Розділ дванадцяти. Нові знайомі

Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось розламати ляльку, і уже зібрався вставати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.

— Де він?

— Там.

— Що він робить?

— На ліжку лежить.

— Мертвий?

— Ні, здається, живий.

— Дай поглянути.

— Підожди.

Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.

— Ну, пусти, жаднюго. Мені теж кортить подивитись, — почувся знову шепіт.

— От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.

За дверима знялася метушня.

— Ти не штовхайся! Не штовхайся! — почулось сердите шипіння. — От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!

— А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.

Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Він зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малюнок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малюнки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обоє вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев’яних східцях, що були праворуч від дверей.

— А-а-а! — ревіла малюнка з коротенькими кісками, що стирчали на потилиці в різні боки.

— У-у-у! — вторила їй друга, з великим голубим бантом на самій маківці.

Незнайко почухав потилицю і буркнув собі під ніс:

— От історія! Здається, сильно я їх дверима тріснув.

Боячись, щоб не натворити ще чогось у чужому домі, Незнайко заліз у ліжко й вирішив подрімати, але в коридорі знову почулись кроки. Двері відчинились, і в кімнату заглянула нова малюнка. В неї було волосся кучериками, веселі задерикуваті очі й лукаве личко з гостреньким носом.

— Малюк! — крикнула вона. — Забіяка!

Незнайко аж підскочив на ліжку від несподіванки. Двері раптово зачинилися, і все стихло. Незнайко знизав плечима і пробурчав з презирством:

— Задавачка!

Він опустив голову на подушку й навіть почав дрімати, але тут двері знову розчинилися, і в кімнату ще раз заглянула малюнка у кучериках.

— Забіяка! — закричала вона. — Ха-ха-ха!

Двері в одну мить зачинилися. Незнайко зіскочив з ліжка й метнувся у коридор, але там нікого вже не було.

— Гаразд! — пробурчав Незнайко з погрозою.

Він узяв з письмового стола дерев’яну лінійку й сховався за дверима. Чекати довелося недовго. В коридорі знову почулись кроки. Незнайко підняв лінійку. Двері розчинилися. У кімнату ввійшла Синьоочка, і Незнайко згарячу луснув її лінійкою по лобі.

— Ой!

Синьоочка вхопилася рукою за лоба.

— Ви чого б’єтесь лінійкою? — закричала вона. — Тепер у мене на лобі гуля вискочить!

— Може, ще й не вискочить, — зніяковів Незнайко, крутячи лінійку в руках.

— Ні, вискочить! Вискочить! Ви знаєте, яка я тендітна? Ви до мене лиш доторкніться, і вже буде гуля.

— Можна прикласти шматочок пластиру, — придумав Незнайко. — Ви ж принесли з аптеки пластир.

— Я для вас принесла.

— Вистачить для всіх, — відповів Незнайко.

Він узяв пластир і розрізав ножицями на чотири частинки.

— Приклеюйте швидше, — хвилювалась Синьоочка. — Ось тут, отут.

Вона підставила лоба й показувала пальцем, де клеїти пластир. Незнайко приклеїв, але, побачивши, що пластир приклеївся косо, почав відривати його.

— Обережніше, обережніше! — кричала Синьоочка. — Ви мені всього лоба вимажете цим бридким пластирем.

— Тепер добре, — сказав Незнайко, закінчивши роботу.

Синьоочка підбігла до дзеркала:

— Оце так добре! А раптом мене хто-небудь побачить з цим пластирем на лобі. Ану покажіть ваше плече. Де ваш синяк?

Синьоочка почала приклеювати шматочок пластиру до плеча Незнайка.

— Я зовсім не хотів вас ударити, — признався Незнайко.

— А кого?

Незнайко хотів сказати, що його дражнила незнайома малюнка, але передумав. Дивись, ще ябедою назовуть.

— Нікого, — відповів він. — Я просто хотів спробувати, чи можна цією лінійкою кого-небудь стукнути.

— У вас, малюків, те тільки й на думці, щоб когось стукнути, а коли вас стукнуть, вам це дуже не подобається. Ви чому посміхаєтесь? Вам смішно, що в мене пластир на лобі?

Вона знову підійшла до дзеркала:

— Справді, це дуже смішно, коли на лобі такий чотирикутник!

— А ви його кружечком виріжте, — порадив Незнайко.

Синьоочка відклеїла пластир, обрізала ножицями і знову приклеїла на лоб.

— Вам здається, що так краще? — повернулась вона до Незнайка.

— Звичайно, — підтвердив Незнайко. — По-моєму, вам навіть личить.

Примруживши очі, Синьоочка почала дивитись в дзеркало.

— А тепер віддайте мої штани й сорочку, — попросив Незнайко.

— Підіть умийтеся, а потім одержите одяг.

Синьоочка привела Незнайка на кухню. Там висів на стіні умивальник. Поруч на цвяшку висів рушник, а на поличці лежало мило й зубний порошок.

— Ось вам щітка, ось зубний порошок. Будете чистити зуби, — сказала Синьоочка, протягуючи Незнайкові зубну щітку.

— Терпіти не можу зубного порошку, — пробурчав Незнайко.

— Це чому ж?

— Не смачний!

— Так вам же не їсти його.

— Однаково. Він за язик щипає.

— Пощипає та й перестане.

Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й почав плюватися.

Потім сполоснув рота водою і почав намилювати милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.

— Обличчя теж треба з милом, — сказала Синьоочка.

— Та ну його! — відповів Незнайко. — Мило завжди в очі лізе.

— Ні, ви, будь ласка, з милом, — строго сказала Синьоочка. — А то не віддам одягу.

Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.

— Бр-р-р! — здригався він. — Ой, холоднюща вода.

Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, почав шарити руками по стіні.

Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.

— Що ви шукаєте?

— Р-рушник, — відповів Незнайко.

— Навіщо ж шукати з заплющеними очима? Розплющте очі.

— Як же їх розплющиш, коли п-п-рокляте мило й без того лізе!

— А ви б змили його гарненько.

Синьоочка зняла із стіни рушник і подала Незнайкові. Незнайко тернув рушником по обличчю і тільки після цього наважився розплющити очі.

— Ну, ось тепер ви й чистіший і навіть кращий, — сказала Синьоочка і, поглянувши на рушник і побачивши на ньому сліди бруду, закричала: — Але іншим разом вам доведеться умиватись краще. Це тільки на перший раз я вам прощаю.

Синьоочка принесла Незнайкову одежу й сказала:

— Одягайтеся і приходьте нагору пити чай. Ви, напевне, вже їсти хочете?

— Просто жах, як зголоднів, — признався Незнайко. — Здається, з’їв би цілого слона.

— Ах, бідолашний. Ну, приходьте швидше, ми вас ждемо.