Розділ тринадцятий. Розмова за столом

Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев’яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими мережаними занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й Іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.

Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.

Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малюнку з бантиком — Заїнькою, а малючку з кучериками — Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила з ними Незнайка:

— Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.

Малючки обступили Незнайка з усіх боків.

— Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? — спитала чорнява Галочка.

— Еге ж, я на повітряній кулі, — поважно відповів Незнайко, поглядаючи на стіл.

— Мабуть, дуже страшно на повітряній кулі літати? — сказала товстенька Кубушка.

— Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! — схаменувся Незнайко.

— Який ви хоробрий! Я б нізащо не полетіла на повітряній кулі, — сказала Ялиночка.

— А звідкіль ви прилетіли? — спитала Маргаритка.

— Із Квіткового міста.

— А де це місто?

— Там, — непевно махнув Незнайко рукою. — На Огірковій річці.

— Ні разу не чула про таку річку, — сказала Галочка. — Мабуть, вона далеко.

— Дуже далеко, — підтвердив Незнайко.

— Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, — запросила гостей Синьоочка.

Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і почав напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою І варенням. Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою, Дзиґа не втрималась і спитала:

— Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?

— Це я, — відповів Незнайко, з усіх сил працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.

— . Ах, що ви кажете? Невже ви? — почулись з усіх боків вигуки.

— Чесне слово, я! От не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко й ледь не вдавився пирогом.

— Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, — попросила Кубушка.

— Ну, що тут розказувати, — розвів руками Незнайко.— Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!»— «Ну, гаразд, — кажу. — Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.

Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті, Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:

— Ви зупинились на тому, що почали думати.

— Так, — вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. — Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, — кажу, — братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітонька (є у нас такий поет) навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав»… Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко»… Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко»… Ні, забув. Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам’ятаєш усіх.

Незнайко знову взявся за пироги.

— Як же ви зробили кулю? — спитала Синьоочка.

— О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую… тобто, не посвистую, а кожному показую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному розтлумач, покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники — Гвинтик і Шпунтик — майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. їм усе треба роз’яснити та показати. От я і роз’яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить — жах, що робиться.

Малючки, затамувавши подих, слухали Незнайка.

— А далі? Що ж далі? — заговорили всі, як тільки Незнайко замовк.

— Нарешті настав день відльоту, — продовжував Незнайко. — Коротульок зібралося — тисячі! Одні кажуть, що куля полетить, інші — що не полетить. Зчинилася бійка. Ті, які кажуть, що куля полетить, лупцюють тих, котрі кажуть, що не полетить, а ті, котрі кажуть, що не полетить, лупцюють тих, що полетить… Ні, не так. Здається, навпаки: ті, котрі — полетить, тих, що — не полетить… Чи ні, навпаки. Словом, не розбереш, хто кого б’є. Один одного б’є.

— Ну, добре, — сказала Синьоочка. — Ви не про бійку, а про повітряну кулю розказуйте.

— Гаразд, — погодився Незнайко. — Вони собі побились, а ми влізли в кошик, я виголосив промову, мовляв, летимо, братці, прощайте! І полетіли вгору. Полетіли вгору, дивимось, а земля внизу, ну, така завбільшки, як цей пиріг.

— Не може бути! — ахнули малючки.

— От не встати мені з цього місця, якщо брешу! — поклявся Незнайко.

— Та не перебивайте його! — розсердилась Синьоочка. — Не заважайте. Не стане ж він брехати!

— Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, — спохватився Незнайко.

— Розказуйте, розказуйте! — закричали всі хором.

— Так ось, — продовжував Незнайко. — Летимо, значить, вище. Раптом — бум-м! Не летимо вище. Дивимось — на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі діру. Знову вгору полетіли. Дивимось — догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.

— Чому ж це? — здивувались малючки.

— Закон природи, — пояснив Незнайко. — Вище хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк по імені Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала і знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з корзини, трррах головою об землю!

Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малюнки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.

— Що ж далі? — спитали вони, трохи отямившись.

— А далі не пам’ятаю.

Настала мовчанка. Малюнки з подивом дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм Нарешті Синьоочка сказала:

— Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, чіпляється за паркан… І раптом — ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.

— Ви лежали, як мертвий! — вставила Заїнька. — От жах!

— Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, — додала Білочка.

— Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, — сказала Дзиґа. — Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.

— Як же я потрапив до вас? — запитав Незнайко.

— Ми вас перенесли до себе. Не могли ж ми вас залишити надворі на ніч, — відповіла Синьоочка.

— Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, — знову вставила Заїнька.— Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.

— Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, — похвалився Незнайко. — В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.

— Ви, напевно, хотіли сказати струс мозку? — зауважила Синьоочка.

— Так, так, струс мозку, — поправився Незнайко.

— Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? — спитала Синьоочка.

— Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко стрибнув з парашутом, отже нас залишилось п’ятнадцятеро.

— А де ж решта? — спитала Галочка.

— Не знаю, — знизав плечима Незнайко. — А в кошику, с-крім мене, нікого не було?

— Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.

— Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, — сказав Незнайко.

В цей час відчинились двері і в кімнату вбігла Сніжинка.

— Чули новину? — закричала вона. — Нова новина. Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й помогли їм добратися до лікарні.

— Так вони порозбивались? — ахнула Білочка.

— Це нічого, — махнула рукою Сніжинка. — Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.

— Це, мабуть, вони, мої товариші, — сказав Незнайко. — Зараз я піду в лікарню і про все дізнаюсь.

— Я проведу вас, — запропонувала Синьоочка.

— Я теж піду з вами, — сказала Сніжинка.

Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:

— Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода — на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.

— Ні, — відповіла Синьоочка. — Це в мене пластир. Я ненароком вдарилась лобом об двері.

— Ах, он воно що!

Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.

Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.