Розділ п’ятнадцятий. У лікарні

Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: «Дзінь-дзінь-дзінь». Двері відчинились. На порозі з’явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивались золотаві кучерики.

— Ой, лелечко! — скрикнула вона і злякано сплеснула долонями.— Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, чесне слово! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п’ятнадцятий хворий.

— Цей малюк зовсім не хворий, — відповіла Сніжинка. — Він прийшов провідати товаришів.

— А, тоді заходьте.

Малюнки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала ціла купа лікарських карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:

— Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.

— Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, — відповіла Сніжинка. — Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.

— Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він встав без дозволу лікаря І, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня — не місце для бійки.

— Я зовсім не буду битись, — відповів Незнайко.

— Ні, ні! — строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев’яною трубочкою по столу. — Малюки завжди кажуть: «Не буду», а потім беруть і б’ються.

На цьому розмова з Незнайком була закінчена. Медуниця повернулась до Синьоочки.

— А покажіть-но вашого лоба, любонько.

Вона відклеїла пластир і почала оглядати лоб Синьоочки.

— Пластир вам більше не потрібний, — сказала Медуниця. — Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.

Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув ковпак на голову, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев’яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.

Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице Бурчуна було насуплене й сердите.

— Як ви себе почуваєте, хворий? — запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.

— Чудово, — відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось вмерти.

— Встаньте, хворий, — наказав Незнайко.

Бурчун нехотя підвівся і сів на койці, сумно дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев’яну трубочку й сказав:

— Дихайте!

— Ну, що це таке! — пробурчав Бурчун. — То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!

Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:

— Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди. Бурчун здивовано глянув на нього:

— Незнайко!

— Тихше, — зашикав на нього Незнайко.

— Слухай, Незнайку, виручи мене, — шепнув Бурчун. — Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає? Я гуляти хочу! Розумієш?

Бурчун вчепився за рукав Незнайка й не хотів його відпускати.

— Гаразд, — відповів Незнайко. — Потерпи трохи, я щось придумаю. Тільки дай слово, що тепер будеш слухатися мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що — я.

— Добре, добре, — закивав головою Бурчун. — Тільки ти постарайся!

— Можеш не турбуватися, — заспокоїв його Незнайко. Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.

— Любий, виручай! — прошепотів Пілюлька. — Розумієш, як мені терпіти! Сам все життя лікував інших, а тепер мене лікують!

— А хіба ти теж хворий?

— Та який там хворий! На плечі маленький синяк та під носом трохи подряпано. Зовсім мені не треба в лікарні лежати.

— Навіщо ж тебе тут тримають?

— Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч за ким-небудь. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Мені ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.

— Я теж не згодний, — подав голос із сусідньої койки Якосьбудько. — Ходити не дозволяють, бігати не дозволяють, грати в квача не дозволяють. Навіть співати не дозволяють. Одежу позабирали, всім дали по хусточці. Лежи та сякайся, от тобі і всі розваги.

— А навіщо ви пішли в лікарню?

— А ми вчора повипадали з кошика за містом і полягали спати. На світанку нас розбудили малючки і кажуть: «Звідки ви, малюки?» «Ми, кажемо, летіли на повітряній кулі й розбилися». — «Ой, ви розбилися! Ой, вас лікувати треба! Ой, підемо в лікарню». Ми й пішли.

— І ніхто не хворий? — спитав Незнайко.

— Ні, один тільки Кулька хворий.

Незнайко підійшов до Кульки:

— Що тобі?

— Ногу вивихнув. Зовсім не можу ходити. Але не це мене тривожить. У мене, розумієш, Булька пропав. Будь другом, зроби добре діло, пошукай Бульку. Він, напевно, десь тут. Я ж не можу з місця встати.

— Добре, — сказав Незнайко. — Я знайду твого Бульку, а ти кажи всім, що я кулю придумав.

Незнайко обійшов усіх малюків і попередив, щоб казали, наче це він кулю придумав. Нарешті він повернувся до кабінету лікаря. Сніжинка з нетерпінням ждала його.

– Ну, як почувають себе хворі? — спитала вона.

— Які вони хворі! — махнув Незнайко рукою. — Один тільки Кулька трошки хворий.

— Ой, то їх скоро випишуть? — зраділа Сніжинка. — Знаєте, що я думаю? Ми влаштуємо з нагоди видужання хворих бал. От весело буде!

— Не схоже на те, що їх збираються виписувати! — відповів Незнайко.

В цей час повернулись Медуниця і Синьоочка.

— Ви навіщо одягли халат? Що за самоуправство? — накинулась Медуниця на Незнайка.

— Ніякого самоуправства нема, — відповів Незнайко. — Просто я робив обстеження.

— Що ж показало ваше обстеження? — глузливо спитала Медуниця.

— Обстеження показало, що всі хворі, крім одного, здорові, і їх уже можна виписувати.

— Ні, ні! — злякалась Медуниця. — Ви уявляєте собі, що буде, якщо ми випишемо одразу чотирнадцять малюків. Вони перевернуть місто догори дном. Ні одного цілого скла не залишиться, в усіх будуть синяки й гулі. Щоб запобігти захворюванню на синяки й гулі, ми мусимо залишити малюків у лікарні.

— А може, виписувати потрошки? — сказала Синьоочка. — Ну, хоч по одному малюкові на день.

— По одному — це мало, хоч би по два, — сказала Сніжинка. — Ми хочемо швидше влаштувати бал з нагоди видужання.

— Ну, гаразд, — погодилась Медуниця. — Ми складемо список і з завтрашнього дня почнемо виписувати по одному малюкові.

Сніжинка заплескала в долоні і кинулась обіймати Медуницю:

— Ні, по два, любонько! По два! Мені так хочеться, щоб вони швидше виписались. Та й вам хочеться піти на бал. Ви так чудесно танцюєте!

— Ну, добре, по два, — змилостивилась Медуниця. — Почнемо виписувати найсмирніших. Ви повинні допомогти нам, — звернулась вона до Незнайка. — Хто з них найсмирніший?

— Та вони всі смирні! — вигукнув Незнайко.

— От цьому я вже ніяк не повірю. Смирних малюків не буває. Для них неодмінно треба придумати якесь діло, щоб вони захопились ним і забули про свої витівки.

— То давайте випишемо в першу чергу цих майстрів — Гвинтика й Шпунтика. Вони одразу взялися б лагодити нашу машину, — сказала Синьоочка.

— Хороша думка! — схвалила Медуниця. — От ми й почнемо з Гвинтика й Шпунтика.

Вона записала Гвинтика й Шпунтика на папірці.

— Слідом за ними я хотіла б виписати Бурчуна, — сказала. Медуниця. — Він такий нестерпний! Бурчить весь час і нікому не дає спокою.

— Ні, не треба, — заперечив Незнайко. — Бурчуна ви краще потримайте в лікарні, щоб він відучився бурчати.

— Тоді можна виписати Пілюльку. Він невдоволений нашою лікарнею і весь час критикує наші методи лікування. Такий неспокійний хворий. Я не проти того, щоб зовсім випровадити його.

— Ні, Пілюльку теж не треба, — відповів Незнайко. — Він все життя лікував інших, тепер хай сам полікується. Краще випишемо Тюбика. Він хороший художник, і для нього одразу знайдеться робота. Він мій учень. Це я навчив його малюванню.

— Правда, любонько? — почала благати Сніжинка. — Чи не можна виписати сьогодні Тюбика. Я попрошу його намалювати мій портрет.

— І Гуслю, — додав Незнайко. — Це теж мій учень. Я навчив його грати на флейті.

Сніжинка знову кинулась обнімати Медуницю:

— Випишемо Тюбика й Гуслю, ну, будь ласка!

— Ну, гаразд, для цих зробимо виняток, — пом’якшала Медуниця. — Але решту будемо виписувати по черзі.

Нарешті список був складений. Медуниця звеліла видати з кладовки одежу Тюбикові й Гуслі. За кілька хвилин вони обоє, сяючи від радості, стояли в кабінеті Медуниці.

— Ми вас виписуємо, — сказала вона. — Постарайтесь поводити себе пристойно, інакше доведеться забирати вас знову до лікарні.