Розділ десятий. Аварія

Дехто гадає, що чим вище підніматися у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому, що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.

Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.

— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!

— Я ж не винуватий, що холодно, — сказав Забудько. Бурчун устав з місця і сказав:

— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.

Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:

— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?

— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.

Бурчун встав і знову пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.

Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче вона була зроблена з чистого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.

— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.

— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.

— Вилазь! — закричав на нього Знайко.

— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.

— З парашутами будемо стрибати!

— Стрибайте собі, а мені й тут добре, — відповів Незнайко.

Недовго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.

— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись.

— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко.— Без паніки. Ось дивись, як я буду стрибати з парашутом, і стрибай за мною.

Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.

— Увага, братці, — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!

Знайко стрибнув першим і полетів униз. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спочатку розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він почав дригати ногами й звиватися усім тілом, немов черв’як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.

Малюки вхопились за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.

Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:

— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.

— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.

— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.

— Що ж Знайко буде робити без нас? — запитав Пончик.

— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.

— А ми що будемо робити без Знайка?

— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!

— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.

— Ну, будете мене слухатись, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.

— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.

— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.

Бурчун зиркнув униз і сказав:

— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.

— Ні, стрибай, стрибай!

Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.

— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.

— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.

Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почав думати. А куля тимчасом все швидше й швидше спускалася вниз.

— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.

— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.

— Кого ж скинути?

— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.

— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.

— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.

— Правильно — зрадів Сиропчик.

— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!

— Погляньте на нього! — закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. — Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!

— Ну, давай, давай! — як півень, наскакував на нього Пончик.

Всі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок й обв’язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилось, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.

— Це неправильно! — закричав Сиропчик. — Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив.

— Нічого я не втягував, — виправдовувався Пончик.

— Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось, — кричав Сиропчик.

Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:

— Е! Е! Ти куди? Надуйся!

— Навіщо ж мені надуватись? — відповів Пончик. — Якщо я надмуся, то, звичайно, буду товщий за тебе.

— Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!

Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.

— Доведеться двох скидати, — розвів Незнайко руками.

— Навіщо ж двох, коли й одного досить, — сказав Сиропчик.

Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.

— Слухай, Незнайку, — сказав він. — Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.

— Давайте полічимось, кому з парашутом стрибати, — сказав Якосьбудько.

— Правильно! — зрадів Пончик. — Тільки всім треба лічитись — і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.

— Гаразд, давай лічитись, — згодився Незнайко.

Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем.

Ене бене рес!
Квінтер фінтер жес!
Ене бене раба,
Квінтер фінтер жаба.

Потім сказав:

— Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:

Ікете пікете цокото ме!
Абель фабель домане.
Іки піки граматики…

В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Небоська, а Небосько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м’ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском. Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.

Повітряна подорож закінчилася.