Розділ одинадцятий. На новому місці

Незнайко прийшов до пам’яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м’яка, наче її наповнили пушком з кульбаби Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображеннями різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й булавками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдями для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав’язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:

— Такий противний капелюшок! Як не одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії невистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.

— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.

— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.

Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, почала дивитися в дзеркало.

Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.

— Мені здалося, паче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Коли ж він прийде до пам’яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.

Інший голос відповів:

— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.

«Що за Медуниця?» подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.

— Який хоробрий малюк! — знову почувся шепіт. — Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!

Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.

— Я прийду пізніше, коли він прокинеться, — продовжував голос. — Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А раптом у нього струс мозку!

«Дудки! — подумав Незнайко. — Нема в мене ніякого струсу».

Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно посміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:

— Це ви завжди так прокидаєтесь? Спочатку одне око розплющите, потім друге.

Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.

— Виходить, ви зовсім не спите?

— Ні, я щойно прокинувся.

Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:

— Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.

— Зовсім ні!

— Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?

— Ні.

— От бачите! А таке говорите. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім’я?

— Незнайко. А ваше?

— Мене звуть Синьоочкою.

— Хороше ім’я, — похвалив Незнайко.

— Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.

Обличчя Незнайка розпливлося у посмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його почнуть дражнити за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.

— А як звуть оту другу? — запитав він.

— Яку другу?

— Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву з білим волоссям.

— О! — вигукнула Синьоочка. — То ви вже давно не спите?

— Ні, я тільки на хвилинку розплющив очі, а потім знову заснув.

— Неправда, неправда! — похитала головою Синьоочка й насупила брови. — Отже, ви вважаєте, що я не зовсім гарна?

— Ні, що ви! — злякався Незнайко. — Ви теж гарна!

— Котра ж з нас красивіша: я чи вона?

— Ви… й вона. Ви обоє дуже гарні.

— Ви жалюгідний брехунець, але я вам прощаю, — відповіла Синьоочка. — Вашу красуню звуть Сніжинкою. Ви її ще побачите. А тепер досить. Вам не можна багато розмовляти. Лежіть смирно і не подумайте вставати з ліжка. Зараз я покличу Медуницю.

— А хто це Медуниця?

— Медуниця — наш лікар. Вона буде лікувати вас.

Синьоочка вийшла. Незнайко схопився з ліжка й почав шукати свою одежу. Йому хотілось якнайшвидше втекти, бо він знав, що лікарі люблять пригощати своїх хворих касторкою і мазати їх йодом, від якого страшенно пече тіло. Одежі ніде не було видно, але його увагу привернула лялька, що сиділа на маленькому ослінчику, притулившись спиною до стіни.

Незнайкові закортіло розламати ляльку й подивитись, що там у неї в середині — вата чи тирса. Він забув про одежу й кинувся шукати ножа, але в цей час побачив себе в дзеркалі. Кинувши ляльку на підлогу, він почав витворяти перед дзеркалом різні гримаси, вдивляючись у своє обличчя. Надивившись як слід, він сказав:

— Я теж гарний, і обличчя в мене не дуже кругле.

Тут за дверима почулися кроки. Незнайко шмигнув у ліжко й накрився ковдрою. До кімнати ввійшла Синьоочка й ще одна малючка в білому халаті й білій хустинці, з невеличкою валізкою в руках. У неї були пухленькі, рум’яні щічки. Сірі очі строго дивилися через круглі рогові окуляри. Незнайко зрозумів, що це і є та Медуниця, про яку йому говорила Синьоочка.

Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:

— Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають. Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки говорять це, а потім знову витворяють різні штуки.

Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:

— Встаньте, хворий.

Незнайко почав вилазити з-під ковдри.

— Не треба вставати, хворий, — строго сказала Медуниця. — Я ж наказала вам сісти.

Незнайко знизав плечима і сів у ліжку.

— Не знизуйте плечима, хворий, — зауважила Медуниця. — Покажіть язика.

— Навіщо?

— Покажіть, покажіть. Так треба.

Незнайко висолопив язика.

— Скажіть «а».

— А-а-а, — акнув Незнайко.

Медуниця дістала з валізки дерев’яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.

— Дихайте глибше, хворий.

Незнайко почав сопіти, як паровик.

— Тепер не дихайте.

— Ги-ги-и! — розреготався Незнайко.

— Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!

— Як же я можу зовсім не дихати? — спитав Незнайко, продовжуючи посміхатися.

— Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.

— Можна, — погодився Незнайко й перестав дихати.

Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і почала писати рецепт.

— У вашого хворого на плечі синяк, — сказала вона Синьоочці. — Підіть в аптеку, там вам дадуть медовий пластир Відріжте шматочок пластиря і прикладіть до плеча хворого І не дозволяйте йому вставати з ліжка. Якщо він встане, те переб’є у вас тут весь посуд і розіб’є кому-небудь лоба. З малюками треба поводитись якнайсуворіше.

Медуниця сховала у валізку свою трубку і, ще раз глянувши строго на Незнайка, пішла. Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:

— Чули? Вам треба лежати.

У відповідь на це Незнайко скривився, наче він розкусив кислицю.

— Нічого гримаси корчити. І не намагайтесь шукати свою одежу. Вона у мене добре схована, — сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.