Розділ чотирнадцятий. Мандрівка по місту

Сніжинка і Синьоочка вийшли з Незнайком на вулицю, обабіч якої тягнулись загорожі, сплетені з тонких вербових гілок. За огорожами стояли мальовничі будиночки з червоними й зеленими дахами. Над будиночками сплітали своє віття велетенські яблуні, груші й сливи. Дерева росли в дворах і на вулицях. Все місто потопало в зелені дерев, і тому воно називалося Зеленим містом.

Незнайко з цікавістю дивився на все. Найбільше його вразила надзвичайна чистота. По дворах працювали малючки. Одні підстригали ножицями траву, щоб вона була рівненька; другі, озброївшись мітлами, підмітали доріжки, треті вибивали пилюку з довгих постілок. Цими постілками в Зеленому місті застеляли не тільки підлоги, а навіть тротуари й вулиці. Правда, деякі жителі побоювались, щоб прохожі не забруднили їхніх постілок, і тому завжди попереджали, щоб по постілках не ходили, а якщо комусь дуже вже хочеться, то щоб добре витирали ноги. В багатьох дворах доріжки теж були заслані постілками, а стіни будинків, навіть надвірні, були завішані яскравими, красивими килимами.

В Зеленому місті був водогін, зроблений з тростини. Як відомо, стебла тростини всередині порожні й по них може текти вода, як по трубах. Ці труби були прокладені вздовж кожної вулиці, але вони не лежали, як це декому може здатися, просто на землі, а були прикріплені до дерев’яних стовпчиків на відповідній висоті. Тому труби не гнили й могли служити дуже довго, хоч і потребували постійного нагляду й ремонту, щоб не витікала вода. Від головної труби, що була на вулиці, йшли відгалуження до будинків. Тому жителі кожного будинку користувалися водогоном, що, розуміється, дуже зручно. Крім того, перед кожним будинком був фонтан. Це красиво й дуже корисно, бо ж вода, що била з фонтанів, не пропадала, а використовувалась для зрошення городів. В кожному дворі був свій город, де росла ріпа, редька, буряки, морква та інші овочі.

В одному дворі Незнайко побачив, як малючки збирали городину. Обкопавши з усіх боків ріпку чи моркву, вони прив’язували до їх вершечка мотузочок, потім бралися за нього руками і гуртом смикали. Ріпка або морква вискакувала із землі, а малючки з вереском і реготом волокли їх на мотузочку додому.

— Що це у вас — самі малючки живуть? Ні одного малюка нема? — здивувався Незнайко.

— Так, у нашому місті осталися самі малючки, тому що всі малюки оселилися на пляжі. Там у них своє місто, Зміївкою зветься.

— А чому вони оселилися на пляжі? — запитав Незнайко.

— Тому що їм там зручніше. Вони люблять купатись і пляжитись, а зимою, коли річка замерзне, вони цілими днями на коньках катаються. А ще й тому їм подобається життя на пляжі, що весною ріка розливається і затоплює все місто.

— Що ж тут хорошого? — здивувався Незнайко.

— Я теж нічого хорошого в цьому не бачу, — сказала Сніжинка, а от нашим малюкам подобається. Весною вони їздять на човнах і рятують один одного від поводі. Вони дуже люблять всякі пригоди.

— Я теж люблю пригоди, — сказав Незнайко. — Чи міг би я познайомитись з вашими малюками?

— Не можна, — сказала Сніжинка. — По-перше, до Зміївки треба цілу годину йти, бо пляж далеко внизу по річці; по-друге, нічого доброго вони вас не навчать; по-третє, ми з ними посварилися.

— А чому ви посварилися?

— А ви знаєте, що вони зробили? — сказала Синьоочка. — Взимку запросили нас до себе на новорічну ялинку. Сказали, що в них буде музика й танці, а коли ми прийшли, знаєте, що вони зробили? Вони закидали всіх нас сніжками.

— Ну й що? — спитав Незнайко.

— Ну, ми й перестали з ними дружити. Відтоді ніхто до них не ходить.

— А вони до вас? — спитав Незнайко.

— Вони до нас теж не ходять. Спершу деякі малюки ще ходили до нас, але ніхто не хотів з ними гратися. Тоді вони починали пустувати з нудьги: то вікно розіб’ють, то паркан поламають, — сказала Сніжинка.

— А потім вони підіслали до нас малюка на ім’я Цвяшок, — сказала Синьоочка. — От була історія!..

— Дійсно, — підхопила Сніжинка.— Цей Цвяшок прийшов до нас і наговорив, наче він хоче дружити з нами, а малюків він сам не любить за те, що вони бешкетники. Ми дозволили йому жити в нашому місті і, знаєте, що він тут накоїв? Вночі втік з дому і почав витворяти всякі неподобства. В одному будинку підпер знадвору поліном двері, так що вранці їх не можна було відчинити зсередини, в другому будинку почепив над дверима колодку таким чином, що вона била по голові кожного, хто хотів вийти, а в третьому будинку протяг перед дверима вірьовку, щоб усі спотикались і падали, у четвертому будинку розібрав на даху комин, в п’ятому розбив вікно…

Незнайко захлинався од сміху, слухаючи цю історію.

— Ви смієтесь, — сказала Синьоочка, — а скільки малюнок порозбивали собі носи! Одна малюнка полізла, щоб полагодити комин, впала з даху й ледь ногу собі не зламала.

— Я зовсім не з малючок сміюся, а з цього Цвяшка, — відповів Незнайко.

— З нього не сміятися треба, а надавати йому слід гарненько, щоб більше не робив так, — сказала Сніжинка.

У цей час вони проходили повз яблуню, що росла серед вулиці. Гілля яблуні було обліплене стиглими, червоними яблуками. Внизу до яблуні була приставлена висока дерев’яна драбина, що ледве досягала середини її велетенського стовбура. Далі до верха вела мотузяна драбина, яка була прив’язана до нижньої гілляки дерева. На цій гілляці сиділи дві малючки. Перша малючка старанно перепилювала хвостик яблука. Друга малючка підтримувала першу, щоб та не впала.

— Ходіть обережніше, — попередила Синьоочка Незнайка. — 3 дерева може впасти яблуко і вбити вас.

— Мене не вб’є, — чваньковито сказав Незнайко. — В мене голова міцна.

— Малюки думають, що тільки вони хоробрі, але малюнки сміливіші за них. Бачите, на яку височінь забрались, — сказала Сніжинка.

— Зате малюки на повітряних кулях літають, на автомобілях їздять, — відповів Незнайко.

— Подумаєш! — сказала Сніжинка. — У нас малючки теж на автомобілі їздять.

— Хіба у вас автомобіль є?

— Є. Тільки він зіпсувався. Ми його лагодили, лагодили, ніяк не могли полагодити. Може, ви допоможете нам автомобіль полагодити?

— А чому ж — допоможу, допоможу, — відповів Незнайко. — Я на цьому ділі розуміюсь. Коли Гвинтик з Шпунтиком випишуться з лікарні, я покажу їм, і вони полагодять.

— Це буде чудово! — заплескала в долоні Сніжинка,

Тут Незнайко побачив чудо природи, якого ніколи в житті не бачив. Серед вулиці лежали велетенські зелені кулі, ну такі великі, як двоповерховий будинок, а може, ще й більші.

— А це що за повітряні кулі? — здивувався Незнайко. Сніжинка з Синьоочкою засміялися.

— Це кавуни, — сказали вони. — Хіба ви ніколи кавунів не бачили?

— Ніколи, — признався Незнайко. — У нас кавуни не ростуть. А для чого вони?

Сніжинка пирхнула:

— Малюк, а не знає, для чого кавуни! Ви ще спитаєте, для чого яблука і груші.

— Невже їх їдять? — здивувався Незнайко. — Такого велетня і за рік не з’їси.

— Ми не їмо їх, — відповіла Синьоочка. — Ми добуваємо з них солодкий сік, тобто сироп. Якщо прокрутити внизу кавуна дірочку, то з неї починає текти солодкий сік. З одного кавуна можна набрати декілька бочок сиропу.

— Хто ж це придумав садити кавуни? — запитав Незнайко.

— А це в нас є одна малючка, дуже розумна. Звуть її Соломкою, — відповіла Синьоочка. — Вона дуже любить садити різні рослини й виводити нові сорти. Раніш у нас зовсім не було кавунів, але хтось сказав Соломці, що бачив у лісі дикі кавуни. Якось восени Соломка зібрала експедицію в ліс, і їй пощастило знайти зарості диких кавунів на лісовій галявині. Експедиція повернулась з насінням диких кавунів, і весною Соломка посадила насіння в землю. Виросли величезні кавуни, але вони були кислі. Соломка працювала невтомно, наполегливо, пробувала сік з кожного кавуна. їй таки вдалося вибрати кавун, в якому сік був не такий кислий, ніж в інших. На другу весну посадила насіння з цього кавуна. Тепер уже кавуни вродили не дуже кислі, між ними були навіть солодкуваті. Соломка вибрала найсолодший кавун і наступного року посадила з нього насіння. Так вона робила кілька років підряд і домоглася, що кавуни стали солодкі, як мед.

— Тепер усі хвалять Соломку, а раніше як лаяли, як лаяли! — сказала Сніжинка.

— За що ж лаяли? — дивувався Незнайко.

— Ніхто не вірив, що з цієї кислятини може вийти щось путнє. До того ж кавуни росли по всьому місту й заважали ходити. Часто кавун починав рости біля стіни будинку: Поки кавун був маленький, то ще нічого, але поступово він розростався, упирався в стіну й руйнував її. На одній вулиці через кавун навіть будинок розвалився. Деякі малюнки хотіли заборонити Соломці садити кавуни, але інші заступилися за неї і почали допомагати їй.

В цей час наші мандрівники вийшли на берег річки.

— А це річка Кавунка, — сказала Сніжинка. — Бачите, скільки тут кавунів росте?

Через річку вів вузенький місточок, схожий на довгу настілку, прокладену з одного берега річки на другий. Він і справді був зроблений з якоїсь товстої і міцної матерії.

— Цей міст зробили наші малюнки, — похвалилась Синьоочка. — Ми плели його цілий місяць із льону, а потім малюки допомогли нам протягти його над водою.

— Ой, як було цікаво! — підхопила Сніжинка. — Один малюк упав у річку й ледь не втопився, але його витягли з води.

Синьоочка вийшла на міст і почимчикувала на другий бік. Незнайко також сміливо ступив на міст, але одразу відчув, що міст під ногами хитається, і з переляку зупинився.

— Чого ви стали? — спитала Синьоочка. — Злякалися?

— Зовсім я не злякався. Просто міст дуже смішний.

Незнайко нагнувся і почав хапатися руками за міст. При цьому він хихикав, вдаючи, наче йому зовсім не страшно.

Сніжинка схопила Незнайка за одну руку, Синьоочка за другу й вони удвох перевели його через міст. Малюнки бачили, що Незнайко боїться, але не сміялися з нього, бо знали, що малюки не терплять, коли з них сміються. Перейшовши на другий берег, вони пройшли по вулиці й незабаром зупинилися перед біленьким будиночком з зеленим дахом.

— Оце і є наша лікарня, — сказала Синьоочка.