Розділ двадцять четвертий. Раціоналізація Тюбика

Другого дня робота по збиранню яблук і груш продовжувалась. На вулиці міста появилась третя машина — восьмиколісний автомобіль Шурупчика.

Справа в тому, що в Зміївці помітили відсутність Бублика. Жителі знали, що він повіз на своїй машині Гвинтика й Шпунтина в Зелене місто. Бублик чомусь не повернувся з цієї поїздки, й тому всі почали просити Шурупчика поїхати й розвідати, чи не трапилось бува якесь нещастя. Шурупчик приїхав у Зелене місто, і, коли побачив, що Бублик возить своєю машиною фрукти, він не втримався і теж взявся за роботу.

Мешканці Зміївки прождали його аж до вечора, але він не повернувся і наступного дня. По місту пішли найбезглуздіші чутки. Одні казали, що на шляху до Зеленого міста оселилася баба-яга Костяна Нога, яка поїдає усіх, хто на очі потрапить. Другі казали, що це не баба-яга, а Кощей Безсмертний. Треті сперечались і доводили, що Кощеїв Безсмертних не буває, а що це триголовий дракон і оселився він не на шляху, а в самому Зеленому місті. Кожного дня цей дракон з’їдає по одній малючці, а коли в місті появляється малюк, то він з’їдає малюка, тому що малюки кращі за малючок.

Після того, як появилася байка про цього триголового дракона, ніхто із зміївських жителів не наважувався ходити в місто. Кожний вважав за краще сидіти вдома. Однак незабаром знайшовся сміливець, який сказав, що піде в місто і все з’ясує. Це був відомий нам Цвяшок, про якого вже розповідалось у цій правдивій історії. Жителі знали, що Цвяшок — одчайдушна голова і справді візьме та й полізе в саму пельку ненажерливого дракона. Всі стали умовляти його, щоб не йшов, але Цвяшок і слухати нічого не хотів. Він сказав, що дуже завинився перед малюнками і тепер його мучить совість. Тому він хоче спокутувати свою провину — піде до них у місто й плюне цьому дракону прямо на хвіст, після чого дракон ніби здохне і припинить свої неподобства. Де Цвяшок чув, що дракони від цього здихають, — невідомо.

Цвяшок пішов. Деякі жителі дуже жаліли його і завчасно оплакували. Інші казали, що шкодувати особливо не слід, бо без нього на одного хулігана стало менше і в місті буде тихіше.

— Але ми самі винні, що не перевиховали його, — заперечували перші.

— Перевиховаєш такого, — відповідали інші. — Його перевиховає одна лиш могила.

З цієї розмови видно, що до перших належали ті жителі, яким Цвяшок ще не встиг насолити, а до інших належали ті, яким він уже насолив чимало.

Цвяшок, як і слід було чекати, не повернувся, і тоді всі в місті повірили чуткам про дракона, про якого почали розповідати найнеймовірніші небилиці. Кожний із розповідачів додавав цьому драконові по одній голові, і так він поступово з триголового перетворився в стоголового.

Розуміється, все це були вигадки. Деякі найрозумніші читачі вже, мабуть, догадалися самі, чому не вернувся Цвяшок, а тим, котрі ще не догадались, можна сказати, що Цвяшка дракон не проковтнув, що взагалі він нікого не ковтав, та й дракона ніякого не було. Цвяшок просто захопився роботою, і йому теж захотілося вилізти на дерево й попрацювати пилкою.. Це ж дуже цікаво й до того небезпечно. Який-бо справжній малюк спасує перед небезпекою?

У ці дні лише Тюбик сидів удома й малював портрети. Кожній малючці хотілося неодмінно мати портрет, і вони зовсім замучили Тюбика своїми примхами. Кожній хотілося бути красивішою за інших. І даремно Тюбик намагався довести, що кожний красивий по-своєму і що навіть маленькі очі теж можуть бути красивими. Ні! Всі малюнки вимагали, щоб очі обов’язково були великі, вії довгі, брови дугою, рот маленький. Нарешті, Тюбик перестав сперечатися і малював так, як хотіли малюнки. Це було навіть зручніше, бо ніхто не нарікав і, крім того, Тюбик помітив, що може зробити раціоналізацію у портретній справі. Оскільки всі ставили однакові вимоги, Тюбик вирішив зробити так званий трафарет. Він узяв аркуш цупкого паперу, прорізав у ньому пару великих очей, довгі, вигнуті дугою брови, рівний, гарненький носик, маленькі губки, підборіддя з ямочкою, по боках двійко невеличких ушок. Зверху вирізав пишну зачіску, знизу — тонку шийку і дві ручки з довгими пальчиками. Зробивши такий трафарет, він взявся заготовляти шаблони.

Що таке шаблон, тепер кожен зрозуміє. Приклавши трафарет до шматка паперу, Тюбик мазав червоною фарбою те місце, де в трафареті були прорізані губи. На папері одразу виходив малюнок маленьких красивих губок. Після цього він профарбував тілесною фарбою ніс, уші, руки, потім малював темне або світле волосся, карі або голубі очі. Так робилися шаблони.

Цих шаблонів Тюбик зробив кілька штук. Якщо в малюнки були голубі очі і світле волосся, він брав шаблон з голубими очима й світлим волоссям, додавав трошки схожості, і портрет був готовий. А якщо в малюнки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.

Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що по трафарету, зробленому рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети з кожним днем надходило більше й більше.

Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: «Ми — художники». Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми творами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.

Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, — це десята справа. На все можна дивитися по-різному.