Розділ двадцять п’ятий. Кульку лікують…

Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого — Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він не хотів їсти й казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.

Всі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав або що.

Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька обов’язково питав:

— Ну, знайшла?

— Та його ніде нема.

— Так ти, мабуть, і не шукала.

— От, слово честі, всі вулиці обійшла!

— А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.

Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:

— Булька! Булька! Щоб ти пропав!

Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вона вважала, що це заспокоює хворого.

Другу нянечку Кулька посилав дивитись, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, що ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.

Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж у Бурчуна й Пілюльки, разом узятих. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.

Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не зробив і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках в ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.

Нарешті, хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так вчився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніш, проте, коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: «Не піду!» і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хватати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.

Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об’явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю звістку.

На другий день все населення зібралося біля входу у лікарню. Усі вітали Кульку з видужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:

— Ось ми й у зборі всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.

— Ну, нічого, — втішали його малюнки. — Може й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.

— Як же вони самі знайдуться? — відповів Кулька. — Треба їх шукати.

— Дійсно, — сказав Незнайко. — Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.

— Чому ж він дурненький?! — заперечив лікар Пілюлька.

— Розуміється, дурненький і боягуз до того, — відповів Незнайко.

— І зовсім не боягуз, — почав було Бурчун.

Але Незнайко перебив його:

— А ти мовчи. Хто тут за головного — ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?

Почувши про лікарню, Бурчун замовк.

Сніжинка сказала:

— Ми призначили на неділю бал з нагоди видужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.

— Чудово! Чудово! — зраділи всі.

Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал. Це питання досі не вияснене.

Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали були набиті яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.

Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла весело, під музику, бо Гусля відібрав десять кращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.

Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він ретельно виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів. Він наче переродився.

— Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам, — говорила йому Киценька.

— А чому й не помогти? — відповідав Цвяшок. — Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб’ю, а зроблю.

— Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, — говорила Ластівонька. — Ви, очевидно, любите працювати?

— Дуже люблю, — признався Цвяшок. — Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.

Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.

— А що це значить — влітає?

— Ну, трепанація.

— А що значить — трепанація?

— Ну, просто лупцюють.

— Ой, бідний! — зітхнула Киценька. — А ви краще не робіть того, чого не слід робити. Краще до нас приходьте. У нас завжди знайдеться для вас якась робота: паркан полагодити, розбиту шибку вставити.

— Добре, — згодився Цвяшок.

— А на бал до нас прийдете?

— А можна?

— Чому не можна? Тільки вмийтесь як слід, гарненько причешіться і приходьте. Ми запрошуємо вас.

— Добре, я прийду. Спасибі.

Киценьці дуже сподобалось, що Цвяшок так чемно розмовляв і навіть сказав «спасибі». Вона аж спалахнула від задоволення і, відійшовши з Ластівонькою вбік, шепнула:

— Його зовсім не важко перевиховати.

— Його треба частіше хвалити, — відповіла Ластівонька. — Це йому корисно. Завжди, як тільки він набешкетує, треба насваритися, а коли зробить щось хороше, треба похвалити, тоді він буде старатися робити тільки хороше, щоб похвалили ще раз. Крім того, слід прищепити йому хороші манери, а то він страшенно носом шморгає.

— У нього й мова дуже засмічена, — підхопила Киценька. — Що це за слова такі: довбешка, дурниці, влітає? Треба буде попрацювати над його мовою і поступово відучити од некрасивих слів.

А Цвяшок, вдоволений тим, що його похвалили, ще завзятіше почав працювати. Що не кажіть — кожному подобається, коли його хвалять.