Розділ двадцять перший. Повернення Гвинтика й Шпунтика

Як тільки Самоцвітик зійшла вниз, любовно тримаючи в руках свій портрет, її одразу обступили малючки. Всі казали, що такого красивого портрета вони ще не бачили, що він набагато кращий за портрети Синьоочки й Сніжинки, от тільки із схожістю не все гаразд.

— Дурненькі, — відповіла Самоцвітик. — Що для вас важливіше — краса чи схожість?

— Розуміється, краса, — сказали всі.

В цей час у кімнату, захекавшись, убігли Ластівонька й Киценька.

— Ой, яке нещастя! — закричали вони. — Ой, ми непритомніємо!

—  Що трапилось? — злякалися всі.

—  Ми сьогодні пішли в лікарню, — почала розказувати Ластівонька.

—  …щоб забрати на квартиру малюків, яких повинні виписати, — підхопила Киценька.

—  …але Медуниця сказала, що малюки вже виписались,— перебила Ластівонька.

—  …тоді ми почали просити, щоб нам дали інших малюків, — знову підхопила Киценька й заговорила швидко-швидко, щоб Ластівонька не перебила: — Тоді Медуниця дала нам Якосьбудька й Поспішайка, ми вивели їх на вулицю, а вони втекли від нас і вилізли на дерево.

—  Вони бояться, що ми будемо їх виховувати, розумієте? — швидко вставила Ластівонька.

— Дуже нам потрібно виховувати таких, — скорчила презирливу гримасу Киценька.

— А де вони тепер? — спитала Синьоочка.

— Сидять на дереві, — сказала Ластівонька. — Вони ще почнуть там яблука рвати!..

— Ану, ходім подивимось, — запропонувала Сніжинка. Якосьбудько й Поспішайко сиділи на гіллячці яблуні і справді хотіли зірвати стигле яблуко. Вони крутили його, намагаючись обламати хвостика. Раптом малюки побачили малючок, що зупинилися на вулиці й з цікавістю поглядали на них. Помітивши таку цікавість малючок, Якосьбудько й Поспішайко почали ще завзятіше відкручувати яблуко. Якосьбудько навіть пробував зубами перегризти хвостик.

— І ні одного яблука ще не зірвали! — крикнула Синьоочка.

— А ти мовчи, синьоока! Думаєш, їх легко рвати? — огризнувся Якосьбудько.

— А якщо вам пилку дати, легше буде?

— Сказала! Ти нам подай тільки пилку, — відповів Поспішайко.

Синьоочка побігла в сусідній будинок і принесла Поспішайкові пилку. За хвилину хвостик був перепиляний, і яблуко полетіло на землю. Синьоочка закричала:

— Ану, малюнки, давайте збирати яблука. Малюки вирішили допомогти нам.

Кілька малючок підбігли до яблука і, штовхаючи його поперед себе, покотили-в найближчий двір.

У Зеленому місті під кожним будинком був підвал для зберігання фруктів і овочів. Малюнки підкотили яблуко до будинку, відчинили двері, що були нарівні з землею, і вкотили в ці двері яблуко. За дверима були дощані містки, по яких яблуко само покотилося у підвал. Малюнки знову побігли до яблуні.

Робота закипіла. Прибігла Дзига. Вона взяла десь пилку, одягнула замість плаття штани, які одягала, коли йшла грати у волейбол, і теж полізла на дерево. Побачивши у неї в руках пилку, Якосьбудько сказав:

— Гей, ти! Ану віддай пилку. Ти не вмієш.

— Один ти вмієш! — задерикувато відповіла Дзига.

Вона вмостилась на гілляці і, закусивши губку, почала підрізати хвостик яблука. Якосьбудько із заздрістю подивлявся на неї. Потім сказав:

— Давай разом працювати. Спочатку ти попиляй, а я відпочину, потім я буду пиляти, а ти відпочиватимеш.

— Гаразд, — погодилась Дзиґа.

У цей час прибігли малюнки з того будинку, де був гараж, і тут же розлетілась звістка про зникнення Гвинтика й Шпунтина. Малюнки розповідали, що Гвинтик і Шпунтик ще вдосвіта пішли в Зміївку й досі не повернулися.

— От бачите, — защебетала Ластівонька. — А хіба я не казала! Скоро всі малюки повтікають у Зміївку. Вони не хочуть у нашому місці жити.

— Ну й хай тікають, — сказала Синьоочка. — Ми нікого силувати не збираємось.

Розмов про підступний вчинок Гвинтика й Шпунтика хватило б до самого вечора. Ластівонька й Киценька злорадно посміювались і, здавалося, навіть були раді втечі малюків.

Коли надія на повернення Гвинтика й Шпунтика зовсім пропала, на околиці з’явилася машина. Вона з шумом і гуркотом промчала по вулиці. Малючки кинули роботу й побігли за нею. Киценька й Ластівонька бігли попереду всіх і кричали:

— Гвинтик і Шпунтик вернулися! Гвинтик і Шпунтик вернулися!

Потім вони зупинилися і сказали:

— Тихше! Не треба бігти за машиною. Ми можемо поганий приклад малюкам подати.

Коли малючки прибігли до гаража, то побачили, що, крім Гвинтика й Шпунтика, приїхав Бублик.

— А це хто? — спитала обурена Киценька. — Це, здається, зміївський Бублик? Ви чого, Бублику, приїхали? Ми вас не просили!

— Подумаєш! — відповів Бублик. — Потрібно мені ваше запрошення!

— От вам і «подумаєш»! — обізвалась Ластівонька. — Ми до вас не ходимо, і ви до нас не ходіть.

— А ви ходіть. Чого там. Ми ж вас не вигонимо.

— Як так не вигоните? Самі запросили на ялинку, а потім давай сніжками кидатися!

— Ну й що тут такого? Ми просто хотіли погратися з вами в сніжки. І вам треба було кидати на нас сніжками. Це гра така!

— Ви повинні розуміти, що малючки не люблять руками сніг брати.

— Ну, помилилися трошки, — розвів руками Бублик. — Не врахували, що ви розпустите нюні і образитесь на все життя.

— Ні, це ви образились на все життя. Навіщо нам Цвяшка підіслали? Знаєте либонь чого він тут натворив?

— За Цвяшка ми не відповідаємо, — сказав Бублик. — Він і в пас таке витворяє, що аж страшно. Як ми не б’ємося, а перевиховати його не можемо. І ми зовсім його до вас не підсилали. Він у вас тут з власної ініціативи працював.

— «Працював!» — аж пирснула зо сміху Киценька. — Він це називає роботою. Ні, тепер ми з вами не знаємось. Ви нам не потрібні. У нас тепер свої малюки є.

— Ну, і я вас знати не хочу. Мені на вас — тьху! Я просто привіз Гвинтика й Шпунтика, а зараз сяду на машину й поїду додому.

Бублик розсердився і відійшов убік. Але він не поїхав. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик стали лагодити машину, Бублик почав їм допомагати. Такий уже компанійський характер у шоферів. Коли шофер побачить, що хто-небудь лагодить машину, він обов’язково підійде і теж почне щось підкручувати, підгвинчувати гвинт або гайку або просто дасть якусь пораду.

Утрьох вони провозились до пізньої ночі, однак не встигли полагодити машину, бо вона потребувала великого ремонту.