнайка, як і слід було сподіватися, невистачило терпіння сидіти в заростях кульбаби. Він щоразу виходив звідти, і тут було йому непереливки. Малючки зовсім не звертали на нього уваги, а от малюки, так ті просто не давали йому проходу.

— Незнайко брехун! — кричали вони. — Незнайко чванько! Незнайко боягуз!

«НІ, видно, ще не забули!» з сумом думав Незнайко й тікав назад у кульбабу.

Через деякий час він знову вилазив, і все повторювалось спочатку. Зрештою він сказав:

— Не буду більше вилазити. Треба бути твердим. Буду твердо сидіти тут хоч цілу добу, вилізу тоді, як бал почнеться.