Розділ дев’ятнадцятий. В гостях у письменника

Метикайло стояв біля відчиненого вікна свого кабінету і, склавши на грудях руки, замріяно дивився в далечінь. Волосся його було гладко зачесане назад, густі чорні брови, що зрослися на переніссі, були насуплені, і це надавало його обличчю глибокодумного виразу. Він навіть не ворухнувся, коли в кімнату ввійшло троє наших друзів. Бублик голосно привітався, представив Гвинтика і Шпунтика й сказав, що вони приїхали за паяльником, але Метикайло стояв, наче зачарований, і дивився у вікно з такою зосередженістю, немов старався спіймати за хвіст якусь надзвичайно хитру, розумну думку, що крутилася в нього в голові й ніяк не давалася в руки. Бублик ніяково знизав плечима і з посмішкою глянув на Гвинтика й Шпунтика, наче хотів промовити: «От, бачите, казав я вам…»

Нарешті Метикайло, неначе спросоння, повернувся до гостей і, поважно розтягуючи слова, сказав м’яким, приємним голосом:

— Приві-іт, прнві-іт! Прошу пробачення, мої друзі. Я, так би мовити, невидимо був відсутній, завітавши уявою в інші сфери… Метикайло, — відрекомендувався він і подав Гвинтикові руку.

Гвинтик потис його м’якеньку, немов подушечка, руку й назвав своє прізвище.

— Метикайло, — повторив Метикайло приємним голосом і плавним широким жестом простягнув руку Шпунтикові.

— Шпунтик, — відповів Шпунтик і теж потис подушечку.

— Метикайло, — повторив втретє Метикайло й простяг руку Бубликові.

— Та ми з вами вже знайомі! — відповів Бублик.

— Ах, та це ж Бублик! — вигукнув Метикайло. — При-в-іт! При-ві-іт! Прошу сідати, друзі!

Всі сіли.

— Так ви вже познайомилися з цим Шурупчиком? — запитав Метикайло, даючи зрозуміти своїм запитанням, що хоч він невидимо й був відсутній, витаючи в інших сферах, однак чув, про що говорив Бублик. — Він вам, мабуть, показував свої відкидні столи і стільчики? Хе-хе-хе!

Гвинтик кивнув головою. Так, мовляв, показував.

— Хе-хе! Ці винахідники всі диваки. Ну, скажіть, будь ласка, навіщо всі ці відкидні столи, всі ці шафи, що самі відчиняються, усі ці гамаки, що самі опускаються? Мені, наприклад, значно приємніше сидіти на звичайному зручному стільці, який не підстрибує під вами, як тільки ви встали, або спати на ліжку, яке не їздить під вами вгору й униз. Навіщо це все, скажіть, будь ласка? Хто може примусити мене спати на такому ліжку? А коли я, так би мовити, не хочу? Не бажаю?

— Та ніхто й не примушує вас, — сказав Бублик. — Шурупчик винахідник і старається удосконалити все, що під руку потрапить. Не завжди це виходить вдало, але в нього є багато корисних винаходів. Майстер він хороший.

— А я й не кажу, що поганий, — заперечив Метикайло. — Він, якщо хочете знати, дуже хороший майстер. Так, так, треба визнати, відмінний майстер. Він зробив для мене чудесний бурмотограф.

— Це що за штука, бурмотограф?

— Машина, яка говорить. Ось подивіться.

Метикайло підвів своїх гостей до столу, на якому стояв невеликий прилад.

— Ця скринька чи валізка, — як хочете, так і називайте, має збоку невеликий отвір. Досить вам виголосити перед цим отвором кілька слів, а потім натиснути кнопку, як бурмотограф з точністю повторить ваші слова. От спробуйте, — запропонував Метикайло Гвинтикові.

Гвинтик нахилився до отвору приладу й сказав:

— Гвинтик, Гвинтик! Шпунтик, Шпунтик!

— Та ще й з Бубликом, — додав Бублик, нахилившись до приладу.

Метикайло натиснув кнопку, й бурмотограф, на подив гостей, зашепелявив гугнявим голосом:

«Гвинтик, Гвинтик, Шпунтик, Шпунтик та ще й з Бубликом».

— А навіщо вам ця балакуча машина? — запитав Шпунтик.

— Як навіщо? — вигукнув Метикайло. — Письменникові без такого приладу, як без рук. Я можу поставити бурмотограф у першій-ліпшій квартирі, і він запише все, що там говорять. Мені залишається тільки переписати, от вам і повість, а то й навіть роман.

— До чого ж усе просто! — здивувався Шпунтик. — А я десь читав, що письменникові потрібна якась вигадка, якийсь задум.

— Е, задум! — перебив його Метикайло. — Це тільки в книгах так пишеться, що потрібен задум, а спробуй щось задумай, коли все вже й без тебе задумано. Що не візьми — все вже було. А тут бери просто, так би мовити, з натури, дивись, щось та й вийде, чого ще ні в одного письменника не було.

— Але не кожний погодиться, щоб в його кімнаті ставили бурмотограф, — сказав Гвинтик.

— А я це роблю хитро, — відповів Метикайло. — Я приходжу до когонебудь у гості з бурмотографом, який, як ви бачили, має вигляд валізки. Ідучи додому, я забуваю цю валізку під столом або під стільцем, а потім маю задоволення слухати, про що говорили господарі квартири без мене.

— А про що говорять, це дуже цікаво, — сказав Шпунтик.

— Ви собі не уявляєте, як це цікаво, — підтвердив Метикайло. — Я навіть не сподівався. Виявляється, ні про що не говорять, а просто регочуться без всякої причини, кукурікають, як півні, рохкають, гавкають по-собачому, нявкають.

— Дивно! — вигукнув Гвинтик.

— От я й кажу — дивно! — погодився Метикайло. — Поки сидиш з ними, всі розмовляють нормально й розсудливо, а як тільки підеш починаються якісь дурниці Ось послухайте вчорашній запис. Я був в одних знайомих і, пішовши, залишив бурмотограф під столом.

Метикайло покрутив якийсь диск під кришкою валізки й натиснув кнопку. Почулося шипіння, пролунав удар, неначе хтось дверима грюкнув. На хвилину все стихло, потім раптом вирвався дружний регіт. Хтось сказав: «Під столом». Щось завовтузилось. Знову пролунав регіт. Хтось закукурікав, хтось занявкав, загавкав. Потім хтось замекав, як овечка. Хтось промовив: «Пустіть мене, я закричу по-ослячому». І почав кричати: «І-о! І-о! А тепер заіржу, як лошак: І-го-го-го!» Знову пролунав регіт.

— От бачите, чи то пак — чуєте? — розвів Метикайло руками.

— З цього, мабуть, небагато візьмеш для романа, — розсудливо сказав Гвинтик.

— Я вам відкрию секрет, — сказав Бублик Метикайлу. — В місті вже всі знають про цей бурмотограф, і, як тільки ви за двері, навмисно починають викрикувати в цю машину всякі дурниці.

— Навіщо ж викрикувати дурниці?

— Ну, ви хотіли перехитрити їх, а вони перехитрили вас. Ви хотіли підслухати, про що говорять без вас, а вони догадалися і навмисно пищать і рохкають, щоб посміятися з вас.

Метикайло насупився:

— Ах, так! Ну, гаразд, я перехитрю їх. Буду підсовувати бурмотограф під вікно. Ця машина ще себе виправдає. А ось полюбуйтеся, що це по-вашому?

Метикайло показав гостям якусь незграбну споруду, що була схожа на складену палатку або парасольку великих розмірів.

— Це, мабуть, парасолька, — висловив своє припущення Шпунтик.

— Ні, не парасолька, а складний, портативний письменницький стіл із стільцем,— відповів Метикайло.— Вам, приміром, треба описати ліс. Ви йдете в ліс, розкладаєте стіл, сідаєте якнайзручніше й описуєте все, що бачите навкруги. От спробуйте, сядьте, — запропонував він Шпунтикові.

Метикайло натиснув кнопку на ручці незграбної споруди, і в ту ж мить вона розкрилась, перетворившись на невеликий столик із стільчиком. Шпунтик усівся за стіл, для чого йому довелося найнеприроднішим чином зігнути ноги.

— Ви одразу маєте всі вигоди, — говорив Метикайло, — й одразу відчуваєте натхнення. Погодьтеся, що це набагато приємніше, ніж писати, сидячи на траві або на голій землі.

Шпунтик не відчув ні вигод, ні натхнення, навпаки, в нього почали страшенно боліти ноги. Тому він вирішив перевести розмову на інше і, вилазячи з-за столу, спитав:

— Скажіть, будь ласка, а яку книгу ви написали?

— Я ще не написав жодної книги, — признався Метикайло. — Бути письменником дуже важко. Перш ніж стати письменником, мені, як бачите, прийшлося дещо придбати, а це не так просто. Спочатку мені довелося чекати, поки буде готовий портативний стіл. Це затяглося на довгі роки. Потім я ждав, поки зроблять бурмотограф. Ви знаєте, як майстри люблять тягти й затримувати? Особливо цим відзначається Шурупчик. Уявіть собі, він два з половиною роки тільки обдумував, як зробити цей прилад. Йому ж однаково, можу я чекати чи не можу. Він не розуміє, що в мене творча робота. Розуміється, бурмотограф — складний прилад, але навіщо ускладнювати і так складну річ?

— А він хіба ускладнював? — співчутливо запитав Гвинтик.

— Звичайно, ускладнював! Почав робити не звичайний бурмотограф, а якийсь комбінований, з пилососом. Скажіть на милість, нащо мені пилосос? На це пішло зайві півтора року. Ну, нічого, — махнув Метикайло рукою, — тепер це в мене є, невистачає дрібниць.

— Добре було б вигадати таку машинку, що могла б думати за письменника, — сказав Шпунтик.

— Ви маєте рацію, — погодився Метикайло.

Сонце вже схилялося на захід, і наші друзі стали прощатися. Метикайло дав їм паяльник, побажав щасливої дороги, й друзі вийшли на вулицю. Гвинтик сказав:

— Пора нам повертатись назад. Боюсь, щоб ніч не застала нас у дорозі.

— Нічого, братці, я вас в одну мить домчу на машині. Але не вадило б спочатку закусити, — сказав Бублик і повіз Гвинтика й Шпунтика до себе обідати.