Розділ шістнадцятий. Концерт

По всьому місту рознеслася звістка про знаменитого мандрівника Незнайка і його товаришів, які потрапили до лікарні. Галочка й Кубушка невтомно бігали з будинка в будинок і розказували новину своїм подружкам. Ці подружки в свою чергу розповідали іншим, а ті ще іншим, і незабаром все населення міста, як по команді, рушило до лікарні. Кожній малючці хотілося чим-небудь допомогти потерпілим малюкам. Вони несли з собою всяку всячину. В одних були смачні пироги, в інших — варення, солодка пастила або компот.

За півгодини на Лікарській вулиці не було де яблуку впасти. Розуміється, у лікарню не могли впустити такої кількості малючок. Медуниця вийшла на верандочку й сказала, що хворим нічого не треба, що все в них є, тому всі повинні розійтися і не шуміти тут під вікнами. Але малючки не хотіли розходитись. Якимсь чудом вони довідались, що головний малюк, по імені Незнайко, повинен вийти з лікарні разом із своїми товаришами Тюбиком і Гуслею.

Медуниці знову довелось заявити, що Незнайко не вийде, поки всі не розійдуться. Але замість того, щоб розійтися, малючки пішли до своїх подруг, що жили на Лікарській вулиці. Коли Незнайко, Тюбик і Гусля у супроводі Сніжинки й Синьоочки вийшли на вулицю, то побачили, що з усіх вікон виглядає мало не по десятку малючок. Незнайко був дуже задоволений такою увагою. До його слуху долітали голоси:

— Скажіть, скажіть, а котрий з них цей знаменитий Незнайко?

— Незнайко он той, що в жовтих штанцях.

— Отой вухатенький? Нізащо не вгадала б, що це Незнайко. У нього досить придуркуватий вигляд.

— Ні, він, він. Вигляд у нього, правда, придуркуватий, але очі дуже розумні.

Одна малючка, побачивши Незнайка, замахала руками й почала викрикувати тонким, писклявим голосом:

— Незнайко! Незнайко! Ура!

Вона безстрашно висовувалась з вікна другого поверху й мало не випала на вулицю. Добре, що інші малюнки встигли спіймати її за ноги і втягти назад.

— Фе, який сором! Цей Незнайко може подумати, що він велика цяця! — сказала малюнка із строгим худеньким личком і гостреньким підборіддям.

— Ви маєте рацію, Ластівонько, — відповіла їй інша малюнка із закопиленою верхньою губкою, з-під якої виблискували білі зубки. — Малюкам ніколи не треба показувати, що на них дивляться. Коли вони переконаються, що їхніх пустощів ніхто не помічає, то самі перестануть пустувати.

— Ось про це я і кажу, Киценько, — підхопила Ластівонька. — Малюків треба зневажати. Коли вони побачать, що їх зневажають, то побояться кривдити нас.

Ластівонька й Киценька шушукалися, шушукалися, туркотіли, туркотіли, доки не протуркотіли всім уші, що до малюків, які прилетіли на повітряній кулі, треба ставитись з презирством. Всі малюнки змовилися між собою не помічати малюків, а якщо прийдеться зустрітися з ними на вулиці, то, побачивши здалека, повертати назад або переходити на другий бік.

З цієї змови, однак, нічого путнього не вийшло. Якимось чудом всім стало відомо, що Тюбик — художник, а Гусля — чудовий музикант, який уміє грати на флейті. Всім, розуміється, хотілося почути гру на флейті, бо в Зеленому місті вміли грати тільки на арфах, а флейти ніхто ні разу не чув. Багатьом навіть на думку не спадало, що існує такий інструмент.

Малюнки потім довідались, що Тюбик і Гусля поселились на Яблуневій площі, в будинку, де жила малючка Кирпонька із своїми подружками. На другому поверсі цього будинку, аж під самісіньким дахом, була простора кімната з великим вікном на всю стіну. Ця кімната сподобалась Тюбикові тим, що в ній було багато світла, й вони з Гуслею вирішили оселитися там.

Вікно горішньої кімнати виходило просто на Яблуневу площу, і ось увечері ця площа, завжди тиха й безлюдна, одразу ожила й загомоніла. Малюнки, взявшись за руки, проходжалися парочками по площі й крадькома поглядали на освітлене вікно другого поверху. Звичайно, вони робили це не для того, щоб побачити Тюбика й Гуслю, а просто від нетерплячки: всім хотілося швидше почути музику.

Час від часу малюнки помічали, як у розчиненому вікні появлялися голови малюків: то промайне ретельно причесана голова Гуслі, то покажеться розкудланий чуб Тюбика. Потім малюнки побачили таку картину. До вікна підійшов Тюбик, став, поклав руки на підвіконня і замріяно дивився вдалину. Слідом за Тюбиком біля вікна появився Гусля. Вони почали про щось говорити, поглядаючи на площу й розмахуючи руками. Після цього обоє повисовувалися з вікна і, нахилившись, почали дивитися вниз. Потім обоє по разу плюнули з другого поверху й знову зникли.

Здавалось, що нічого цікавого більше не буде, але малюнки й не думали розходитись. І якраз у цей час з вікна полинули ніжні, як плескіт струмочка, звуки флейти. Вони линули то лагідно й плавно, як котяться хвилі — одна за одною, то неначе підстрибували й перекидалися у повітрі. Від цього всім стало весело. Звуки флейти немов смикали всіх за ручки й ніжки, всім дуже хотілося піти в танок.

Безшумно порозчинялися вікна в будинках. Припинився рух на площі. Всі завмерли, стараючись не пропустити жодного звуку.

Потім флейта змовкла, та за якусь мить з вікна протилежного будинку полинули звуки арфи. Арфа намагалась повторити цю нову, досі нечувану мелодію. Чиїсь пальці непевно перебирали струни. Мелодія, що почалась досить впевнено, поступово хиріла, хиріла, а згодом завмерла зовсім, але на допомогу прийшла флейта. Арфа ожила, зазвучала впевненіше. До неї приєдналася друга із сусіднього будинку, потім третя. Музика зазвучала голосніше й веселіше.

Незнайко, який прибіг з фарбами і пензлем для Тюбика, побачив на площі перед будинком незвичайне видовисько. Вся площа захрясла малюнками, які слухали цей чудовий концерт. Незнайко теж заслухався і навіть підстрибнув кілька разів на одній ніжці, але побачив, що на його танець ніхто не звертає уваги, махнув рукою і зник у дверях будинку.